У світі, де музичні хіти змінюються ледь не щотижня, опера здається чимось далеким та архаїчним. Але за її величною сценічною формою ховаються живі емоції та долі людей, які щодня присвячують себе мистецтву. Наша героїня – Тетяна Журавель, оперна співачка, чий голос звучить на світових сценах. Про вибір, який далеко не завжди був легким, шлях до сцени, життя між репетиціями, а також про те, чому опера може бути ближчою, ніж здається, Тетяна розповіла в інтервʼю Ользі Ралко.
Розкажіть трохи про себе, як почався ваш творчий шлях?
Починалось все цікаво. В музичній школі я вчилась спочатку як піаністка, хоча було і багато додаткових предметів. Але співати абсолютно не любила і соромилась, чомусь абсолютно не сприймала себе як співочу людину.
Після музичної школи, вирішила продовжити в училищі як піаністка. Мені дуже подобалось вчитися, хоча, вимушена визнати, що ніколи не любила виступати сольно, а завжди любила компанію. Найбільше подобалось концертмейстерство: коли ми грали вокалістам, при розучуванні, нам рекомендували співати вокальну партію. Таким чином я занурювалась у цей співочий світ. Після училища вступила до педагогічного університету, де у нас вже був вокал як обовʼязковий предмет. На початку я ігнорувала його, але згодом моя викладачка настільки класно розповіла про свій предмет, що я закохалась в сам процес співу настільки, що університет вже закінчила як вокалістка.
Я ніколи не боялась, адже не ставила собі ніяких очікувань, а отримувала задоволення від процесу. Коли була на магістратурі, то познайомилась з Іриною Вежневець. Це просто чарівна людина, яка стала моїм провідником. Вона перша сказала, що у мене колоратурне сопрано. Саме Ірина Леонідівна порадила вступити в консерваторію, і це було доволі спонтанно. Та все ж я вирішила спробувати.
На мене в той час сильно вплинув мультфільм “Панда Кунг-Фу”. Це допомогло з моментами сумнівів. Головний месседж – “Іди за своєю мрією” – став відправною точкою – і я вступила в консерваторію. Потім навчалась у Ольги Безсмертної, згодом – у Євдокії Колесник. Також закінчила асистентуру. Міжнародні майстеркласи також були, але пізніше. Базові навички я отримала саме в Києві.
Ви вже доволі довгий час є успішною оперною співачкою. Чи був момент, коли хотіли все кинути і зайнятись чимось іншим? Що допомогло залишитись в професії?
Був момент, коли перезаймалась, перегрузила голосові звʼязки, які тоді ще не були до цього готові. Фоніатор сказав, що стан передвузелковий, тому потрібно було мовчати 2,5 тижні. Крім цього, я була старша за своїх одногрупників, адже це була моя друга вища освіта. Саме в той момент відбувалась переоцінка життя і приходили думки: “Якщо втрачу голос, то чим би хотіла займатись? Що б хотіла робити?”. Я не знайшла нічого і зрозуміла, що мені настільки подобається музика і, зокрема, сцена, що в будь-якому випадку це буде щось повʼязане саме з ними. Плюс зрозуміла, що потрібно дуже сильно дбати про гігєну голосу і не допускати перевтоми звʼязок.
А як ви вибудовуєте свій графік, як боретесь з бажанням бути постійно задіяними у виконавській діяльності і уникаєте перевтоми?
Іноді справді дуже важко сказати собі “стоп”. Останній раз у мене таке було під час виконання Цариці Ночі, у нас був дуже класний диригент Жан-Крістоф Спінозі, який приніс свою цікаву інтрепретацію музичного тексту. З ним було надзвичайно комфортно працювати, і його трактовка була незвичною: експериментували над різними інтонаціями і характером персонажу. Мене настільки захопила ця робота, і я трошки запізно помітила, що голос втомився. На наступний день було важко співати. Тоді довелось постійно казати собі “стоп, стоп, стоп”, адже попереду ще генеральна репетиція та вистава. Тому дуже важливо слідкувати за цим самостійно і не перенапружувати голос. Ще важливо не висувати до себе якихось завищених претензій, адже всі ми – живі люди. Гарна думка: «Робити стільки, скільки ти можеш сьогодні». А також важливо працювати і над тілом, і над настроєм, адже спів – це комплексна робота всього організму. В цілому, вокалісти – люди чутливі. Особисте життя чи оточення може впливати на емоційний стан, а він чітко повʼязаний з діафрагмою, диханням, і тому можуть бути певні збої з голосом. Важливо памʼятати про це та вміти керувати своїм станом, розуміючи механіку процесу, таким чином інтерпретуючи персонажа.
