Ігор Саєнко — відомий в Україні виконавець на кнопковому акордеоні й бандонеоні, репертуар якого включає сучасну музику, танго, світову музику ХХ століття тощо. Музикант часто грає в ансамблях з фортепіано, контрабасом і перкусією. Його акордеон геть не вкладається у загальні уявлення про цей інструмент як народний. Ми поговорили з музикантом про особливості освіти, репертуару та сприйняття інструменту, а також про перспективи і місце акордеону в музичному світі.
Ви народились в Німеччині, але музичну освіту здобували вже в Україні. Чи вплинуло якось це на вибір інструменту, і чим взагалі він був зумовлений?
Мої батьки українці, а в Німеччині я народився, тому що тато був військовим і певний час там служив. Мені було лише кілька років, коли ми з батьками повернулися в Україну, тож про Німеччину я практично нічого не пам’ятаю.
З вибором інструменту було досить банально: мама колись навчалась в музичній школі, і вдома стояв без діла її старий інструмент. Та і я весь час виявляв інтерес до музики. У бабусі вдома був кабінетний рояль, тож коли я приїжджав влітку, він був повністю в моєму розпорядженні. Я і грав, і залізав усередину, і препарував його, звісно, не знаючи, що воно і як воно, — бабуся дозволяла що завгодно.
Далі була музична школа в Чернігові, музичний коледж. Там уперше потрапив у середовище молодих музикантів, що жили так само, як і я — ансамблями, оркестрами, заняттями. Мене це захопило і я почав серйозно думати про музику як професію і вступив після третього курсу в Національну музичну академію.
Розкажіть про особливості освіти за вашою спеціальністю. Здається, за кнопковим акордеоном і зараз міцно тримається образ народного інструменту — відповідно навчальний репертуар великою мірою складається з обробок народних пісень. Яке у вас до цього ставлення?
Це болюча тема, про неї можна говорити не одну годину. Під час мого навчання в музичній школі мені що дали, те і граєш. До того ж не було такого доступу до інформації як зараз — сучасні діти можуть подивитись і послухати, що існує в світі. У музичному училищі було по-іншому, моя викладачка часто їздила по конкурсах і фестивалях і звідусіль привозила валізи нот. Тож з нею я грав твори, які тоді в Україні ще не виконувались.
Загалом наш інструмент у тому вигляді, в якому він є зараз, існує буквально 100 років і продовжує активно вдосконалюватись. Хоч у нас і є дидактичні матеріали досить високого ґатунку, наприклад, твори Петра Серотюка, Віктора Власова, Анатолія Семешка, та все ж, на мою думку, універсальна школа ще не сформована.
Наприклад, в скрипкових школах, яким набагато більше років, надзвичайно продуманий кожен етап навчання і репертуар. Приміром, початківці грають «Сурка» — і це вже Бетховен, а не «По дорозі жук», як у акордеоністів. І це формує ставлення до музикування та інструменту як до чогось серйозного й унікального.
Для нашого інструменту немає спеціального класичного чи романтичного репертуару, ми граємо перекладення: твори Баха, сонати Скарлатті, Моцарта чи Гайдна. Для навчання це, звісно, дуже добре. Наскільки це може мати художню цінність — питання сумнівне. Хіба вразити якусь непідготовлену людину тим, що саме на акордеоні можна зіграти, але тоді виконання цих творів виглядають радше як шоу.
Тож з класичним репертуаром у нас прогалина, його просто немає. При цьому існує багато сучасних творів. Сьогодні акордеон є предметом інтересу багатьох композиторів: існують як сольні твори, так і різноманітні ансамблі. Насправді цей інтерес зрозумілий, бо акордеон має багато можливостей, непритаманних іншим інструментам.
Мені здається, наш інструмент має пройти чималий шлях розвитку. І це все залежить від нас, виконавців. Я намагаюся просувати акордеон, представляти його і з оркестром, і в різних цікавих складах — це привертає увагу і композиторів, і слухачів.
