Категорія: Стаття

  • Donaueschinger Musiktage 2027: кому дозволені експерименти?

    Donaueschinger Musiktage 2027: кому дозволені експерименти?

    Донауешингенські музичні дні — фестиваль сучасної музики, що відбувається щорічно з 1921 року. Його організовує Товариство друзів музики за підтримки, зокрема, Південнозахідного радіомовлення (SWR). Програма фестивалю значною мірою складається з премʼєр, які тут же транслюються на радіо та охоплюють велике коло слухачів. Бути виконаним на цьому фестивалі означає безумовне визнання композитора професійною спільнотою.

    Цьогоріч фестиваль відбувся 15–18 жовтня, участь у ньому брала композиторка Тетяна Хорошун. Своїми спостереженнями про здобутки та запити спільноти сучасної музики в Європі вона ділиться у статті нижче.

    Значення 

    Donaueschinger Musiktage — це найстаріший фестиваль сучасної музики, що має великий вплив на розвиток музичної спільноти. Він формує уявлення про те, як має виглядати фестиваль подібного профілю, задає орієнтири для Eclat, Impuls та інших. 

    Donaueschinger Musiktage дуже оприявлений у міському просторі міста. Ідеш по вулиці і скрізь бачиш афіші фестивалю: на вулицях, на вокзалі — навіть у вітринах магазинів з одягом. Це працює, бо всі місцеві, кого не спитай, знають, що зараз у місті проходить “той самий фестиваль”, хоча навряд чи глибоко розуміють, яка музика там виконується. Фестиваль формує бренд міста і добряче впливає на економічну галузь, оскільки всі готелі міста та найближчих містечок заброньовані за місяці до початку події. У Дармштадті, до прикладу, не так: це теж невелике містечко, і в період Ferienkurse тут стає вдвічі більше людей, але ніхто з місцевих не знає про те, чому так і що відбувається. 

    На Донауешингені добре видно зріз того, що відбувається у сучасній музиці зараз, тут можна першим почути твори, які будуть премʼєруватися на інших майданчиках протягом наступного року. Наприклад, у програмі був новий мультимедійний твір Сімона Стін-Андерсена UR!, котрий далі буде виконаний в Амстердамі й Лондоні, і прем’єра настільки свіжа, що для Донауешингену композитор не встиг її доробити. Показали готові уривки, а через 25 хвилин музики Сімон включився зі своїми ремарками, демонструючи творчу “кухню”. Це було цікаво та дуже в естетиці самого твору. 

    Наповнення

    Програма насичена. Ти потрапляєш у вир інформації: анонси, концепції, анотації. Але коли починаєш розмову з будь-ким у фоє, то розумієш основні акценти програми, творчі задуми композиторів абощо. Бо публіка — це серцевина спільноти європейської сучасної музики: куратори, композитори, менеджери, видавці тощо. І такі обговорення поміж подіями мають велике значення.

    Донау — місце для живих дискусій. У рамках студентської програми передбачений такий формат роботи: ввечері відбувається концерт, до наступного дня один охочий оформлює свої спостереження в текст, а вдень студенти збираються, ознайомлюються з написаним і обговорюють, ділячись власними зауваженнями. Так, студенти торкалися тем, які не доречні на післяконцертних смолтоках: про професіоналізм, етику в музичній галузі, чому кошти дають тим самим людям — котрі мають імʼя — і як це їх розслабляє. Або навпаки: чому недооцінені твори менш відомих авторів, але які справді добре зроблені? Почитати окремі статті можна за посиланням.

    Були і артістік токи, але ступінь щирості та гостроти там, звісно, менший. Адже студенти в обговореннях не ставлять на кін свою професійну репутацію та карʼєрні здобутки, висловлюючи критичні зауваження. І в цьому їхній привілей. Все ж на відкритих розмовах фахівці, які брали у них участь, були обережнішими у висловлюваннях і воліли не помічати суперечливих практик. 

    Настільки щільна програма, як на Донауешингені, заохочує відвідувача у будь-якому разі обирати, бо паралельно відбувається багато цікавих подій. Таким чином ти куруєш для себе фестиваль, залежно від свого досвіду, запитів та інтересів. Я не пішла на дроновий концерт, про який всі довго гуділи. Натомість послухала твір Стіна-Андерсена, бо знала, що така музика мені цікавіша, це мій пріоритет наразі. 

    Спостереження

    Зали, де відбувалися концерти, не вражали. Деякі твори постраждали саме через акустику. Наприклад, премʼєра Стефана Прінца прозвучала не дуже, бо експеримент з фідбеками посеред оркестрової фактури не мав підходящого технічного рішення. Це не ґандж композитора — просто твір звучав у спортзалі, який адаптували під концертну залу.

    Концерт-закриття теж відбувався у спортзалі школи — бо це найбільший майданчик у Донауешингені, а охочих відвідати концерт було справді багато. Але зала просто не справлялася з акустикою. Зважаючи на те, скільки грошей вкладено у концерт, скільки сил і часу витратили композитори, щоб написати твори, оркестр — щоб вивчити — а результат такий собі тільки через простір. Наскільки таке використання ресурсів рентабельне?

    Цьогоріч серед публіки було менше виконавців, переважна більшість — композитори. Зрештою Донауешинген — не найзручніше місце для добирання і досить маленьке, щоб умістити всіх охочих. Тож публіка фестивалю — це люди, які справді хотіли туди потрапити. Було багато молоді і багато музикантів середнього віку, які нині на піку карʼєри. 

    Тут я вперше у житті натрапила на справжніх клакерів. Хтось із публіки був обурений перформансом Мунтендорф. Уся публіка захоплена, встає, плескає — і тут на контрасті: “бууу!” В нас практика геть інша: навіть якщо твір не сподобався, то всі плескають із чемності, а по енергійності оплесків ти зчитуєш настрій публіки. Активне ж незадоволення не виражає ніхто — на відміну від публіки Донауешингена. Вдруге подібне невдоволення було наслідком кенселінгу — диригента Франсуа-Ксавʼє Рота, не раз звинуваченого у сексуальних домаганнях. 

    Із наріжних тем, що турбують спільноту, — це розширення бульбашки і спроба балансу між традицією та оновленням. На фестивалі справді було представлено чимало нових для мене імен, і саме їм належали твори які мені сподобалися найбільше. Це не початківці, але композитори, які не потрапляли дотепер у фокус моєї уваги, хоча я стежу за сучасно-музичними трендами. Серед таких композиторів — португалець Ігор С. Сілва (Igor C Silva) та японка Норіко Баба (Noriko Baba).

