На рахунку Яни Шлябанської десятки співпраць і безліч інтердисциплінарних проєктів. Музична лотерея, екскурсія-гра в домі Лятошинського, перформанс із праскою у Варшаві. Вона робила оперні, хореографічні, театральні, аудіовізуальні проєкти. Яна — це творчість скрізь, завжди і за будь-яких умов. Ми поспілкувалися з нею в паризькому IRCAM’і, де композиторка навчається цьогоріч. Вона розповіла про музичну спільноту в Парижі, свій шлях до композиції та досвід співпраць з митцями з інших сфер.
Я щаслива бути в IRCAM’і саме зараз, у цей момент. Тепер я точно можу оцінити все те, що він пропонує: середовище, знання, досвід. Але передовсім — коло спілкування. Тут є фахівці з математики, фізики, навіть з біомедичної оптики — і музики. І їхній широкий досвід дуже відчувається у спілкуванні.
Особлива повага в мене до математиків, це те, чим я захоплююся. Як на мене, математика — це ледь не магія. Хоча я вже не присвячу цьому життя, але навіть можливість бодай трохи доторкнутися до цього світу є для мене дуже цінною. Hасправді я відчуваю брак технічної освіти, і вже цього не надолужу: забракне часу та сил. Але важливість її розумію. Композитор через брак технічних знань може вигадати якусь нісенітницю, тож співпраця з хорошим інженером тут дуже потрібна. Хоча іноді саме ця “нісенітниця” може бути оригінальним рішенням, яке виникає через відсутність технічних обмежень і свіжість погляду.
Розкажи, яке ставлення до композиторів в IRCAM’i?
Тут на програмі CURSUS беруть 10 людей, але з наступного року набори будуть не щорічні, а що два роки. Таким чином вдвічі зменшується кількість людей, які проходять тут навчання. Зрештою, основний фокус іркаму — не навчання, а дослідження: створення нових інструментів, тренування штучного інтелекту тощо. А щодо ставлення, то відчувається, що ключова особа тут — не композитор.
Розробкою нових інструментів займаються інженери: вони відкривають нові можливі звучання і роблять їх доступними для використання у творчості. Композитори користуються їхніми плодами праці. Тож нам пропонують конкретні інструменти, під наші потреби нічого спеціально не розробляється. Ідея створення IRCAM’у полягала саме у створенні місця, де могли б взаємодіяти фахівці з технологій та комп’ютерних наук і композитори. Я думаю, що ця ідея дещо трансформується, хоча й формально залишається без змін.
Тепер роль композитора потрохи знецінюється. Всі інструменти для створення музики дуже доступні, кожен може ними скористатися і стати творцем. Цим і самі розробники активно користуються — для презентацій своїх продуктів самі створюють музичні фрагменти. Так і виникає відчуття, що тепер музику може створювати будь-хто, і будь-хто може називатися композитором. Але це не так.
Для мене композиторська праця — це містерія. Кожне творче вираження — це щось унікальне і справжнє, що йде від внутрішньої потреби. Якщо ж до цього ставитися легковажно, то і результат буде пласким та поверховим. Скомбінувати звуки — все ще не створити твір.
Яка ідеологія у композиторки Яни Шлябанської? Яким є світ твоєї музики?
Для мене це постійний процес становлення та оновлення. У роки консерваторського навчання я тікала від сухого академізму. Гармонія, гармонія, гармонія — наче вся музика з цього лише і складається. Тоді ми з Тетяною Хорошун вирішили створити гурт “GUMA” і почали грати на нойзових вечірках. Цей період був важливий для мене, аби “звільнитися” від гармонії, перестати думати про неї як про ключовий елемент. Тоді від повної орієнтації на звуковисотність, випрацьованої роками, я дійшла до радикального ігнорування гармонії. Натомість почала гостріше помічати інші сторони музики — тембр, ритм, текстури. Цей період минув, але оця нойзова частка залишається в мені як частина моєї ідентичності.
У той час постало питання інструменту. Ми використовували усе, що траплялося під руку. Зуму не мали, записували на телефон, і виходили дуже lo-fi звуки. Але в цьому теж є своя краса. Я не вважаю це непрофесіоналізмом. Це відчайдушний крок — тебе не спиняє відсутність мікрофону, ти все одно створюєш — із засобів, що тобі доступні.
Мені дуже подобається гумор, зокрема темний. Однак я ніколи не могла знайти, як це втілити у музиці. Рівень абстракції не завжди дозволяє гратися тонкими гранями сенсу. Інша справа — театр, перформанс, з якими я також маю справу, там це можна. Мені подобається абсурд, подобаються екзальтовані стани. Зараз не хочеться розрідженості, медитативності — більше тяжію до межових відчуттів.
До речі, цей вайб відчувся мені у проєкті для “Варшавської осені”.
Так, там було це. Мені подобалося використовувати обʼєкти — побутові, стереотипно повʼязувані з жінкою. Я вже мала перформанс із сковорідкою.
Мультимедійний перформанс «10 заповідей» на Міжнародному фестивалі сучасної музики Warszawska jesien (2024). Фото: Rafał Latoszek
Погані концерти добре впливають на фантазію — хто б міг подумати. Я була на концерті Унсук Чин на фестивалі Radio France. Ми пішли чималою компанією, коли виходили, всі кривилися: “Який поганий концерт”. А я була така щаслива — продумала перформанс до деталей. Бо ж сиділа, нудилася і шукала, чим розважити мозок. Піти з концерту було ніяк, а гарненько подумати — якраз.
У тебе дуже багато перформативних проєктів. Чи є різниця, коли ти працюєш сама чи кимось у колаборації Як ти її відчуваєш? Як ці два режими працюють у тебе?
