Минулої осені вперше заявила про себе творча майстерня «Візантінославіка». Цей неординарний проєкт спрямований на дослідження і популяризацію тієї української музики, що побутувала на наших теренах понад тисячоліття — середньовічної монодії. У фокусі уваги команди — одноголосні церковні піснеспіви, які пройшли шлях від Візантії до українських земель і були переосмислені місцевими музикантами. Про творчий шлях “Візантінославіки” розповідає Таїсія Білянська.
У сучасних воєнних реаліях відкриття підвалин власної культури стало для українців не просто питанням додаткової просвіти, а невідкладною потребою для виживання, тож проєкт виявився вкрай актуальним. Втім, подальший його розвиток вимагав від команди вирішення непростих питань: як заохочувати ширше коло слухачів до знайомства зі специфічною для нашого вуха музикою? які наративи варто доносити у зв’язку з візантіно-слов’янськими піснеспівами?.. Отже, оглянемо, як команда вирішувала ці та інші питання.
Від самого початку діяльність «Візантінославіки» включає два компоненти. Першим і стрижневим є науковий. У творчій команді його представляє авторка проєкту Євгенія Ігнатенко — знана фахівчиня в ґалузі візантійської музики, яка навчалась цій музичній традиції безпосередньо у відомого грецького співака, протопсалта архієпископа Константинополя Лікургоса Ангелопулоса. Її науковим інтересом стали піснеспіви, підписані в українських рукописах XVI–XVIII століть як грецькі («грецький», «по-грецьку»). Дослідниці вдалося знайти їхні візантійські першоджерела, що не лише стало відкриттям для науковців, але й дозволило зрозуміти, як виконувати цю музику.
Саме виконання є другою складовою концепції творчої майстерні. Втім, це неможливо робити без спеціальної підготовки. Візантійська музика має власну нотацію: існують десятки знаків для позначення мелодичних ходів і прикрас, ритміки, звукоряду тощо. Українські рукописи містять розшифрування грецьких піснеспівів зрозумілою для наших предків київською квадратною нотацією (першою п’ятилінійною нотацією на східнослов’янських землях). Однак порівняно з оригіналами у таких записах часто відсутні важливі деталі, які вочевидь передавались усно — позначення ладу, виразові особливості. Наприклад, в українських рукописах мелодичний хід на ступінь вгору позначається однотипно, тоді як у візантійських він може записуватися мінімум чотирма різними знаками, кожен з яких несе відмінну інформацію про артикуляцію, можливості додавання мелізмів тощо. Отже, аби мати змогу історично відповідно виконати музику, співаки, окрім «київської ноти», мають володіти ще й візантійською нотацією.
Та на цьому не кінець, адже візантійська система музичного письма також фіксує не все. На практиці до мелодичного голосу додається супровідний (на витриманому тоні), а сама мелодія має оздоблюватися, зокрема, “горловою грою” — так у ХІХ столітті один з афонських монахів називав мікроінтервальні прикраси у візантійському співі. І все це — за рахунок навичок півчих імпровізувати у відповідному стилі. Означене актуальне й для музики з українських рукописів, тож виконавці мають бути обізнаними щодо традицій живого побутування візантійської музики.
Премудростям візантійського співу майже неможливо навчитися в Україні. Виключенням є навчальний курс Євгенії Ігнатенко у Національній музичній академії України («Візантійська музика: теорія і практика»), на якому отримали базову підготовку усі співаки«Візантінославіки».
«Концепція проєкту відповідає напрацьованій європейській практиці: навколо дослідника формується так звана study group, завдяки чому стає можливим показати шлях від наукового дослідження до виконання. Наразі ми з командою маємо зустрічі, на яких я продовжую розказувати про музику, яку співаємо, обґрунтовувати нюанси виконання, аби воно було свідомим», — ділиться Євгенія Ігнатенко.
За рік «Візантінославіка» двічі отримувала гранти (за програмами Per Forma від KCMD та House of Europe від Goethe-Institut), втім, діяльність розгорталася перманентно. Під час роботи за першим грантом команда знайшла базовий формат для представлення своїх напрацювань публіці, який застосовувала й надалі — концерт-презентація. Він дозволяє не лише оживляти старовинну музику звучанням, але й ділитися деталями наукового дослідження, зазвичай відомими лише вузькому колу «посвячених». Зважаючи на недостатність історично інформованих виконань української середньовічної музики, обрана модель вбачається особливо цінною.
Висока відвідуваність заходів «Візантославіки» говорить про запит на цей формат, та все ж він передбачає залучення доволі вузької аудиторії, початково зацікавленої музикою. Тож команда вирішила діяти… через синтез мистецтв.
Софія Київська навіть за часів повномасштабної війни залишається однією з найпопулярніших пам’яток Києва. Цього року бажаючі відкрити для себе собор мали змогу відчути його давню красу на новому рівні занурення — наближено до того, як це могло бути в глибині віків: наукові співробітники «Софії Київської» і творча майстерня «Візантінославіка» проводили музичні екскурсії — «Собор божественних пісень». Євгенія Ігнатенко прокоментувала цей досвід команди: «Разом з істориком Ігорем Нетудихаткіним ми розробили «музичний маршрут»: екскурсія рухається по собору, а співаки озвучують певні моменти. Наприклад, коли представлялася Оранта, вони співали богородичні піснеспіви, мозаїка на Благовіщення — величання на Благовіщення тощо. Ця музика, скоріш за все, справді звучала в Софії протягом століть. Вона дуже «підходить» собору й у синергії інформативного і візуального компонентів справляє на людей більший ефект».