    У індустрії панує централізація — ресурси сконцентровані у певних інституціях і розподіляються більш-менш очікувано поміж конкретними дієвцями. Всі гудили Мунтендорф з цієї позиції. Мені її новий перформанс резонує, хоча і містить технічні та естетичні факапи, які разом знецінюють роботу композиторки. Одна з частин перформансу інтерактивна — треба було завантажити додаток про слухання і голосувати у ньому. Через 10 хв після початку місцева мережа не стягла навантаження, і інтерактив завершився. Але музика, що звучала у додатку, — це твір, який Брігітта написала для свого ранішого проєкту з німими фільмами, у перформансі цей же уривок звучав вже разом з німим кіно без жодних змін. Це була не надто оригінальна музика, тож всі запідозрили, що це може бути згенеровано ШІ. Хто зна, знаючи творчий метод Мунтендорф, це може бути справді так.

    Перформанс загалом вражав, але мені ще цікаво поміркувати, наскільки він відповідав залученим ресурсам. Це легка музика, яку може виконати студентський оркестр — рівень європейських вищих шкіл цілком дозволяє. Навіщо заради такої простої партитури брати аж цілий Ансамбль Модерн, для якого цей матеріал читається з листа? Чому не взяти молодих музикантів, які виконають твір не гірше, зробити це частиною освітнього процесу, звести разом в одному проєкті топову композиторку та виконавців-початківців? А зекономлені кошти витратити на інші ініціативи. Таке використання ресурсів виглядало зовсім не стало та не доцільно. Але про це здебільшого говорили студенти.        

    У рамках фестивалю присуджується премія Карла Щуки за видатні твори радіомистецтва, цьогоріч її отримала українка Христина Кірік. Також відбулася презентація нового українського музичного видавництва Lines&Waves на ярмарку видавців, котра тривала протягом усього фестивалю. Це важливе визнання праці українських музикантів і менеджерів. 

    Студентська програма

    Як студентка я подалася на воркшоп експериментальної музики, досить вільний за вимогами: можна використовувати електроакустику, польові записи, акустичні інструменти. Менторами цього воркшопу були фахівці з Sonic Space Basel — студії електроакустичної музики при Базельській вищій школі музики. Ця студія відома своєю скаженістю та творчою свободою, що там панують. За три дні воркшопу я занурилася у цю атмосферу — ми створювали твори на основі довколишніх звуків. 

    Воркшоп багато у чому спирався на ідеї Анни Льовенгаупт Цин, книжку якої я раніше прочитала і, надихнувшись нею, написала твір — “Мадригал”. Тому ми з менторами були на одній хвилі, і для мене це було дуже цінно — бути в середовищі, де тебе розуміють майже на льоту. У консерваторіях я не завжди так комфортно почуваюся через, хай який, але спротив академічної системи до експериментів. 

    Воркшоп тривав три дні, наприкінці відбулась публічна презентація свіжих творів. Тож треба швидко вигадувати і розробляти ідею, не думаючи день про пів такту. І в такій атмосфері у тебе відключаються внутрішні гальма, і ти пробуєш найсміливіші ідеї — саме через такі обставини. Ми створювали короткі роботи з усього, що було під рукою, і виступали у творах одне одного. На фінальному показі авторів окремих епізодів навіть не оголошували. Ретельно вибудувана електроакустична композиція могла йти одразу після стрибків, гри з предметами чи якоїсь цілковито абсурдної дії — і якимось чином усе це чудово співіснувало.

    Ми називали це Instant Composition — миттєвою композицією. Майже як суп швидкого приготування: залив окропом — і готово. Тільки замість трьох хвилин маєш три дні, щоб робити те, на що в консерваторії, можливо, ніколи б не наважився. Звісно, триденна лабораторія не замінить місяців роботи над складною партитурою. І сумніваюся, що на її принципах можна побудувати цілу індустрію. І все ж дивно: серед усіх цих масштабних прем’єр найсильніше відчуття свободи з’явилося в мене там, де ніхто не знав, чий твір зараз звучить.

    І мені цікаво: чи вважалося б це й далі експериментом, якби завтра хтось дав нам величезний бюджет, професійний ансамбль і затверджений результат за рік до прем’єри?

    Фото надані Тетяною Хорошун

  • Коли музика мандрує: традиційна культура Балкан у сучасному світі

    Коли музика мандрує: традиційна культура Балкан у сучасному світі

    Що відбувається з традиційною музикою та танцем, коли їхні носії опиняються далеко від батьківщини? Як зберігають вони свій первісний характер, як змінюються під впливом нового культурного середовища? 

    Ці питання об’єднали учасників десятого симпозіуму «Study Group on Music and Dance in Southeastern Europe», який відбувся у Відні 23–29 вересня 2026 року. Близько 80 дослідників від студентів до професорів із понад десяти країн зібралися, щоб поділитися досвідом вивчення музичної та танцювальної спадщини й обговорити виклики, з якими стикається традиційна культура сьогодні.

    Симпозіум започатковано у 2008 році з метою дослідження традиційної музики й танцю Південно-Східної Європи. Він функціонує в межах діяльності наукової організації — Міжнародної ради традиційної музики та танцю (ICTMD), посідаючи місце одного з її спеціалізованих дослідницьких напрямів. 

    Цьогорічна, десята зустріч стала новаторською за тематичним спрямуванням, адже зосередила увагу на міграції як чиннику трансформації традиційної культури. У межах симпозіуму порушувалися питання змін фольклору в нових культурних умовах, його ролі у формуванні ідентичності діаспорних спільнот, а також способів передавання культурної спадщини наступним поколінням у новому соціокультурному середовищі.

    Показово, що цьогорічний симпозіум вперше відбувся в Австрії, хоча раніше географія проведення охоплювала здебільшого країни Балкан. Вибір Відня увиразнив головну ідею події: упродовж століть до цього міста прибували й оселялися в ньому численні міграційні спільноти, які зберігали та розвивали тут власні культурні традиції. 

    Цього року до Віденського університету музики й виконавського мистецтва (MDW) приїхали дослідники із Сербії, Хорватії, Словенії, Північної Македонії, Туреччини, Румунії, Угорщини, Болгарії, Австрії, Ірландії та США, які представили широкий спектр досліджень традиційної музики й танцю.

    То що відбувається з традицією, коли вона виходить за межі звичного середовища побутування? 