Якраз хотіла запитати про інтерпретацію: коли ви готуєте нову оперну партію, з чого починається занурення в образ персонажа? Як вибудовуєте його внутрішній світ і мотивацію? Як це поєднується з музичною частиною роботи?
По-перше, це завжди потрібно прослухати твір від початку до кінця. Потім обовʼязково читаю лібрето і перекладаю його самостійно, або шукаю дослівний переклад. Якщо є якесь літературне першоджерело, то також з ним ознайомлююсь, щоб мати загальне уявлення про твір. Мені важливо прочитати партію з листа, пограти її, розбираючи та вивчаючи музичний текст. Це раціональний етап. А далі вже момент інтуїтивного сприйняття: шукаю якісь манки, які зацікавлюють конкретно мене в тому образі, який інтерпретую. Тобто намагаюсь зрозуміти все через музику, емоцію і, як правило, знаходжу якийсь момент, який чіпляє та стає зерном до всього образу. Особливо в сучасній музиці. Таким чином і намагаюсь зрозуміти героя, його мотивацію. Не ділю на хороших чи поганих, благородних чи ницих, не засуджую персонажів (хоча, наприклад, я не можу зрозуміти Джильду з опери «Ріголетто», чому саме вона так вчинила), а намагаюсь бути одночасно і адвокатом, і прокурором.
З усіх ролей, які ви виконували, у якій були найбільш собою? Не героїнею, а саме Тетяною?
Я намагаюсь все життя зрозуміти, а яка ж я? І це питання для мене особисто звучить дуже дзвінко. Це те, над чим працюю, певна психоаналітика. Тому поки що не можу відповісти. Всі персонажі були дуже різні, але частинка мене там завжди присутня.
Я досить відкрита до експериментів, тому не боюсь пробувати щось нове, перевтілюватись, виконувати певні актробатичні трюки, танцювати, вдосконалюючись як актриса і співачка. Завжди кажу режисерам: давайте пробувати.
Десь два роки тому була премʼєра опери «Sleepless» (опера Петера Етвьоша – авт.), де моєю героїнею була підліток-повія-наркоманка. Проте цей образ був не про червону помаду і насолоди, а про зламані життя, безперспективніть та відчай. Навіть тіло мало бути зламаним, пластично – різкі кути, брутальність. І якось я схопила цю енергію, зробила все, що просив режисер саме з акторської сторони, але не могла співати. Довелось скоригувати сцену, проаналізувавши холоднокровно свої можливості, щоб залишити максимально можливий драматичний ефект.
А чи є у вас якийсь ритуал перед виступом? Щось своє, навіть якщо зовсім дрібничка?
Так, у мене є такий ритуал. Треба обовʼязково випити кави. Спокійно, без біганини. Також дуже важливий момент внутрішнього налаштування. Не розспівки, а саме психологічного єднання з собою. Зосередитись, відчути готовність: вдихнули і пішли. В цілому, я людина не забобонна, але якщо не виконала цього ритуалу, то це певний сигнал, що стан не зовсім сконцентрований. Тоді вже питання, чого саме хочу від виступу? Головне бути чесним і відвертим з самим собою, не здаватись і рухатись далі, навіть якщо щось пішло не за планом.
Сучасний світ дуже швидкий, візуальний. Чому, на вашу думку, опера все ще потрібна людям? Не думали шукати себе в неакадемічній музиці?
Коли вчилась в Українському державному університеті імені Драгоманова, то спробувала співати по-різному. Але поп-музика – це не моє. Дуже подобається академічна, класична контемпорарі-музика. Полюбляю співати і опери, і романси. Причому різних епох, періодів, тому що всюди є свій власний шарм.
Стосовно питання про оперу… Я не знаю. Зараз опера справді знаходиться в кризі. Багато чого залежить від слухачів: здебільшого, це люди старшого покоління. Ми маємо виховувати молоде покоління в розумінні та повазі до цього жанру, розказувати специфіку і підбирати хороші приклади постановок. Проте мені здається, що опера все одно залишиться нішевою справою, з цим потрібно просто змиритись та жити далі.
