З українською традиційною музикою творяться дива. У сучасній культурі вона стає такою відверто самодостатньою, що цей поступ вже важко не помічати. Зрештою, вона не взялась нізвідки і не вилізла раптом, як шило з мішка, — довго та тихо визрівала й отримувала вільне дихання на локальних тусовках у благодатному андеграунді. Тепер же, набравшись нового запалу, молодості та драматів війни, що збурили внутрішнє і ментальне — потроху, природним способом, через танець і рух, виходить на люди.
Альбом «Лабка» добре знаної в традиційному середовищі капели «Збитень» — на піку цієї історії. Учасники гурту аж ніяк не ставили собі за мету просто показати, як грали музики в осяжній давнині, вони буквально пропустили через своє тіло густу ін’єкцію української музики з XIX століття, та так чутливо й сильно, що вона залишилася відчутною та живою у столітті XXI-му. І це відчувається в тому, як вони поєднують традицію з власним стилем: тримаються форми, мови й танцювальної логіки, але граючи так, як чують самі.
Роками гурт «Збитень» грав тільки наживо. Хто ходив на танцювальні вечірки, той знає, як воно бувало: прийшов ніби на годинку, а вийшов пізно, бо ноги не відпускали. І от, після більш, як шести років цієї живої практики, вони нарешті випустили свій перший альбом. Назвали його «Лабка», простим робочим словом, яким кобзарі називали колись музичний інструмент. І ця назва дуже влучно лягає на всю цю історію, інструмент звучить, музика веде, нічого зайвого, нічого надуманого — нестримна сила життя дивовижної людської популяції, що еволюціонує в творчості.
«Лабка» у Капели «Збитень» вийшла така, що ти її вмикаєш, ніби між іншим, а вона вже по твоїй хаті ходить, уже порядкує, уже ритм по підлозі відбиває, заполонює тебе очманілого, хіба ж встоїш? — спершу пальці, тоді ступні, тоді плечі… Отака вона та музика! Заходить по-свійськи, без усяких церемоній, і вже зразу стає відчутно, що то річ прикладна, створена не для того, аби над нею роздумували, а для того, аби сходитися до гурту і рухатися у святі танцю разом.
Танцювальна традиція взагалі не любить статичності, її стихія — динаміка та рух, вона завше росте та змінюється. Сьогодні грали так, а завтра повернули інакше, бо хтось щось нове підслухав, комусь трапився свіжий мотив, а хтось і на весіллі підглянув, як вдарили по струнах інші.
Загалом у сучасному світі, дякуючи вже навіть не радіо, а активним цифровим можливостям, запозичень стало якнайбільше. Тож ця українська танцювальна традиція, яка історично так схильна ловити новеньке, не тільки не міліє, а, маючи міцний автохтонний корінь, ще й обростає ідеями та варіантами, отже прогресує.
У музичних композиціях альбому «Лабка» добре прослуховується опора на козачковий лад. Козачок — це танець вільний, розхристаний, такий, що не любить скованості в рухах. Тож і музикант тут має де розвернутися, і танцівник не прив’язаний до кожного кроку. Мелодія може трохи потягнутися, сповільнитись, дати танцюристу передихнути, а може й жару піддати — все це ловиться на ходу, без усяких знаків. Цим козачок і вигідно відрізняється від фігурних танців, що у двадцятому столітті набули більшої популярності — гречаників, орлиці і подібних. Там усе складено рівно, коліна ходять по порядку, структура квадратна, бо гурт мусить триматися купи, не плутатися. І якщо тоді козачків ставало все менше, то вже у прийдешньому столітті та козачкова свобода вивільняється і знову виходить на перший план. Через це музика «Лабки» слухачів «гойдає», підлога під ними розігрівається, а ноги самі знають, куди їм йти далі.
Музиканти черпають з різних джерел, «Лабка» не обмежується одним лише Лисенком, а послугується, зокрема, записами Колесси і Демуцького, все з нотних збірок. Більшість цього матеріалу записано від кобзарів та лірників, що дуже природно, адже кобзарська й троїста музика в житті десь завжди ходили поруч. Кобзарям бо теж потрібно було заробляти, тож грали вони не тільки епічні пісні й псальми, а й на весіллях та різних замовленнях.