    Ерхан Текін (Erhan Tekin, Туреччина) у доповіді «Культурні ідентичності османських євреїв-сефардів від Салоніків до Америки у контексті міграції та музики» висновує, що музична традиція у міграції може зберігатися, проте інтеграція нових елементів є неминучою. У результаті формується гібридна музична культура, яка поєднує зв’язок із минулим та елементи нового культурного середовища.

    Збереження музичних характеристик не завжди означає збереження самої традиції. Цю думку розкриває дослідник Візар Муніші (Visar Munishi, Косово) у доповіді «Від “Оди” до діаспори: виконання народної музики, мобільність та постать виконавця», присвяченій явищу oda — традиційним закритим чоловічим зібранням косовських албанців, невід’ємною частиною яких було спільне музикування. Дослідження показує, що навіть за умови збереження основних музичних характеристик — змінюється сам формат виконання. Домашня, закрита практика, що органічно вписувалася в повсякденне життя спільноти, у діаспорі перетворюється на спеціально організовану подію. Разом із цим змінюється соціально-психологічний контекст музикування, що впливає на стан виконавців і, відповідно, на характер самого виконання.

    Особливо мене зацікавила думка про те, що для діаспори традиційна культура стає засобом підтримки колективної пам’яті. Ця ідея прозвучала в доповіді Еліф Озєн (Elif Özen, Туреччина) «Назва подібна, решта відмінне: Same Name, Different Others: Карагез, Карагозіс та конкуруючі уявлення про принелажність», у якій дослідниця порівнює турецький театр тіней Karagöz і грецький Karagozis, зокрема їхній музичний супровід, спираючись на записи мігрантів, зроблені у США на початку ХХ століття. 

    Особливої уваги заслуговує доповідь «Танець поміж належністю та іншими: музичні та танцювальні практики румельських мігрантів». Окан Джейлан (Okan Ceylan, Туреччина) розглянув танцювальні практики переселенців із Греції до Туреччини внаслідок обміну населенням 1923 року. Дослідник простежує трансформацію трактування танцю в процесі адаптації спільноти до нового соціокультурного середовища: спочатку нові для місцевого населення танцювальні практики позначали відмінність мігрантів від місцевого населення. Проте з часом окремі рухи поступово інтегрувалися до національного репертуару Туреччини. Цей приклад демонструє зворотний напрям культурного впливу: тут місцеве населення переймає культурні практики мігрантів, а не навпаки.

    За спостереженнями учасників симпозіуму, побутування традиційних музики та танців Південно-Східної Європи в міграційному середовищі відбувається наступним чином. У музичній традиції зазвичай зберігаються типові мелодико-ритмічні структури, мова та діалектні особливості співаного тексту. Водночас може змінюватися виконавський склад, а з ним і типова фактура: кількість вокальних голосів або набір інструментів залежать від можливостей і умов нового середовища.

    Танцювальні традиції, зокрема рухова складова, можуть виявлятися стійкішими до змін. Проте спосіб їх передавання також зазнає трансформацій: якщо раніше танець засвоювали через безпосередню участь у повсякденному житті спільноти, то в міграції його можуть опановувати за допомогою архівних матеріалів, дослідницьких реконструкцій та спеціальних навчальних курсів.

    Окремої уваги заслуговує зміна функцій традиції. Те, що раніше було невіддільною частиною обряду чи повсякденного життя, у новому середовищі нерідко набуває сценічного, видовищного або освітнього характеру. Звісно, кожна традиція проходить шлях міграції по-своєму, тому наведені спостереження не можна універсалізувати й поширювати на всі випадки переміщення.

    Окрім питань міграції та культурних меншин, у доповідях симпозіуму висвітлювалися й інші актуальні проблеми для сфери традиційної музики: зокрема, можливості і виклики у створенні освітніх проєктів, специфіки роботи з різними архівними матеріалами. Окремо розглядалася проблема сценізації традиційної культури, а саме як правильно відтворювати матеріали, щоб формувати правильний образ обраної культури. 

    Знайомство з міграційною культурою безпосередньо

    Програма симпозіуму була надзвичайно насиченою. Окрім наукової конференції, щовечора учасників форуму запрошували на концерти. Центральною та найяскравішою подією тижня стала екскурсія до села сербського Штіньякі на території південно-східної Австрії. Це була унікальна нагода побачити, як музичні й танцювальні традиції переселенців продовжують жити й передаватися всередині сільської громади.

    Вибір місця для проведення цієї події був невипадковим: Штіньякі є поселенням сербів, які від XVI століття переселилися на територію Австрії через захоплення Балканського півострова Османською імперією. І так як цього року головним питанням симпозіуму стала міграція народів Південно-Східної Європи та побутування їхнього фольклору за межами своєї країни, проведення заходу саме у Штіньяках дозволило розглянути ці питання не лише в теоретичній площині, а й безпосередньо в середовищі, де відповідна культурна традиція продовжує існувати й передаватися.

    Особливо цінно, що організаторами екскурсії виступили місцева громада та Архів Штіньяків — культурна інституція, що займається збереженням та документуванням фольклорної спадщини села. Програма заходу складалася з кількох частин. На початку прозвучали поховальні пісні у виконанні місцевого вокального гурта. Пізніше учасники мали змогу взяти участь у майстеркласі з традиційних весільних танців.

    Була цінною можливість зіставити сучасне виконання поховальних пісень з архівними записами 1960-х років. Таке порівняння виявило суттєві зміни: сербські голосіння, які зберігалися в громаді протягом століть, за останні шість десятиліть повністю зникли з поховальної практики, поступившись церковним псалмам, близьким до австрійської традиції.

    Зміни помітні й у танцювальній культурі. Чимало учасників звернули увагу на спрощення рухів і втрату окремих елементів порівняно з традиційними формами, відомими їм з інших середовищ.

    Австрійські дослідники пов’язують ці зміни із прагненням попередніх поколінь інтегруватися в австрійське культурне середовище. Водночас були й обнадійливі спостереження: сучасна молодь прагне відроджувати місцевий сербський діалект, убачаючи в ньому важливу складову власної ідентичності. Можливо, згодом це прагнення пошириться й на музичні та танцювальні традиції громади. Час покаже, які ще елементи культурної спадщини вдасться повернути до життя.

    Отже, досвід симпозіуму показав, що традиція не обов’язково зникає, коли її носії залишають батьківщину. Музика і танець безумовно пристосовуються до нового середовища, а часом культурні практики мігрантів стають частиною традиції самого суспільства, яке їх приймає.

    Для мене особливо важливим стало усвідомлення того, що збереження культурної спадщини — це не лише питання того, що вдається пронести крізь покоління, а й того, що наступні покоління обирають підтримувати й відроджувати. Історія сербської громади Штіньяків яскраво це демонструє.

