Що відбувається з традиційною музикою та танцем, коли їхні носії опиняються далеко від батьківщини? Як зберігають вони свій первісний характер, як змінюються під впливом нового культурного середовища?
Ці питання об’єднали учасників десятого симпозіуму «Study Group on Music and Dance in Southeastern Europe», який відбувся у Відні 23–29 вересня 2026 року. Близько 80 дослідників від студентів до професорів із понад десяти країн зібралися, щоб поділитися досвідом вивчення музичної та танцювальної спадщини й обговорити виклики, з якими стикається традиційна культура сьогодні.
Симпозіум започатковано у 2008 році з метою дослідження традиційної музики й танцю Південно-Східної Європи. Він функціонує в межах діяльності наукової організації — Міжнародної ради традиційної музики та танцю (ICTMD), посідаючи місце одного з її спеціалізованих дослідницьких напрямів.
Цьогорічна, десята зустріч стала новаторською за тематичним спрямуванням, адже зосередила увагу на міграції як чиннику трансформації традиційної культури. У межах симпозіуму порушувалися питання змін фольклору в нових культурних умовах, його ролі у формуванні ідентичності діаспорних спільнот, а також способів передавання культурної спадщини наступним поколінням у новому соціокультурному середовищі.
Показово, що цьогорічний симпозіум вперше відбувся в Австрії, хоча раніше географія проведення охоплювала здебільшого країни Балкан. Вибір Відня увиразнив головну ідею події: упродовж століть до цього міста прибували й оселялися в ньому численні міграційні спільноти, які зберігали та розвивали тут власні культурні традиції.
Цього року до Віденського університету музики й виконавського мистецтва (MDW) приїхали дослідники із Сербії, Хорватії, Словенії, Північної Македонії, Туреччини, Румунії, Угорщини, Болгарії, Австрії, Ірландії та США, які представили широкий спектр досліджень традиційної музики й танцю.
То що відбувається з традицією, коли вона виходить за межі звичного середовища побутування?
Ерхан Текін (Erhan Tekin, Туреччина) у доповіді «Культурні ідентичності османських євреїв-сефардів від Салоніків до Америки у контексті міграції та музики» висновує, що музична традиція у міграції може зберігатися, проте інтеграція нових елементів є неминучою. У результаті формується гібридна музична культура, яка поєднує зв’язок із минулим та елементи нового культурного середовища.
Збереження музичних характеристик не завжди означає збереження самої традиції. Цю думку розкриває дослідник Візар Муніші (Visar Munishi, Косово) у доповіді «Від “Оди” до діаспори: виконання народної музики, мобільність та постать виконавця», присвяченій явищу oda — традиційним закритим чоловічим зібранням косовських албанців, невід’ємною частиною яких було спільне музикування. Дослідження показує, що навіть за умови збереження основних музичних характеристик — змінюється сам формат виконання. Домашня, закрита практика, що органічно вписувалася в повсякденне життя спільноти, у діаспорі перетворюється на спеціально організовану подію. Разом із цим змінюється соціально-психологічний контекст музикування, що впливає на стан виконавців і, відповідно, на характер самого виконання.
Особливо мене зацікавила думка про те, що для діаспори традиційна культура стає засобом підтримки колективної пам’яті. Ця ідея прозвучала в доповіді Еліф Озєн (Elif Özen, Туреччина) «Назва подібна, решта відмінне: Same Name, Different Others: Карагез, Карагозіс та конкуруючі уявлення про принелажність», у якій дослідниця порівнює турецький театр тіней Karagöz і грецький Karagozis, зокрема їхній музичний супровід, спираючись на записи мігрантів, зроблені у США на початку ХХ століття.
Особливої уваги заслуговує доповідь «Танець поміж належністю та іншими: музичні та танцювальні практики румельських мігрантів». Окан Джейлан (Okan Ceylan, Туреччина) розглянув танцювальні практики переселенців із Греції до Туреччини внаслідок обміну населенням 1923 року. Дослідник простежує трансформацію трактування танцю в процесі адаптації спільноти до нового соціокультурного середовища: спочатку нові для місцевого населення танцювальні практики позначали відмінність мігрантів від місцевого населення. Проте з часом окремі рухи поступово інтегрувалися до національного репертуару Туреччини. Цей приклад демонструє зворотний напрям культурного впливу: тут місцеве населення переймає культурні практики мігрантів, а не навпаки.
За спостереженнями учасників симпозіуму, побутування традиційних музики та танців Південно-Східної Європи в міграційному середовищі відбувається наступним чином. У музичній традиції зазвичай зберігаються типові мелодико-ритмічні структури, мова та діалектні особливості співаного тексту. Водночас може змінюватися виконавський склад, а з ним і типова фактура: кількість вокальних голосів або набір інструментів залежать від можливостей і умов нового середовища.