А чи могли б ви дати топ–3 опери, які обовʼязково потрібно побачити, аби почати цікавитись оперою?
По-перше, всім рекомендую подивитись «Богему» Франко Дзефіреллі. Це класика! Також будь-яке виконання Дьордя Лігеті «Le Grand Macabre». Це опера, яка зніме шкіру і перезавантажить абсолютно все. І третя – «Дон Жуан» Моцарта у будь-якій постановці.
Чи бувають дні, коли не хочеться співати взагалі? Просто – тиша. Якби ви мали один вільний день без графіків і зобов’язань, то як би його провели?
Буває по-різному: може бути супер активний період, а потім повна пауза. Тоді дуже важко, адже ти вже налаштувався на роботу, а тут потрібно зупинятись. Мені особисто це складніше. Рятує підготовка чогось нового, наприклад, нових партій, концентрація на якихось життєвних речах, родині, адже бути мамою і бути фрілансером – досить непросто. Цей момент особливо важливий, потрібно менеджерити цю ситуацію. Тим не менш, в кожному періоді є свої плюси.
Як правило, самотності не хочеться, бо часто в проєктах ми багато часу проводимо наодинці з собою. Інколи це надзвичайно важко. Для мене відпочинок – зміна середовища: гори, море, театр тощо. В місті, де я живу, кожні два місяці – нова премʼєра, тому по можливості намагаюсь ходити.
Чи був якийсь найнезвичніший комплімент, який отримували від слухачів, щоб він прям запамʼятався?
Було таке, коли співала в Києві барокову оперу «Дідона та Еней» у постановці Тамари Трунової (2017 рік – авт.). Інтерпретація була надзвичайно цікавою тим, що режисерка зробила мою персонажку, Белінду, не хорошою подругою, а конкуренткою, яка фактично всіма своїми діями сприяла та доводила Дідону до смерті. Було дуже важко увійти в цей образ в моральному й емоційному плані, але памʼятаю, що після премʼєри до мене підійшла подруга і сказала: «А я і не знала, що ти така страшна людина!». Я це сприйняла, як найбільший комплімент. І це була не єдина людина, яка підходила після вистави і казала, що мене ненавидить. Це стало найголовнішим доказом того, що перевтілення у персонажа було вдалим. Так само коли я грала Дівчину в опері «Sleepless» Петера Етвьоша, режисер сказав здивувати саму себе, і це спрацювало. Я тоді справді відірвалася наповну, дарма, що після вистави люди навіть не хотіли зі мною вітатись.
А якщо брати персонажів, то які у вас знаходяться в топі?
Давайте назвемо це dream roles, ролі мрії. Ними будуть: Лулу Альбана Берга, Лючія ді Ламмермур Доніцетті і Цербінетта з “Аріадни на Наксосі” Штрауса.
І наостанок хотіла б ще спитати, які твори ви могли б назвати, що викликали найбільші емоції?
Таких творів багато, насправді, вони навіть не обовʼязково вокальні… Але от останнім часом мене за серце тримає саме сцена божевілля Лючії. «Реквієм» Дьордя Лігеті просто зняв з мене шкіру. Також подобається фінальний ансамбль з «Кандіда» Леонарда Бернстайна. Надзвичайно важко було співати ораторію «Вирій» Олександра Шимка, присвячену героям, які полягли за Україну. Це було просто неможливо слухати спокійно, без сліз.
Неймовірно люблю Бориса Лятошинського, саме вокальні твори. Але ця музика трохи інакша, вона чіпляє потребу у певній витонченості та рафінованості, красі. Моя мрія – записати його романси 20-х років. Подобається Роберт Шуман, цикл «Іспанські пісні». Одна з улюблених – «In die Nacht». Також «Die Nacht» Ріхарда Штрауса прямо заворожує. У Брамса є «Пісня дощу», вона іде окремим опусом. Страшно подобається твір Арнольда Шенберга «Herzgewächse». Багато різної музики, є з чого обирати (усміхається).
А в повсякденному житті що слухаєте?
В повсякденному житті не можу слухати класичну музику для фону, адже замість розслабитись починаю активно включатись в роботу. Можу слухати поп, джаз, рок – під настрій. Більше все ж надаю перевагу тиші, або, якщо потрібно заповнити простір – просто включаю подкасти. А от музику слухаю саме цілеспрямовано.