    Участь у симпозіумі стала нагодою побачити, як зараз міжнародна професійна спільнота осмислює питання міграції у культурі і водночас замислитися над тим, як подібний досвід можна застосовувати в Україні.

    До організації симпозіуму долучилися Міжнародна рада традиційної музики та танцю (ICTMD), Університет музики й виконавського мистецтва у Відні (MDW), Інститут дослідження народної музики та етномузикології (IVE) і Дослідницький центр музики національних меншин (MMRC).

    Фото: Stephan Polzer

  • “Реальний вплив з’являється лише тоді, коли ти потрапляєш всередину системи” — Єгор Стадний та Саша Андрусик у новому епізоді “Без експертів”

    “Реальний вплив з’являється лише тоді, коли ти потрапляєш всередину системи” — Єгор Стадний та Саша Андрусик у новому епізоді “Без експертів”

    У новому сезоні подкасту “Без експертів” авторки Роксоляна Кіт та Христина Макух поєднали у розмові фахівців з різних сфер, але з подібним досвідом. Так, протягом останнього місяця вийшли розмови з кураторкою візуальних проєктів Катею Тейлор та музичним куратором Олександром Чорним, менеджеркою Kyiv Contemporary Music Days Марією Титовою та співзасновницею музичної спільноти Дарою Вінарською тощо. Таким чином у розмові виявляються неочікувані відкриття, цікаві спостереження та спільні проблеми.  

    Ми підготували розшифровку останнього епізоду — це розмова кураторки, засновниці агенції “Ухо” Саші Андрусик та освітянина, віцепрезидента з питань освіти Київської школи економіки (KSE) Єгора Стадного. У най йдеться про умови створення сталих проєктів, стратегування та передумови для реформ державних інституцій.

    Теорія Vs. Практика

    Єгор Стадний: Мій професійний шлях багато в чому визначило навчання у Києво-Могилянській академії на гуманітарному факультеті. Будучи студентом старших курсів, я помічав, як вкладаються в роботу викладачі. Це дуже сильно захоплювало та надихало. Після завершення університету для мене було дуже ясним, що я хочу викладати і займатися наукою. Але постало питання: а як заробляти гроші? Воно, на жаль, іде паралельно в нашій країні для багатьох подібних сфер і професій. З цього питання вже постала аналітика, якою я теж цікавився і починав займатися, а з неї —  публічна політика. Не скажу, що воно приносило захмарні гроші, але для життя достатньо. Так я опинився у сфері, де я і зараз, а далі відбувалася лиш зміна рівнів. Тобто десь я працював над тим, як виглядає освіта в конкретних школах, в конкретних університетах чи країнах. Потім дуже випадково я потрапив в уряд, а потім уже в університет.

    Мені завжди комфортно працювати, коли я відчуваю під собою ґрунт. У мене є синдром самозванця, і мені важливо мати певну опору. Я впевнений, що керувати процесами можу тільки тоді, коли сам маю практику, тому мені важливо не полишати викладання. Те саме з дослідженнями. Якщо дизайнувати інфраструктуру для науковців, я маю відчувати потреби дослідника і прогалини системи на власній шкурі. На собі відчуваєш — відчуваєш, як воно й іншим.

    Саша Андрусик: У Могилянці є кілька спеціальностей на гуманітарному факультеті, моя — філософія. Але я значно швидше попрощалася з академічною сферою — саме тоді, коли я могла би вже думати про дисертацію і розвивати свою тему: я займалася пізньою францисканською схоластикою і теорією контингентності. Натомість я вийшла заміж і поїхала в Італію.

    Повернувшись за кілька років в Україну (мені було 25 чи 26 років), я почала шукати варіанти, куди можна прилаштувати свої знання. Допомогла вигадливість — я переконана, що це дуже важлива навичка для всіх студентів, особливо гуманітарного спрямування. Вигадливість та уява — це те, що дарує випускнику шляхи для розвитку. І в якийсь момент досить швидко вигадалося «Ухо».

    Освіта Vs. Практика

    Саша Андрусик: Головна особливість моєї діяльності полягає в тому, що я працюю зі специфічною музикою — сучасною класичною музикою. В Україні немає жодного факультету в жодній академії, який займався би підготовкою музикантів до її виконання. А це необхідно, адже ця специфічна мова вимагає певних технічних навичок. Звісно, можна готуватися самому: радитися з композиторами, відвідувати майстеркласи. Але це складний процес, який не дає величезної технічної переваги. 

    Спочатку ми займалися виключно концертами і серіями концертів. Наше перше завдання полягало в тому, щоби просто привезти людей, які мають знання і виконують сучасну музику на рівні, який нас цікавить. Тому попервах ми везли сюди всіх, кого могли, орієнтуючись на власні смаки, і застосовуючи peer review — ми завжди орієнтувалися на думки інших фахівців про тих музикантів, яких ми запрошували.

    Згодом ми зрозуміли, що хочемо створити власний ансамбль. По-перше, якщо хочеш робити щось на місці — мають бути саме місцеві музиканти, а по-друге, для великого репертуару постійно всіх везти — занадто дорого для маленької незалежної структури. Тут зійшлися дві ідеї: була людина з необхідною кваліфікацією, яка хотіла займатися ансамблем (Луїджі Гаджеро, диригент), і ми, які мали для цього класних музикантів.

    Ми влаштували великий конкурс: понад 150 учасників на 17 місць в ансамблі. Від початку ми розуміли це як школу. Репетиційний процес був надзвичайно ретельним: перед кожним концертом ми проводили по 40–60 годин репетицій замість стандартних 8–10. Ідея Луїджі полягала в тому, що технічного вміння грати твір недостатньо — треба говорити про інтерпретацію. Це була така лабораторія з аналізу музичного тексту, але дуже практична.

    Загалом трек-рекорд ансамблю перевищив 1000 репетиційних годин. Хоча склад передбачав від 17 до 30 людей, за п’ять років через цю школу пройшло набагато більше музикантів. Зараз ансамбль активно не існує — пауза почалася ще до вторгнення, а підтримувати такий дорогий проєкт під час війни майже неможливо. Музиканти розсіяні від фронту до західних концертних сцен. Проте кістяк нової музики в якийсь момент почали складати саме люди з цього ансамблю, які почали займатися власними кар’єрами та проєктами, вже маючи необхідний інструментарій.

    Системно про музичну освіту в Україні сьогодні думають поодинокі ініціативи — наприклад, Verе Music Fund чи Центр музики молодих Саші Чорного. Є ймовірність, що спільні зусилля колись спрацюють і сучасна музика здобуде стабільну інфраструктуру для свого розвитку в Україні, але поки що це відбувається поза межами державної системи.