Свого часу колаборації мене порятували від того, аби не кинути написання музики взагалі. Мені було дуже некомфортно у середовищі композиторів під час навчання в академії. Мене часто дратували однотипні розмови в композиторських тусовках, тому згодом я почала шукати митців поза музичною бульбашкою: перформерів, художників, танцівників, акторів. Ми почали щось робити разом і мені це сподобалося. Тоді і більше відчуваєш свою цінність: не ти серед двадцяти композиторів, а ти — один композитор серед інших митців. І це відкрило очі — нові точки зору на мистецтво, інші ідеї для обговорення. Одразу дуже відчулося, що ці люди сприймають класичних музикантів ледь не як аборигенів, які застрягли у часі років на 100 і ігнорують сучасні проблеми мистецтва. Після таких розмов думаєш про те, що робиш ти, і стає ледь не соромно, наскільки ми, музиканти, кволі в експериментах.
Ще один момент — спілкування з художниками дало мені більшу свободу у творчості, та і в повсякденні теж. Є ти — митець, і ти створюєш довкола себе власний мікросвіт. Тут є тільки твої правила і настанови. Тільки вони тут працюють. Твоє головне завдання — бути чесним і робити свою справу максимально переконливо. Все. І поруч із цим освоювати нові інструменти для творчості.
У свій час мені стало так добре від цього розуміння, що захотілося триматися цих людей. Тому колаборації стали важливим етапом мого розвитку, хоча я можу працювати і так, і соло. Звісно, коли працюєш з іншою людиною, то це більш весело. Особливо коли це однодумці, які цінують те, що ти робиш, ба навіть так: можуть оцінити твою роботу і зрозуміти її. І в зворотньому напрямку теж. Для мене важливий обмін енергіями – це живить те, що ти створюєш. Але також варто робити щось самостійно — проявлятися самому собі, створювати щось без коригування ідей іншими митцями.
Які наративи ти впроваджуєш у своїй музиці? Чи це більше про щось абстрактне?
По-різному. Я, наприклад, не цураюся політичних висловлювань у музиці. Але питання, як ти це робиш, наскільки влучно. Зрештою, кожен оцінює по-своєму: комусь буде надто прямолінійно, комусь банально, комусь — якраз. Мені близька наративна музика. Навіть якщо роблю чисто музичний твір, все одно там є щось від перформативності. Чи буде це зчитуватися буквально, чи на більш глибокому рівні – це вже інше питання. Абстрактні речі мене цікавлять менше.
А як ти організовуєш свою працю, коли робиш щось у колаборації чи сама? Який у тебе темп роботи?
У мене в житті був один дедлайн, який я пропустила — у 2017 році. Я писала твір для композиторського конкурсу. Мій підхід був радикальний: я не виходила з дому — їжу мені приносили друзі, я не спала цей період, вже пішло щось на рівні галюцинацій. Я була настільки занурена в процес — але все ж в останній момент не встигла. Мені було особливо прикро, бо, здавалося, що вперше мені вдалося так глибоко зазирнути в себе і надати цьому форму. Зараз я згадую цей випадок з посмішкою, бо все ж у мене лишився мій твір, який у мене ніхто не забере, — і це найголовніше.
Я добряче здивувався побачивши, що цей твір виконувала “Камерата” — з їхнім досить поміркованим репертуаром.
Валерій Матюхін дуже мене підтримував. Я хотіла зробити запис цього твору, тож звернулася до нього. “Камерата” тоді були дуже завантажена, але все ж музиканти знайшли час для запису. А там серед прийомів різне: дмухати в інструмент, грати на підгрифнику — нічого надзвичайного. Але комедія — коли закінчили грати, один з музикантів старшого покоління питає російською: “А твоя мама — знає чим ти тут займаєшся?” (сміється) Я не знаю, чи подобався цей твір Матюхіну, але він хотів підтримати і давати простір композиторам для розвитку. Це був виключно запис, концертного виконання твору не було.
Перформативність у тебе глибоко вкорінена у музиці. Гра в хованки, лотерея — як ти працюєш з цим музично?
Гра всім подобається. Гра має суворі правила. Це чітка організація дій, при тому що є елемент непередбачуваності. І мені подобається цей баланс контрольованого та неконтрольованого. Важливий елемент інтерактивності, залучення публіки до співтворчості. Памʼятаю, якось була на концерті у Спілці композиторів і нудилася. Я не могла себе співвіднести з тим матеріалом, що звучав зі сцени, мене це не торкалося аж ніяк. Тому що якщо пошукати інші способи взаємодії з слухачем через музику? Якщо це буде гра?
Театр розвинувся за останні століття максимально: переосмислене все — простір, роль актора, публіки. А в музиці як був концерт, сцена, слухачі, так і лишилося. Жодних змін, ніякої роботи з простором. І музиканти — це не тільки звук на сцені, це ще й тіло. Так, звук — це важливо, але людина на сцені — це про присутність. Як вона відчувається? Як сприймається публікою?
Ти вже маєш ідеї для фінального проєкту в IRCAM?
Я пишу квартет для саксофонів. Але це для одного виконавця ну й електроніки, звісно. Це твір про відсутність, про брак людей. Ті люди, яких я знала вчора і які мали робити важливі справи сьогодні — їх більше немає. І ці три порожні позиції у моєму квартеті — це про це, і одна людина, яка намагається все збалансувати, наскільки це виходить.
Потрібно протиставляти щось засиллю російської культури в Європі. Бо навіть говорячи про неї у негативному контексті, ми все одно говоримо про росіян. Не про Йогансена умовного, а знов про достоєвського. Тому важливо посилювати українські голоси за кордоном. І я рада, що хоч трохи можу до цього долучитися.
Розмовляв Олександр Чорний. Розшифрувала Марина Гордієнко.