Танцювальні традиції, зокрема рухова складова, можуть виявлятися стійкішими до змін. Проте спосіб їх передавання також зазнає трансформацій: якщо раніше танець засвоювали через безпосередню участь у повсякденному житті спільноти, то в міграції його можуть опановувати за допомогою архівних матеріалів, дослідницьких реконструкцій та спеціальних навчальних курсів.
Окремої уваги заслуговує зміна функцій традиції. Те, що раніше було невіддільною частиною обряду чи повсякденного життя, у новому середовищі нерідко набуває сценічного, видовищного або освітнього характеру. Звісно, кожна традиція проходить шлях міграції по-своєму, тому наведені спостереження не можна універсалізувати й поширювати на всі випадки переміщення.
Окрім питань міграції та культурних меншин, у доповідях симпозіуму висвітлювалися й інші актуальні проблеми для сфери традиційної музики: зокрема, можливості і виклики у створенні освітніх проєктів, специфіки роботи з різними архівними матеріалами. Окремо розглядалася проблема сценізації традиційної культури, а саме як правильно відтворювати матеріали, щоб формувати правильний образ обраної культури.
Знайомство з міграційною культурою безпосередньо
Програма симпозіуму була надзвичайно насиченою. Окрім наукової конференції, щовечора учасників форуму запрошували на концерти. Центральною та найяскравішою подією тижня стала екскурсія до села сербського Штіньякі на території південно-східної Австрії. Це була унікальна нагода побачити, як музичні й танцювальні традиції переселенців продовжують жити й передаватися всередині сільської громади.
Вибір місця для проведення цієї події був невипадковим: Штіньякі є поселенням сербів, які від XVI століття переселилися на територію Австрії через захоплення Балканського півострова Османською імперією. І так як цього року головним питанням симпозіуму стала міграція народів Південно-Східної Європи та побутування їхнього фольклору за межами своєї країни, проведення заходу саме у Штіньяках дозволило розглянути ці питання не лише в теоретичній площині, а й безпосередньо в середовищі, де відповідна культурна традиція продовжує існувати й передаватися.
Особливо цінно, що організаторами екскурсії виступили місцева громада та Архів Штіньяків — культурна інституція, що займається збереженням та документуванням фольклорної спадщини села. Програма заходу складалася з кількох частин. На початку прозвучали поховальні пісні у виконанні місцевого вокального гурта. Пізніше учасники мали змогу взяти участь у майстеркласі з традиційних весільних танців.
Була цінною можливість зіставити сучасне виконання поховальних пісень з архівними записами 1960-х років. Таке порівняння виявило суттєві зміни: сербські голосіння, які зберігалися в громаді протягом століть, за останні шість десятиліть повністю зникли з поховальної практики, поступившись церковним псалмам, близьким до австрійської традиції.
Зміни помітні й у танцювальній культурі. Чимало учасників звернули увагу на спрощення рухів і втрату окремих елементів порівняно з традиційними формами, відомими їм з інших середовищ.
Австрійські дослідники пов’язують ці зміни із прагненням попередніх поколінь інтегруватися в австрійське культурне середовище. Водночас були й обнадійливі спостереження: сучасна молодь прагне відроджувати місцевий сербський діалект, убачаючи в ньому важливу складову власної ідентичності. Можливо, згодом це прагнення пошириться й на музичні та танцювальні традиції громади. Час покаже, які ще елементи культурної спадщини вдасться повернути до життя.
Отже, досвід симпозіуму показав, що традиція не обов’язково зникає, коли її носії залишають батьківщину. Музика і танець безумовно пристосовуються до нового середовища, а часом культурні практики мігрантів стають частиною традиції самого суспільства, яке їх приймає.
Для мене особливо важливим стало усвідомлення того, що збереження культурної спадщини — це не лише питання того, що вдається пронести крізь покоління, а й того, що наступні покоління обирають підтримувати й відроджувати. Історія сербської громади Штіньяків яскраво це демонструє.
Участь у симпозіумі стала нагодою побачити, як зараз міжнародна професійна спільнота осмислює питання міграції у культурі і водночас замислитися над тим, як подібний досвід можна застосовувати в Україні.
До організації симпозіуму долучилися Міжнародна рада традиційної музики та танцю (ICTMD), Університет музики й виконавського мистецтва у Відні (MDW), Інститут дослідження народної музики та етномузикології (IVE) і Дослідницький центр музики національних меншин (MMRC).
Фото: Stephan Polzer