    Гнучкість Vs. Cтратегія

    Саша Андрусик: Стратегії у нас не було. Ретроспективно це виглядає так, ніби ми 15 років тому придумали план. Але насправді ми просто реагували на зміни. Починаєш працювати в цій системі (чи то у її відсутності) і починаєш бачити, чого їй бракує. Раптом виявляється, що бракує майже всього. Тоді поступово починаєш це заповнювати. Історія «Уха» — саме про це. У мене великі питання, чи можна нас взагалі називати інституцією, адже ми постійно змінювалися. Спочатку ми займалися лише фестивалем, потім концертними серіями, згодом переорієнтувалися на ансамбль, а далі почали працювати з аудіовізуальними проєктами та музичним театром. Потім почали багато працювати з Павільйоном Культури, а зараз ми орієнтуємося передусім на лейбл та архів «Уха». Це ніби різні «обличчя» однієї організації, які вигулькують час від часу. 

    У музиці і не тільки все дуже сильно зав’язано на ресурсах. Працюєш із тим, що є на місці: якщо в місті є п’ятеро дуже класних музикантів і вони грають на певних інструментах, то ти будеш писати музику для цих п’ятьох. Відповідно, це буде визначати склад, з яким ти працюєш.

    Пам’ятаю, як ми ставили оперу Стефано Джервазоні «Олімп», написану для Страсбурзького ансамблю перкусій. Ми знали про це, але не усвідомлювали масштабу проблеми для нас, доки не отримали зрештою партитуру. Виявилося, що нам потрібно понад 60 перкусійних інструментів, з яких в Україні на той момент було лише 18. Все орендувати було неможливо — довелося купити частину інструментів, тому ми вилетіли з усіх можливих бюджетів. Ми купили кавбели та кілька октав кроталей, при тому, що до цього на весь Київ була лише одна октава. І це стимулювало композиторів, адже ці інструменти починають потрапляти в твір просто тому, що вони фізично доступні.

    У музиці є автор, інтерпретатор і є приладдя — інструменти з якими вони працюють. Але це стосується й будь-яких інших мистецьких галузей: ви завжди працюєте із тим, що у вас є, і чим більше у вас всього є, тим більше це розширює ваш арсенал.

    Ресурси Vs. Ідеї 

    Єгор Стадний: Я давно задумався над такою нестиковкою. Дивлячись на деякі приватні садочки і школи, розумієш, що вони в багатьох процесах банально ефективніші й корисніші для дітей. Наш улюблений садочок, у який ходила моя донька, проіснував 15 років і закрився, бо не витягнув оренду. Водночас дивлячись на комунальні садочки навколо (які ми оминули через різні нюанси), бачиш у них і приміщення, і майданчики. Виходить, що в одному місці є крута команда, а в іншому — вся інфраструктура. Якби ми мали правила, які могли б пустити команди на цю державну інфраструктуру — ефект був би набагато кращим.

    Це спостерігається багато де. Наприклад, є незалежні простори, які намагаються популяризувати читання. А з іншого боку ідеш по Києву і бачиш чергову комунальну бібліотеку — все ніби нормально, квіточки на підвіконні, але зазираєш всередину — а там нікого немає.

    Роксолана Кіт: Бібліотека для бібліотекарів. Але зараз Міністерство культури намагається це врегулювати шляхом призначення керівників на посади, наприклад, як Вадима Яценка призначили у Хор Вірьовки. Хоча це рішення викликає дискусії.

    Саша Андрусик: У мене до практики призначень питання навіть не через прозорість процедур, а через ефективність. З усього досвіду, що я бачу, ситуація, в якій інституції просто призначають якогось керівника, — не працює. Колективи, які роками обирали одного очільника, утворюють взаємокорумповану систему — не завжди в економічному сенсі — це просто такий тип стосунків, який дуже складно міняти. І це не залежить від твого авторського чи менеджерського потенціалу. Можливо, це досить парадоксальна думка, але я вважаю, що більш життєздатною виявляється ситуація, коли керівником стає якийсь «андердог» зсередини команди.

    Незалежність Vs. Системність 

    Роксолана Кіт: Багато культурних діячів, та й не тільки культурних, ініціюють розмови про зміни, — але чи дійсно вони мають вплив, діючи з низових або незалежних ініціатив, які не є в державному секторі?

    Саша Андрусик: Я думаю, що реальний вплив з’являється лише тоді, коли ти потрапляєш всередину системи. Я не бачу інших шляхів. Час від часу з’являються різні ініціативи — наприклад, після Революції Гідності була історія зі Стратегією культури 2025 року, яка була дуже експертною. Але її недостатньо просто написати — потрібно, щоб її хтось почув і втілив. Поки практика така, що тебе чують, коли ти вже всередині системи, маєш певні ресурси та вплив.

    Якщо працювати системно, можливо, то в такий спосіб щось зміниться. Адже проблема насправді дуже базова — фінансова інфраструктура наших організацій є максимально радянською. Люди чомусь не усвідомлюють, що неможливо створити сучасний продукт на суперрадянській інфраструктурі. Менеджмент не виробляє культуру сам по собі — він може їй допомагати і створювати умови. Натомість ми намагаємося зробити якийсь космічний стрибок, відштовхуючись від речей 1960–70-х років, які ніколи не реформувалися.

    Сталість Vs. Відкритість

    Саша Андрусик: Класична історія про університет: якщо ви можете самі підготувати своїх викладачів зі свого студенства — ви лишаєтеся університетом, якщо ні — це проблема. 

    Єгор Стадний: Хоча часом це погано, коли виходить такий імбрідінг.

    Саша Андрусик: Він не має бути повним, але це так влаштовано. У цьому полягає найбільше питання, наприклад, до Могилянки. Вона не підготувала або навіть витіснила свої кадри — тому питання, чи лишається вона університетом у цьому сенсі, залишається відкритим. Хоча з іншого боку, інколи університет не може оновлювати себе всередині, зате створює інші заклади й відгалуження — наприклад, KSE.

    Єгор Стадний: Часом це можуть бути навіть вигнанці, яких свого часу не сприйняли.

    Саша Андрусик: Так, це взагалі класичний випадок. Я днями була у Ферарі, а до цього — в Падуї, і наново перечитала історію Падуанського університету. Він же був заснований вигнанцями з Болонського університету — студентами й викладачами, яких не влаштовувала консервативність Болонії. Але мені дуже цікавий саме кейс Могилянки: це потужна школа, яка свого часу дала неймовірно багато, але зараз, на мою думку, вона стагнує, і цікаво, як це розвиватиметься далі. 

