Анна Савицька — концертуюча скрипалька, співзасновниця музичної академії в Цюриху та музична менторка, що нині живе і працює у Швейцарії. Оскільки основна діяльність Анни завжди була пов’язана з концертами та роботою з дорослими студентами, то пандемія COVID-19 значно стишила темп життя музикантки. Аби не гаяти час, вона разом з чоловіком, скрипалем Якубом Дзялаком пройшла курс соціальної педагогіки щодо розвитку дітей 3–5 років. Згодом розпочала викладати для маленьких дітей у шпільгрупі “Музичне гніздечко”. Нижче Анна ділиться своїм досвідом ведення музичного гуртка у Швейцарії.
У Швейцарії обов’язковою частиною освіти вважається дворічний дитячий садок, далі — початкова школа (1–3 класи), середня школа (4–6 класи) та старша школа (7–9 класи). Діти йдуть до садочка у п’ять років. А до цього віку вони формально вільні бути дітьми.
З одного боку, це виглядає чарівно: малюки мають час на гру, на дитинство без поспіху. Але з іншого боку — це непростий період для мам. Адже дитину бажано розвивати, і постає питання: які гуртки й заняття справді варті уваги?
Коли наш молодший син був у цьому віці, я зіткнулася з тим, що знайти гідні розвиваючі гуртки було майже неможливо. Мені хотілося, щоб моя дитина займалася цікаво, різнобічно, захопливо, а з усього спектру «музичних» занять я знаходила лише танці під музику чи читання казок із музичним супроводом. Повноцінної музичної групи для дошкільнят я не зустрічала. Тож думка про такий гурток у мене зʼявилась ще тоді.
Що таке шпільгрупа?
Кваліфікація, яку ми з чоловіком отримали, мала назву «ведучий дитячої ігрової групи» — шпільгрупи. У самому слові Spielgruppe приховане дієслово spielen — «бавитися», «гратися». І саме на грі базується вся концепція таких занять.
Протягом 2,5–3 годин діти збираються у великій простій кімнаті, а їхнє головне завдання — гратися. Через гру вони соціалізуються з іншими маленькими людьми, знаходять перших друзів, діляться досвідом безпосередньо у процесі гри. Завдання ведучого полягає в тому, щоб структурувати час, підхоплювати дитячий інтерес і допомагати дітям не впадати в нудьгу.
Такі заняття завжди мають певну структуру:
•привітання і пісенька в колі;
•креативна робота руками, танці, руханки чи музичні ігри;
•блок вільної гри, коли діти самостійно бавляться з іграшками (у нашому випадку — здебільшого музичними інструментами);
•невеликий перекус для відновлення енергії;
•співи, руханки, концерт або читання;
•завершальне коло з пісенькою й побажаннями гарного дня.
Безпека, гра, довіра
Ще під час навчання, перед сертифікацією на базі сімейного центру в Цюриху, ми з чоловіком відкрили власну групу — «Музичне гніздечко». Це був наш авторський проєкт, який ми розробляли протягом трьох років. Його особливість у тому, що ми створювали його як батьки для батьків: усі музичні ігри, вправи та заняття ми будували на тому, що вже робили вдома з нашими власними синами.
«Музичне гніздечко» стало простором, де музика поєднувалася з теплом, грою й сімейною атмосферою, і де кожна дитина могла природно пірнути у світ звуків.
Я дозволяла їм самостійно пропонувати теми занять і ставати співавторами процесу. Це був наш спільний простір дослідження музики — не через «так треба», а через живу цікавість і гру. Звісно, усе відбувалося під моїм чітким керівництвом, але у фокусі завжди залишалися гра й свобода.
Ще одним важливим елементом було те, що діти навчалися не лише слухати музику, а й творити її. Розвивався слух, удосконалювалася тілесна спритність і вміння вільно рухатися під музику. Діти вчилися імпровізувати та грати разом, розпізнавати тембри різних інструментів. На заняттях ми слухали шуми, звуки, тони й мелодії, читали музичні книжки, знайомилися з різними інструментами, грали в музичні ігри.
З часом, коли наші вихованці звикли до нас, ми почали обережно вводити пальчикові ігри, руханки, маленькі скоромовки, а також мовчазне малювання під музику. Репертуар для таких занять добирався особливо ретельно. Часто це була музика епохи бароко: Телеман, Вівальді, Моцарт, і, як не дивно, Шуберт.
Діти із захопленням малювали під ці твори, і це стало для мене важливим відкриттям: їхні малюнки напряму віддзеркалювали характер музики! Під повільні мелодії кольори ставали світлішими, а рухи — плавними, а під жваву музику з’являлися короткі штрихи, крапки, акценти, фігурки, а самі діти починали підтанцьовувати.
