Приходить Ісус на одеське застілля і перетворює воду на вино. Тітка Циля куштує, невдоволено плямкає губами, підходить ближче і каже пошепки:
— Ізю, я тебе благаю! Для своїх міг би зробити і пристойний коньяк!
21 березня 2026 року. Поки одеське сонце ще насолоджувалося зенітом, під стінами Театру музкомедії панував ажіотаж рівня біблійної притчі. Сучасний «Вхід у Єрусалим» мав інший вигляд: замість пальмових гілок у руках тріпотіли смартфони, а натовп завзятих глядачів брав штурмом двері партеру. Табло «Sold Out» світилося на касах фінальним титром, обриваючи плани всіх, хто розраховував на щасливий випадок. Цей споживацький екстаз став символічним прологом до вистави «Jesus Christ Superstar».
Та все ж перед зануренням в атмосферу глітеру і шкіряних штанів варто подумати: чому мюзикл не першої свіжості досі змушує консерваторів здригатися, а поціновувачів олдскульного року затамовувати подих. У далекому 1970-му Веббер і Райс довели, що Святе Письмо може бути ідеальним лібрето для рок-опери. Їхнє трактування релігійних текстів — дослідження психології натовпу та тягаря популярності. Весь сюжет ми бачимо очима Юди, а акцент зміщується з біблійних чудес на приземлену й жорстоку трагедію людини, яка стала заручником власного культу й жертвою мінливої любові фанатів.
Перед нами рок-опера без жодного слова прози. Музичне полотно поєднує драйв важкого року, складну геометрію джазових розмірів та глибокий ліризм балад. Образ Христа тут далекий від іконописного спокою: він нервовий і втомлений від людської обмеженості своїх учнів, що замість вічності шукають теплих місць у владних кабінетах майбутнього небесного царства.
Рок-н-рольна Голгофа на Пантелеймонівській
Якщо ви наївно вважаєте, що тридцять дев’ять ударів батогом — це межа людських страждань, ви просто ніколи не намагалися роздобути квиток на фінальний показ одеського «Ісуса» за лічені хвилини до третього дзвінка. О четвертій пополудні, коли поважне місцеве товариство лише неспішно налаштовується на думки про ранній обід, фоє Музкомедії вже нагадувало елітну банку зі шпротами. У цій тисняві кожна «рибина» — у вечірній сукні чи модному піджаку — відчайдушно прагнула посісти своє місце, аби на власні очі побачити, як принесуть у жертву головну зірку театрального сезону.
Режисер Володимир Подгородинський відмовився від пасторальних пісків Юдеї, перетворивши біблійний Єрусалим на химерне перехрестя металургійного гіганта та забутого богом портового складу. Сценографія Станіслава Зайцева — симфонія іржавого заліза, масивних риштувань та холодного металу. Це було жорстко, індустріально і максимально далеко від «святої тиші» скромних інтер’єрів першого століття нашої ери. Якщо оцінювати тверезо, така концепція — тверда четвірка. Вона досить передбачувана для рок-естетики, проте в контексті Одеси цей прийом працює бездоганно, створюючи потрібний градус напруги.
Чи був би Ісус Суперзіркою зараз?
Будемо відверті: якби Ісус вирішив з’явитися в сучасній Одесі, його кар’єра завершилася б швидше, ніж псується форшмак на липневій спеці. Статус суперзірки нині забезпечують алгоритми, а не істина. Натовп, який у першій дії здіймає галас «Осанна!», у другій уже вимагає страти, бо контент став занадто похмурим для легковажного споживання.
Сучасний світ прагне не спасіння душі, а видовищ та безкоштовного доступу до мережі. Ірод став ідеальним втіленням цього запиту — такий собі вибух сарказму в блискітках. Одягнений так, ніби він щойно пограбував магазин кристалів Сваровскі, Ірод вимагав від Ісуса «пройтися по басейну» не заради див, а скоріше з нуду і бажання розважитись. В одеській інтерпретації це виглядало як знущання старого шоумена над молодим митцем.
Головний музичний дієвець вистави — оркестр Вадима Перевознікова, за олдскульною одеською традицією прихований за спинами виконавців. Звук накривав залу, наче цунамі, вибиваючи з глядачів залишки скепсису, викликаного не досконалою роботою звукорежисера.
Загалом складні партії були опрацьовані совісно: артисти продемонстрували притомний рівень виконання та якісну вокальну роботу, стабільно працюючи з матеріалом протягом усієї вистави. Коли в Ісусовій «Гетсиманії» вокал сягав граничної напруги, здавалося, скло в буфеті театру почне розсипатися на пил. Це був акт відчаю людини, яка розуміє: Юда правий, і система не вибачає дилетантських виступів на політичній арені.
Юда в цій постановці постає не лиходієм, а чи не єдиною тверезою людиною в компанії. Поки апостоли мріяли про привілейовані місця в раю, він бачив, як їхня справа неминуче котиться до краху.
39 кроків до катаракти
Сцена суду у Понтія Пілата стала тріумфом світла й болю. Кожен із 39 ударів батогом супроводжувався таким світловим спалахом, що глядачі відчували кожен удар власними сітківками, надмірна агресивність світла додала постановці тієї самої гірчинки, перетворюючи художній прийом на фізичне випробування. Це було жорстко, безжально і неймовірно ефектно.
Але закінчилося все на високій ноті одеського оптимізму. Так, Ісуса розіп’яли, Юда пішов у вічність, а Ірод повернувся до свого глітеру. Але коли артисти вийшли на поклон, зал вибухнув такою енергією, що стало ясно: в Одесі навіть кінець світу — це просто привід для аншлагу.
Це було дотепно, бо ми побачили в натовпі себе; це було нестримно, бо рок-н-рол не вміє інакше. Осанна, панове! Це було справді зірково. А тітка Циля? Вона все одно вважає, що коньяк був би кращим, але навіть вона аплодувала стоячи.
Фото: Олександра Бряндіна