    Єгор Стадний: Не одне покоління випускників уже думало над цим. Але саму Могилянку треба сприймати як організацію, створену з нуля, попри міф і наратив про 1615 рік. Її створювали люди збоку, які просто не бачили можливості нічого змінити у старих структурах: вихідці з Червоного університету, Інституту філософії та Спілки письменників. Це чудовий приклад того, як створювали заклад геть по-новому — і вельми успішно. Звісно, кожен може мати свою точку зору, але мені здається, що розквіт Могилянки був саме в нульові.

    Саша Андрусик: Але завжди існував могилянський наратив про те, що «колись було краще». Коли я вже вчилася в нульових, то казали, що ні, це вже «не та Могилянка», бо справжня була в 90-х. Але зараз виглядає так, що все-таки нульові були її розквітом.

    Премʼєра опери Максима Коломійця “Пролегомени до опери” у Києво-Могилянській академії. Ухо-ансамбль, диригентка — Ольга Приходько

    Єгор Стадний: Мені здається, що Помаранчева революція стала для Могилянки ведмежою послугою. Вона принесла величезну популярність, але через це втратилася та сама «гіківість». Студентство Могилянки зазвичай було дуже неформальним, навряд чи такі люди почувалися б комфортно в інших середовищах. І сама Могилянка виглядала трохи нетипово в багатьох аспектах. Але тест на зміну поколінь — коли наступне покоління може дати свіжий подих і не дихати в старі міхи — досі не пройдено. Якщо ця зміна поколінь відбувається і приносить не просто збереження статусу-кво, а й подальший розвиток, тоді організація має сталість. Якщо ж вона пуповиною пришита до батьків-засновників, то якими б вони не були прогресивними й ефективними колись — швидко все зійде на пси. 

    Роксолана Кіт: А що трапляється з батьками-засновниками? Вони ж теж так свого часу прийшли зі сторони і розуміли, як важливо робити інакше? Чи це питання влади?

    Саша Андрусик: Та це питання всього, в тому числі й віку. Наприклад, я — «мати-засновниця», але думаю про це час від часу: колись ця організація просто застаріє, і це нормально. Проте в мене зовсім інший масштаб — моя сфера відповідальності не співмірна з університетом. 

    Коли ж ти працюєш у системній історії, там все важить: і вік, і швидкість. Якщо ти працюєш в академії, ти маєш пам’ятати про це й уміти реплікувати процес — створювати й готувати нові «машинки», які летітимуть із потрібною швидкістю. Це надзвичайно важливо.

    У якийсь момент Могилянка не змогла цього втримати. З мого факультету, наприклад, майже всі найкращі випускники роз’їхалися — в Україні на момент мого випуску майже нікого не лишилося. Частина, звісно, залишилася (серед них і ті, хто досі мріє щось там реформувати), але більшість поїхала й створила інші програми. Дехто, до речі, лишився в академії, і це теж цікаво. Могилянка чудово вміла закохати в сам навчальний процес, але от утримати цих людей — не змогла.

    Єгор Стадний: А це ефект «білих ворон». Тобто ти виходиш у реальний світ в Україні — і хочеться бігом назад на Контрактову, бо, потрапивши в офіс, розумієш, що там геть інші стосунки та правила. Саме тому частина людей обирає виїзд за кордон ще й тому, що там середовище трошки подібне до того, що було на Контрактовій. 

    Але, повертаючись до питання батьків-засновників… Я іноді ловлю себе на думці, що мислю старіше, ніж я є. Друзі мене інколи називають дідом. Тому я намагаюсь інколи помітити і протилежне: людей, які за віком старші за мене, але мислять як молоді. Для мене лакмусовий папірець тут — наскільки людина думає про далеке майбутнє, наскільки її хвилює те, якою буде країна через 10–15 років. 

    Проєкт «Музичні інституції Києва» — децентралізація культурного діалогу» має дві частини. Перша — спецсезон,  який був записаний в Києві і складається з 7 епізодів, опублікованих на YouTube та на стрімінгових сервісах. Друга — офлайн резиденція гостів епізоду в Бучачі 22–24 серпня та публічні зустрічі з молоддю та жителями міста 23 серпня. Публічна резиденція в Бучачі реалізована ГО «Молодіжний портал Бучача» разом із подкастом «Без Експертів».

    Проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.

    Партнери: ГО «Бучач-Арт», Арт-Двір Бучач.

  • Давня музика поруч

    Давня музика поруч

    Львів має особливий зв’язок із давньою музикою, і цей зв’язок почався задовго до появи сучасного руху історично інформованого виконавства. Місто століттями перебувало на перетині різних європейських культурних традицій і музичні джерела це добре засвідчують. Один із промовистих прикладів — Львівська лютнева табулатура, рукопис XVI–початку XVII століття, що містить твори та обробки італійської, французької, німецької, англійської й польської музики. 

    Давня музика в Україні розвивалася не лише за західноєвропейським зразком. На українських землях існували власні потужні традиції: церковна музика, міські музикантські цехи, пізніше кобзарська та інші виконавські практики. Але Львів завдяки своєму історичному становищу був особливо тісно включений у музичний простір Центральної Європи. Тут західноєвропейська музична культура не була чимось далеким — вона була частиною міського життя, а її сліди залишилися в рукописах, бібліотеках та архівах.

    Ця тяглість відчувається і сьогодні. Уже понад двадцять років тут відбувається Міжнародний фестиваль давньої музики, започаткований 2003 року Романом Стельмащуком. За цей час він став одним із важливих осередків історично поінформованого виконавства в Україні — знайомить львівську публіку з музикою Середньовіччя, Ренесансу та Бароко й створює можливості для професійного розвитку музикантів.

    Навколо цієї традиції сформувалося і власне львівське середовище виконавців: ансамблі та оркестри, зокрема Terra Barocca, A cappella Leopolis, Барокова капела Львівської національної музичної академії (Оркестр старовинної музики ЛНМА ім. Лисенка). Давня музика у Львові давно перестала бути лише справою дослідників — вона звучить наживо, розвивається і знаходить нових виконавців та слухачів. Саме до цього середовища тепер додається ще одна точка тяжіння. 

    У Львові не потрібно далеко шукати музику минулих століть — достатньо пройти вулицею Скорика, звернути повз пам’ятник Францу Ксаверу Моцарту, пройти коротким відтинком вулиці Шопена й опинитися на Ліста, 2. Здається, сама назва цієї вулиці підказує, що тут має бути музика.