У нашій групі були й музичні перевтілення: діти переодягалися у стилі різних творів, танцювали, імітували звуки природи й тварин на інструментах. Подобалися так звані музичні занурення — танці в образах. Для цього ми мали велику скриню з костюмами: під куранту дівчатка могли перевтілитися у принцес, а під іспанську музику хлопці одягали чорний плащ Зорро. Такі ігрові перевтілення допомагали дітям буквально тілом і уявою відчути стиль та атмосферу класичної музики.
Важливою складовою для формування простору для вільної гри є прийняття. Коли в дітлахів щось не виходить, вони іноді вередують і кличуть маму. Але вона не завжди помічник на уроці раннього музичного розвитку. Дитина починає орієнтуватися на маму, яка може бути некомпетентною саме в музпедагогіці: любляча і турботлива, але без спеціальної освіти, вона не завжди розуміє, що з малюками працюють інакше. Частина мам має власний, інколи невдалий досвід музшколи — із токсичністю, авторитарністю, криком, приниженням і порівняннями. Хоч у вихованні своїх дітей вони так не чинять, але в музиці раптом виринають підказки на кшталт: «Подивись, інший уже грає, а ти ні». На музичних заняттях це зайве: дітям частіше достатньо показати і дати побути — торкатися інструментів без страху щось зламати, досліджувати звук без постійного «не так».
Мова
На заняттях ми вперше зіткнулися з дуже цікавим явищем: чим молодша дитина, тим більше вона залежить від рідної мови. Швейцарія — країна мультикультурна, і в нашій групі були англомовні, німецькомовні, арабські, індійські та українські діти. З одного боку, це здавалося багатством. Але на практиці ми помітили, що діти не розуміли пісень і віршів іншою мовою, автоматично переходили на свою рідну. Для інтеграції ми проводили заняття німецькою, і діти намагалися повторювати слова, але вони не відчували глибини тексту, не проживали його.
Тому після першого кварталу ми змінили тактику й перейшли до звукових ефектів: замінювали мовлення звуками інструментів і природи, працювали з голосними літерами, короткими словосполученнями, імітаціями. Це дало змогу створити спільний простір для всіх дітей незалежно від їхньої мови.
Для мене це стало важливим відкриттям: якісний ранній музичний розвиток можливий лише тоді, коли дитина на 100% розуміє вихователя. Мова тут стає не лише засобом комунікації, а й частиною самої музики, її ритму й змісту.
Мова формує в дитини відчуття ритму, інтонації та навіть музичного мислення. Я неодноразово спостерігала, як діти по-різному реагують на музику залежно від того, чи розуміють мову, якою вона звучить. Дитина навіть танцює інакше, коли чує знайомі слова, ніж тоді, коли текст для неї незрозумілий.
Домашнє музичне середовище
Для нашого підходу це був один із вирішальних пунктів — і саме тут ми отримали кілька не завжди приємних інсайтів. Швейцарія — мультикультурна країна. Тож до центрів, що допомагають батькам із різними життєвими обставинами обирати гуртки (часто дешевші за приватні), приходять діти з різним досвідом.
У групу нерідко потрапляє малеча, яка ніколи не чула музики, не відвідує філармонії чи концертні зали, включно з органними концертами в церквах — які тут є досить поширеним явищем. Бували діти, які вперше тримали в руках книжку, бо походять із сімей, де читання не є звичкою і культурне середовище фактично відсутнє: у стосунках — тепло й турбота, але розвиток дитини віддано «на аутсорс». На противагу емоційне та гігієнічне виховання для батьків важить більше.
Тож своїм прикладом ми мотивували батьків читати вголос або, якщо купувати книжки складно, брати їх у бібліотеках і навіть у секонд-хендах — за зовсім невеликі гроші можна зібрати базу для різнобічного «класичного» розвитку. Бо як наслідок браку культурного досвіду вдома, малим людям важко всидіти на стільчику і слухати скрипку чи фортепіано, або взяти пензлик і малювати під музику: із цими речами вони просто не знайомі й не звикли з ними працювати, навіть у благополучній, здавалося б, Швейцарії.
Освіта і професійність
Окрема причина, чому діти «після садочка раптом уміють більше», — у компетентності педагогів: вихователі спеціально навчаються працювати з малятами. Наше завдання — тримати фокус на доброзичливому середовищі й поступовому введенні дитини в культурний досвід, щоб домашня тиша й гра природно доповнювалися музикою, книжками та маленькими концертами.
Під час роботи з малюками я особливо зрозуміла цінність курсу з педагогіки для дітей 3–5 років. Це був зовсім інший досвід — не мій бекграунд концертуючої скрипальки, лауреатки міжнародних конкурсів чи викладачки з понад 25-річним стажем — це абсолютно новий світ. Жоден із моїх концертів чи досягнень не міг замінити тих знань, які я здобула під час курсу соціальної педагогіки у Центрі Uster, кантон Цюрих.