А що, на вашу думку, має скласти основу репертуару для інструменту, якщо і твори класиків, і виключно народні обробки – це не зовсім те. Лишаються оригінальні твори?
Так, саме оригінальні твори. Вони є, але творів авторства українських композиторів, на жаль, небагато. У Дрогобичі є міжнародний конкурс акордеоністів “Perpetuum Mobile”, я щороку працював там у складі журі. Було цікаво, коли наймолодші учасники з-за кордону грали твори литовських, латвійських, естонських, польських композиторів, абсолютно мені невідомих. Тож виходить, що якийсь репертуар таки є — важливо його шукати, спілкуватись з музикантами, обмінюватись нотами. Хотілось би, щоб існувало більше таких творчих зв’язків між викладачами шкіл і коледжів. Виконавці теж не повинні цуратись невеличких концертів перед юною публікою. Зі власного досвіду знаю, як такі виступи мотивують.
Ви маєте досвід виступів і як соліст, і як учасник різних ансамблів — від квартету акордеоністів до співпраці з різними оркестрами. У чому для вас основна відмінність між цими форматами, і що найбільше приваблює в кожному з них?
У квартеті Різоля я грав з перших років навчання у консерваторії, для мене це стало другою школою. Згодом був керівником цього ансамблю, створював для нього чимало аранжувань. Паралельно я грав зі струнними, камерними ансамблями — мене це дуже приваблювало. Звук струнних відчувався просто магнетичним, можливо тому, що природа звуку абсолютно інша. Мені цікаві поєднання різних тембрів, які утворюються в результаті кожної такої співпраці, чи краще сказати, співтворчості. Я не можу говорити про музикування як про роботу. Я вважаю себе щасливою людиною, бо займаюсь тим, що люблю. Зараз, на щастя, можу дозволити собі обирати, що хочу грати і з ким. Більш того, це приносить достатньо коштів для того, щоб задовольняти базові потреби і думати про музику.
Кожна співтворчість з виконавцями на інших інструментах для мене унікальна. Багато ідей народжується знову ж через відсутність репертуару. Навіть інструментальних концертів для акордеону з оркестром — професійно написаних, таких, які я хотів би виконати — можна перерахувати на пальцях однієї руки. Тому доводиться робити перекладення, замовляти композиторам нові твори тощо. Це завжди цікаво.
Що для вас є найвищою нагородою у професійній діяльності?
Найвища нагорода — це коли слухач в залі розуміє, про що ти граєш. Я не дуже люблю концерти, що складаються з набору окремих творів. Зараз мені більше подобається робити якісь концептуальні програми, навіть якщо вони камерні, маленькі. Наприклад, в мене були проєкти «Тремтлива музика» з піаністом Денисом Кашубою в Музичному салоні Філармонії або «Листи незнайомці» з маримбою, контрабасом і участю акторки. Там немає ведучого, твори не оголошуються окремо, натомість це цілісне музичне висловлювання.
У процесі роботи над такими проєктами нелегко знайти місце кожному твору в програмі. А коли все нарешті складається в цілісну композицію, то програма сама ніби стає єдиним твором, у якому є певні приховані змісти, про які не варто говорити, кожен почує трішки своє.
І коли після такого концерту слухач підходить і говорить, що помітив щось таке, про що ніде не йшлось, це дуже цінно. Якщо слухач зміг якимось чином це зчитати, значить, нам вдалось передати задумане. У такі моменти розумієш, що це вартувало всієї вкладеної праці.
З 2020 року ви виконуєте музику ще й на бандонеоні. Розкажіть, чому вирішили освоїти ще й цей інструмент, і які були від нього враження?
Напевно, усі акордеоністи в своєму житті хоч раз грали П’яццоллу. Я вперше побачив його запис на відеокасеті під час навчання в Чернігові — він мене просто зачарував. Звідтоді мені хотілось спробувати бандонеон.