    За одними з дверей працює Львівська Фундація Давньої Музики. Ще донедавна в цьому приміщенні був магазин одягу, а сьогодні тут стоять орган і клавесин, зберігаються ноти та книги, репетирують музиканти, відбуваються концерти, майстер-класи та зустрічі.

    Фундація не просто додає ще одне місце для концертів. Її засновники прагнуть створити простір, де музиканти можуть працювати з історичними інструментами, навчатися, зустрічатися й розвивати давню музику далі.

    Простір невеликий, але його засновники свідомо шукали саме такий: недалеко від філармонії та музичної академії, у центральній частині міста, але водночас достатньо тихий для занять і репетицій.

    Для музиканта Ларрі Тремскі, який переїхав до Львова на початку 2026 року, приміщення на Ференца Ліста мало ще одне значення. 

    — Як вам вдалося знайти це приміщення і чому саме воно? Чим воно вам сподобалося?

    — Я американець, і не звик до будинків, таких як ці величезні старі австрійські будівлі, з високими стелею та вікнами, з їхньою багатою історією, — пояснює він.

    Приміщення довелося суттєво оновити, зробити нову підлогу, освітлення. Але мета була не просто відремонтувати ще один зал.

    — Я хотів, щоб це було місце, де людям буде добре. Щоб вони приходили сюди і почувалися комфортно, щоб їм було приємно тут перебувати. І я думаю, що нам це вдалося.

    Від першої поїздки до Львова — до власної фундації

    Для Ларрі ця історія почалася задовго до появи хабу. Вперше він приїхав до Львова у 2014 році, щоб вивчати українську мову в Українському католицькому університеті. Україна тоді переживала наслідки Революції Гідності, а місто й люди, яких він зустрів, залишили на нього сильне враження. «Я полюбив Львів від початку», — згадує він.

    Після першої поїздки Ларрі повертався знову і знову – зазвичай двічі на рік. Поступово українська культура, мова і саме місто стали важливою частиною його життя. А разом із цим з’явилося бажання не просто приїжджати, а зробити тут щось власне.

    Багато років у США Ларрі Тремскі працював як органіст і диригент. Давня музика була важливою частиною його професійного життя, а після знайомства з українськими музикантами ця зацікавленість почала набувати іншої форми.

    У 2025 році він познайомився із Сергієм Гаврилюком — альтистом, бароковим скрипалем, композитором, доктором мистецтва. Сергій викладає альт у Львівській національній музичній академії ім. Лисенка, а після навчання на кафедрі давньої музики Університету мистецтв Фолькванг в Ессені, продовжив розвивати практику історичного виконавства в Україні. Сергій добре знає українське музичне середовище: його виконавців, студентів, викладачів — тих, хто вже працює з давньою музикою, і тих, хто лише починає нею цікавитися. Як директор фундації він є важливою точкою перетину українського та міжнародного музичного середовища.   

    Під час приїзду Ларрі до Львова наприкінці листопада, розмови щодо фундації стали конкретнішими: вони шукали приміщення, обговорювали майбутній проєкт і зрештою вирішили спробувати.

    — Я знав, що хочу залишити свою роботу і приїхати сюди. Хотів зробити щось нове й цікаве, поки ще мав енергію для цього, — розповідає Ларрі.

    Його особиста історія поступово перетворилася на конкретну професійну місію: створити у Львові місце, де українські музиканти матимуть доступ до якісних старовинних інструментів, нот, знань і міжнародного досвіду.

    «Українські музиканти заслуговують на це»

    Одна з головних проблем, яку засновники бачать у розвитку давньої музики в Україні, — це нестача ресурсів. Молоді музиканти можуть отримувати освіту, їздити на навчання за кордон, знайомитися з європейськими виконавцями. Але повернувшись додому, вони часто не мають можливості регулярно працювати з історичними інструментами. Саме тому інструменти для Фундації — не просто предмети інтер’єру.

    Орган, який сьогодні стоїть у хабі, привезли з Нідерландів. Його відновили, зібрали та підготували до роботи. Поруч — французький двомануальний та фламандський клавесини, а також комплект віол.

    Ларрі пояснює: коли він шукав інструменти для Фундації, то хотів, щоб вони відповідали високому рівню:

    — Хотілося, аби все, що ми зберемо тут, було, як у першокласній консерваторії в США, Німеччині чи Австрії. Якщо ми щось створюємо тут, воно має бути  найкращим, адже українські музиканти цього заслуговують. 

    Але історичний інструмент — це не просто річ, яку можна привезти й поставити в кімнаті. Його потрібно відновлювати, ремонтувати, налаштовувати і розуміти, як із ним працювати.

    Сергій Гаврилюк, Ларрі Темскі та Дмитро Мацідон

    Цією частиною роботи займається Дмитро Мацідон. Він здобув ступінь бакалавра з контрабаса у Львівській національній музичній академії ім. Лисенка, а також має технічні спеціалізації у сфері телевізійної та радіомеханіки, комп’ютерних систем і мереж. Ще зі студентських років Дмитро цікавився бароковою музикою, Згодом почав грати на віолі да гамба, а паралельно розвинув майстерню з ремонту музичних інструментів. Так давня музика для нього стала не лише справою виконавця, а й практичною роботою з інструментами.

    Не просто слухати, а грати 

    Втім, хаб задуманий не як місце, де музиканти лише виступають. Фундація відкрита для різних людей і форматів — від професійних музикантів та студентів, до тих, хто вперше чує слово «клавесин». Засновники кажуть, що раді відвідувачам незалежно від того, чим вони займаються. Для них важливо, щоб простір не перетворювався на закриту територію лише для фахівців. 

    Одним із важливих напрямів уже стала співпраця зі студентами музичної академії — саме вона стала одним із поштовхів для відкриття класу органа у Львівській національній музичній академії ім. Лисенка вже з вересня 2026 року. До цього у Фундації проводилися майстеркласи та клавесинні програми за участі викладачів і музикантів з Києва. 

    У червні цього року тут відбувся триденний Клавесинний симпозіум, що об’єднав майстеркласи Наталії Сікорської та Олени Жукової, презентацію монографії, онлайн-обговорення «Клавесинне виконавство в Україні», а також концерт Ганни Іванюшенко, Юлії Сасюк та Аліни Капрій — викладачки і студенток музичної академії. Симпозіум зібрав численних учасників та слухачів і став ще одним майданчиком для професійного спілкування та обміну досвідом. 