Це була освіта, не дотична до моїх дипломів Львівської національної музичної академії ім. Лисенка чи Віденського музичного університету. Я фактично занурилася у професію виховательки: вивчала фізіологію та психологію трирічних дітей, їхню соціалізацію, особливості гри, значення вільної гри для психіки, емоційного балансу та всебічного розвитку.
Цей досвід відкрив мені очі: багато труднощів, з якими стикаються юні музиканти чи навіть студенти, мають коріння саме в ранньому дитинстві. Адже стандартна музична освіта в будь-якій країні часто побудована на конкуренції й порівняннях: дитина з перших класів вчиться бути «кращою за когось», замість того, щоб радіти власному звуку і відкривати музику. Малюки ж, на відміну від старших, не мають проблем із самооцінкою, і це надихає.
Для мене цей курс став безцінним, мабуть, найціннішим навчанням, яке я свідомо обрала в зрілому віці. Саме він переконав мене: працювати у сфері дошкільного розвитку без кваліфікації неможливо. Можна допомагати в групі як асистент, можна бути музикантом і заспівати дітям пісню, але вести групу без спеціальних знань — небезпечно.
Тому я раджу батькам, які обирають садочок чи гурток для своїх дітей, звертати увагу на освіту педагогів. Це найпростіший спосіб уникнути помилок, які потім можуть болісно проявитися у школі чи на музичних заняттях.
Ще один важливий компонент
Але одного професіоналізму замало. Другий, не менш важливий пункт — це безумовна любов до дітей. Освіта і титули нічого не варті, якщо педагог дозволяє собі грубість, знецінення чи холодність. Я бачила заняття, які проводили кандидати й навіть доктори педагогічних наук, але замість теплоти там панували токсичність, авторитарність і «стройовий підхід». У таких уроках не залишалося місця для дитячої радості й творчості.
Тому моє переконання просте: працювати з дітьми можна лише тоді, коли поєднані два фактори — кваліфікація та щира любов. Тільки це дає найкраще середовище для розвитку, де навіть доктор наук залишається поруч із трирічною дитиною на рівні її очей.
Матеріали
Професійність і любов до дітей — це основа. Але без якісного навчального матеріалу та правильних інструментів неможливо повноцінно працювати з малюками. Діти 3–5 років живуть у світі гри, їхня концентрація триває не довше десяти хвилин, і увага постійно переходить від одного предмета до іншого. Тому простір для занять має бути наповнений першокласним інвентарем.
Я принципово відмовлялася від дешевих пластикових іграшкових інструментів із кнопками, миготінням та готовими звуковими ефектами. Вони можуть бути яскравими й привабливими, але не розвивають музично. Для мене важливим було мати справжні інструменти:
• набір орфівських інструментів (брязкальця, палички, кастаньєти, дерев’яні ударні);
• блокфлейти з дерева, а не пластикові свистки;
• маленькі скрипочки зі справжніми струнами та смичками, а не пластикові імітації з кнопками.
Справжній інструмент — навіть найпростіший — дає дитині відчуття автентичного звуку, відкриває світ музики і створює інтерес, який не зрівняти з пластмасовою іграшкою. Поступово ми дійшли до того, що в нас було чотири великі шафи інвентарю. Ця колекція й досі зберігається окремо, як потенційна база для майбутньої книги чи посібника, де я могла б описати свій практичний досвід.
Репертуар і музичні подорожі
Не менш важливим за інструменти є добір музичного матеріалу. Я завжди дбала про якісні дитячі пісні, що формують музичний смак, але цим не обмежувалася. Ми створювали для дітей «музичні подорожі», у яких вони слухали найрізноманітніші твори: від ранніх барокових композицій XVI–XVII століття до легких сучасних творів. Надзвичайно цікаво було спостерігати, як маленькі люди реагують на звучання різних епох і навіть на сучасні техніки видобування звуку з класичних інструментів.
Нові покоління педагогів
За останні роки я все частіше отримую запити від молодих людей, які відкривають власні школи та студії і прагнуть працювати з наймолодшими дітьми. Запити дуже різні, але мене це щиро тішить: я завжди готова поділитися власним досвідом, зустрітися онлайн, відповісти на питання й підтримати тих, хто тільки починає будувати свої проєкти.
Після майже п’яти років роботи з дітьми у «Музичному гніздечку» я завершила цей етап у 2024 році. Моя основна професія — сцена й робота зі студентами, але досвід раннього музичного виховання залишився зі мною назавжди. Він навчив мене терпінню, уважному слуханню, розумінню дитячої енергії та способів, у які малюк пізнає світ. Найцінніше — я навчилася пояснювати складні речі «дитячою мовою», так, щоб навіть трирічна дитина могла зрозуміти. І сьогодні я переконана: цей досвід допоміг мені по-новому грати музику, особливо твори Моцарта. У дітей і в його музиці є щось спільне — щирість, чистота та природна радість, які неможливо підробити.
Дякую за чудовий та корисний матеріал.