Коли почався локдаун, і концертна діяльність припинилась, я спочатку зрадів можливості нарешті відпочити. Довго це не тривало, згодом почав думати, чим зайняти себе. Тож я попридивлявся і замовив бандонеон, що продавався в Маріуполі. Виявилось, що його завезли як трофей з Німеччини ще в Другу світову, і весь цей час він просто лежав без діла. Я почав його сам реставрувати — зробив майстерню в гаражі, докупив кілька інструментів, бандонеон повністю розібрав, не знаючи, чи зможу зібрати його назад. Десь за два місяці інструмент був готовий. Але я зрозумів, що майже нічого не можу на ньому зіграти, бо система там зовсім інша.
Отож я знайшов студента консерваторії Буенос-Айресу і почав брати в нього уроки онлайн. Ставив за мету навчитись грати на бандонеоні, не зважаючи на досвід гри на акордеоні, наче з чистого листа. Звісно, враження були незвичні — це ніби почати ходити на руках.
Першим твором, який я вивчив, була сюїта для бандонеона і струнних П’яццолли «П’ять відчуттів танго». За іронією долі я її виконав в Маріуполі — тобто цей бандонеон туди повернувся. Це було вже за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення (йдеться про концерт у рамках фестивалю “Mariupol Classic–2021” — прим. ред.). Зараз, напевно, половину своїх концертів граю на бандонеоні (Ігор є виконавцем на бандонеоні у складі ансамблю Kyiv Tango Orchestra — прим. ред.).
Стосовно побутування в Україні танго і музики П’яццолли зокрема: здається, у нас з цим досить неоднозначна ситуація – професійні музиканти її здебільшого не сприймають серйозно, а слухачі викуповують зали саме на такі програми. Чому так, на вашу думку?
Така ситуація не лише в Україні. Пару місяців тому був в турі з Kyiv Tango Orchestra: Німеччина, Швейцарія, Бельгія. Коли в перервах між репетиціями є час, я за звичкою проглядаю афіші — цікаво, що грають в різних країнах. І насправді цього топу продажів — Чотири пори року П’яццола-Вівальді — не цураються і там.
Напевно, будь-яка концертна інституція має грати якусь кількість концертів в місяць і заробляти кошти, тому керівники йдуть на такі кроки. Бо щоб продати якусь інтелектуально більш складну програму, треба більше постаратись: розробити якусь концепцію комунікації, знайти цільову аудиторію, зрозуміти її потреби. Натомість можна просто повісити афішу Вівальді-П’яццолла, і концерт продасться. У будь-якому разі це непогано, що люди приходять на концерт і слухають оркестр, живе виконання.
Чи є якісь композитори, чия творчість, на вашу думку, маловідома, і кого би ви хотіли популяризувати?
Мені більше цікаві композитори, які самі не є акордеоністами. Вони не мають шаблонного мислення, нічим не обмежені. Як у випадку з концертом Віктора Рекала: як уявив, так і написав (Саєнко замовив йому концерт для акордеону з оркестром та премʼєрував його у червні у Національній філармонії України — прим. ред.). Мені це дуже подобається, бо такі твори розширюють можливості нашого інструменту. Не хочу образити композиторів-акордеоністів, просто річ у тім, що є багато творів, які просто ілюстративні, або наслідують інших. Для навчання, а можливо, і для виконання на широкий загал це зовсім не погано. Але для нішевої, більш вузької аудиторії цього вже замало, як на мене. А вона існує і чому б їй не послухати акордеон?
Як ви бачите майбутнє акордеонного мистецтва в Україні і світі, які напрями будуть визначальними?
Усе залежить від нас — тих, хто працює в цій сфері. Мені здається, що кращі часи інструменту все ж попереду. Складно давати прогнози, але хотілось би, щоб у концертних програмах акордеон міг бути представлений на рівні з іншими, вже умовно сталими інструментами. Тобто, щоб не була чимось дивним програма, в якій у першому відділі виконується концерт для фортепіано чи скрипки з оркестром, а в другому концерт для акордеону. Але це буде, мабуть, вже не за мого життя. В будь-якому разі, щоб унормувати акордеон у серйозній музиці, всім нам — і виконавцям, і композиторам, і викладачам, — треба багато працювати сьогодні і зараз..