Нагода почути давні українські піснеспіви випала й тим, хто відвідував «Великдень у Софії Київській» (Софія Київська спільно з Музеєм Івана Гончара»). Були широко представлені традиційні ремесла, танці тощо. У музичному блоці проєкту в святкуванні об’єдналися різні традиції: від архаїчного фольклору до професійної музики романтизму. «Візантінославіка» представила українське Середньовіччя в одній програмі з фольклорними гуртами «Михайлове чудо», «Володар», «Вільце» та «Правиця». Завдяки такому поєднанню послухати монодії отримала змогу й така аудиторія, що початково керувалась зовсім іншими зацікавленнями.
Ще більш масовим способом презентації є відеозаписи, адже в наш час саме можливість відтворити звучання музики в мережі є запорукою потенційної життєздатності твору. Більшість відео творчої майстерні «Візантінославіка» записані у Софії Київській, в природному для цієї музики просторі, де старовинні піснеспіви звучали кілька століть тому. Деякі ролики взагалі є повноцінними репортажами, які швидко вводять у «курс справи». Можна побажати команді розширювати коло стрімінгових платформ для подальшого розповсюдження контенту (наразі всі матеріали доступні на офіційній сторінці «Візантінославіки» на Facebook).
Як бачимо, усі формати, в яких на поточний момент працює «Візантінославіка», були втілені передусім завдяки тісній співпраці з Національним заповідником «Софія Київська». Однак у межах гранта від House of Europe команда започаткувала міжнародні партнерства. Зокрема, проєкт підтримала Віденська асоціація з вивчення монодії «Verein zur Erforschung der Monodie» — платформа, що об’єднує вчених-монодистів з різних куточків світу. Тож у серпні цього року «Візантінославіка» презентувала українську середньовічну музику в австрійській столиці, в одному з найвідоміших храмів міста — Церкві Святого Петра (Peterskirche).
Інший вектор міжнародної співпраці направлений на колиску візантійського співу — Грецію. Команда проєкту прагне професійного удосконалення, що неможливо без контакту з носіями традиції. Відповідно, було налагоджено співпрацю з колективом «Хрісорімон» — дослідницькою групою з палеографії візантійської музики Університету Арістотеля в Салоніках, що також діє за принципом «від вивчення — до виконання». Команди провели серію онлайн-воркшопів, де ділилися досвідом і напрацюваннями.
Спрямування діяльності «Візантінославіки» не лише на українську публіку, але й на закордонну спільноту вимагало від команди певного переформатування ідейних меседжів проєкту. Якщо від початку акцент робився передусім на важливості збереження монодії як української культурної спадщини, то надалі яскраво підсвітилася тема її постколоніального переосмислення.
Здавалось би, до чого тут постколоніальні студії? Корені справи — в історії. У XVIII столітті Московське царство (з 1721 року — Російська імперія) сформувало політичний міф, згідно якого оголосило себе спадкоємцем Київської Русі. З тих пір імідж, побудований на маніпулятивному прирівненні Русі до Росії, остання будувала впродовж століть на різних «фронтах», у тому числі й науковому. Годі й гадати, якій культурі за замовчуванням приписувалися українські середньовічні музичні пам’ятки (ще до їх дослідження), якщо у закордонних наукових роботах фігурували терміни на кшталт «Kievan Russia» (такі підміни понять, на жаль, трапляються у гуманітаристиці й до сьогодні).
«Візантінославіка» ж протиставляє ідеологемам факти: українські рукописи, окрім власне місцевих піснеспівів, наповнені грецькими, волоськими, сербськими, болгарськими зразками, але при цьому до XVII століття не виявляють московських впливів. Відповідно, українська музика була частиною греко-візантійського і балканського ареалів православних традицій — розвивалася власним шляхом, відмінним від московської. Саме такий ракурс розгляду теми команда проєкту представила у Відні під час відкритої дискусії «Візантінославіка: збереження, популяризація та постколоніальне переосмислення музичної спадщини у воєнній Україні».
Узагальнюючи, відзначу, що розвиток проєкту за рік відбувається через проростання зерен, закладених на початку шляху. Можна сподіватися, що в майбутньому “Візантінославіка” перетвориться на самопідтримувану систему, в якій практичне виконання української середньовічної музики готується дослідженням, навчанням — але не лише консерваторських студентів, а й всіх бажаючих. Зокрема, продюсер проєкту Руслан Кірш оголосив, що у планах команди є створення академії, де всі охочі зможуть доєднатися до вивчення таємниць українських старовинних пам’яток і візантійської музики.
Урізноманітнюються формати спілкування команди з аудиторією, але при цьому місцями проведення заходів обов’язково залишаються сакральні простори, адже це є важливою позицією історично інформованого виконавства. Розширення мережі партнерства створює перспективи презентації музики з українських рукописів у ширшому контексті: у планах «Візантінославіки» — спільний проєкт із грецькою командою «Хрісорімон».
Крім того, вихід на міжнародний рівень стає каталізатором оприявнення додаткових візій проєкту, критично необхідних зараз. Тема постколоніального переосмислення проходить червоною ниткою через публічну діяльність «Візантінославіки» і в Україні. Це дійсно важливо, адже підкованість у культурних питаннях є способом усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків у котлі суспільних, політичних, мистецьких та інших процесів минулого й сучасності. Врешті-решт, це і є запорукою нашої інформаційної резистентності в часи війни.