Ті ж самі танці звучали й у троїстих музик, тільки їх рідко записували нотами. Хоча з нотних записів кобзарів і лірників бачимо, що танцювальний пласт там був повноцінний. А ще цікавим є те, що частина цих мотивів, тільки трохи інакше зіграних, упізнається в пізніших записах другої половини двадцятого століття. Якраз це і демонструє живу лінію, коли музика не пропадає, а лиш трохи змінюється.
Робота з нотами в «Лабці» точилася традиційно, граючи. Якщо тональність на скрипку не ляга, музикант її посуне туди, де руці зручно. Традиційна музика загалом любить зручність, бо має вона робоче застосування, існує для танцю, для живого темпу.
Далі збирали втору, бас та гармонію. І тут великими плюсами є те, що учасники гурту Андрій і Клим є традиційними музикантами в прямому сенсі, які не носять теорію в зошитах, а міцно тримають її, дякуючи природному хисту, в руках. Мелодію підбирають так, що ллється вона органічно та природно, без штучностей чи спеціально заготовлених конструкцій. Десь використовують позначені в нотах басові лінії, а десь музикантів веде й власний слух, і саме таке слухове рішення в цій музиці і є найціннішим, адже зберігає живу моторику.
Самі ноти повної картини не дають, адже найчастіше там записаний один прохід мелодії та лиш дрібна дещиця стилістичних окрас. На той час, як у живій грі мелодія тягнеться довше, повторюється, варіюється, рясно виблискує найдрібнішими штрихами та прикрасами, які й розкривають всю суть. Орнаментика композицій у «Лабці» виростає вже з гри самих музикантів. Вона й за характером полтавська: розлога, м’яка, але з внутрішньою пружиною. Гуртівці нікого не копіюють, вони начебто й говорять традиційною мовою, однак по-своєму. Навіть темпи і ті беруть із живої практики, так щоб танець тримався, а музика не розсипалася.
Є в альбомі такі місця, де сам запис ніби натякає на більшу волю. «Козак №2» і «Дудочки» звучать так, наче в нотах залишили фрагмент живої імпровізації Вересая, без чіткої прив’язки до повторів. І це якраз ті моменти, де Капела дозволяє собі якнайбільше свободи розкриття, «гуляння» форми. Коліна можуть змінюватися, фрази розширюватися чи стискатися, тож музика в будь-якому разі звучить щиро та чесно, її козачкова логіка з переконливим правом на рух легка та смілива.
«Збитень» гурт на диво зіграний, його скрипки тримають лінію впевнено, без солодкавої пудри, басоля «дає лиха закаблукам», цимбали сиплять дрібно й весело,бубон усіх гуртує, а голос Ілька Закірова, що має терпкий, густий і трохи шершавий тембр, з цим тлом аж ніяк не сперечається, він органічно вплітається і тримає напругу. Отож ансамбль звучить як одна жива, гармонійна, красива й химерна істота — чуєш її і віриш їй беззастережно, бо немає у ній манірності, бо вона достоту своя.
Уся ця історія із таким довгим корінням, що сягає воно глибин ХІХ століття, проросла в сьогодення з простої причини. Так як на той час музику фіксували виключно нотами, бо жодних аудіозаписів ще не було, все, що встигли занотувати, нині має особливу вагу. Це з появою магнітофона репертуар помітно змінився, через що ранній мелодичний пласт, збережений у нотах ХІХ століття, поступово і незаслужено опинився на марґінесі. «Збитень» ці українські музичні скраби віртуозно підіймає, витирає з пилу й змушує їх у своєму альбомі «Лабка» блищати по-новому та вигравати свіжими барвами. Дякуючи своїм живим талантам та заінспірованості, з якими молоді музиканти приступають до справи, їх музика звучить так переконливо, що зал особливо не треба й вмовляти, його і так «гойдає».
На щастя, 4 січня 2026 року Капела «Збитень» презентує свій дебютний інструментальний альбому «Лабка» в Києві. Починають о 19:00, місце знайоме — Attic Space, що на бульварі Тараса Шевченка, 36А.
Я сам іду підстрибуючи, і вас запрошую, бо як кажуть у тій самій Полтаві, коли штука путня, то гріх її пропустити!
Інфа про презентацію лежить тут.