    Важливими є й міжнародні контакти. У липні Фундацію відвідали представники Academy of Ancient Music (Великобританія), які подарували повний комплект віол, працювали зі студентами, ділилися досвідом і допомагали тим, хто тільки починає опановувати історичне виконавство.

    Фундація також відкрита до співпраці з українськими музикантами, проєктами та культурними інституціями. Деякі ідеї, розповідають засновники, виникають спонтанно: хтось дізнається про простір, пропонує зустрітися — і з цього може вирости нова програма чи спільний проєкт. 

    Простір на Ліста, 2 має свою перевагу — камерність. Але його розмір водночас обмежує кількість слухачів, яких можна прийняти на концерті. Тому засновники розглядають різні можливості для виступів перед ширшою аудиторією. Серед необхідних для цього речей — портативний орган, який можна було б привозити в інші простори й проводити там концерти чи освітні програми. Так само фундація шукає приміщення, де можна було б розмістити невеликий клавесин і прийняти сорок-п’ятдесят людей, зберігши відповідну камерну атмосферу.

    «О, що це? Прийдіть, ми вам покажемо»

    Ще одна амбіція Фундації — сформувати у Львові власну спільноту слухачів давньої музики.

    Разом із Фундацію працює ансамбль Leopolis 415, до якого входять Сергій Гаврилюк (барокова скрипка), Дмитро Мацідон (віола да гамба), Михайло Солонченко (барокова скрипка) та Ларрі Тремскі (клавесин) — музиканти, які працюють із бароковими та іншими історичними інструментами й водночас є творцями Фундації. У просторі Хабу вже відбуваються їхні концерти, під час яких вони не лише виконують музику, а й допомагають слухачам уважніше її слухати та розуміти: чим барокова скрипка відрізняється від сучасної, як звучить клавесин, чому орган має саме такий тембр. 

    — О, що це? — Прийдіть до нас, ми вам покажемо. — О, як це працює? — Прийдіть сюди, ми вам пояснимо, — приблизно так Ларрі описує підхід, який хоче бачити у Фундації.

    Для нього важливо, щоб історичне виконавство не залишалося закритою територією для вузького кола фахівців. Навпаки — він хоче показувати, що ця музика може бути різною, несподіваною — і доступною для всіх. Навіть концертна програма не обов’язково має виглядати як академічна лекція з історії музики. Іноді достатньо знайти образ або назву, за яку слухач може зачепитися, щоб почути в музиці щось нове. 

    Почути давню музику вперше 

    Ларрі багато років працював із дитячими хоровими колективами й переконаний: складну музику можна пояснювати дітям, якщо говорити з ними зрозумілою мовою.

    Свого часу, розповідає він, перед виконанням творів Баха, Палестрини чи Вільяма Берда він говорив із дітьми не лише про саму музику. Вони дивилися, коли жив композитор, хто тоді був королем чи королевою, що відбувалося в країні, яким було життя людей.

    — Не треба читати їм аспірантську лекцію. Треба просто зробити розповідь цікавою і захопливою.

    Особливо добре, на його думку, для такого знайомства підходить орган.

    — Якщо ви бачите собаку великого розміру, що ви очікуєте почути? Гучний гавкіт. А якщо собака маленький? Очікуєте почути щось інше. З органними трубами працює приблизно так само: великі — «гав», маленькі — «брех» і так далі.

    Складний принцип стає грою, і дитина вже не просто слухає орган, а починає розуміти, чому він звучить саме так. Важливо показати дітям, що музика не існує окремо від життя. Вона пов’язана з історією, культурою, людьми та суспільством, у якому виникла.

    Давня музика — не означає минула

    В українському музичному середовищі можна зустріти різні терміни: «старовинна музика», «давня музика», «історичне виконавство». У міжнародному контексті утвердилося historically informed performance — виконання, яке спирається на дослідження музичної практики певної історичної епохи.

    Для засновників важливо було знайти назву, яка звучатиме природно саме в українському контексті. Тому вони зупинилися на «давній музиці» — назві, яка вже має традицію у Львові. 

    Історичне виконавство залишає місце для живої взаємодії музикантів, для прикрас, імпровізації, пошуку, навіть для того, що може виникнути безпосередньо під час концерту. Музика не повинна бути лише точною реконструкцією минулого — вона знову звучить тут і тепер.

    Саме тому давня музика не є чимось, що «померло» й тепер потребує повернення. Вона продовжує жити щоразу, коли хтось бере до рук історичний інструмент, відкриває партитуру, досліджує спосіб виконання або вперше слухає таку музику.

    Що далі? 

    Зараз простір невеликий. Самі засновники говорять про принцип start small: почати з невеликого ансамблю, невеликого приміщення та поступово розширюватися. Разом із цим розвивається і команда Фундації, яка поповнюється новими учасниками — як-от Дмитро Прокопець, львівський піаніст та органіст, який поєднує музичні виступи з роботою асистента з комунікацій та ведення соціальних мереж.

    У найближчих планах — продовжувати концерти Leopolis 415, робити програми для історичних інструментів із залученням студентів академії, працювати з вокалістами та розвивати дитячі проєкти.

    — Думаю, нам потрібно рухатися поступово. Почати з невеликого ансамблю, з невеликої кількості проєктів, а потім розширюватися.

    Можливо, саме тому в розмовах про майбутнє Фундації так часто звучить не слово «план», а слово «можливість». Портативний орган, нове приміщення, співпраця з філармонією, робота зі школярами, нові міжнародні контакти — усе це ще може змінюватися. Але напрям уже визначений.

    — Ми хочемо об’єднати людей, яким цікава давня музика, щоб створити тут спільноту, — пояснюють засновники.

    У бароковій музиці є поняття basso continuo — безперервний бас, музична лінія, яка тримає композицію і визначає гармонічний розвиток. Можливо, щось подібне відбувається і з давньою музикою: вона не залишається позаду, а продовжує свій рух разом із нами. Змінюються інструменти, виконавці, слухачі, способи її прочитання — але сама музика не переривається.

    У цьому і полягає головна ідея Львівської Фундації Давньої Музики: не повернути до Львова звук клавесина чи органа — вони нікуди не зникали, а створити місце, де ця музика може звучати далі. Від одного музиканта до іншого, від майстра до виконавця, від викладача до студента, від партитури — до живого звучання, від слухача, який прийшов уперше, — до людини, яка захоче почути ще.

    Давня музика поруч. І, можливо, саме тому вона не стає минулим.

    Фото надані Сергієм Гаврилюком

  • До того, як пролунають оплески

    До того, як пролунають оплески

    — Запізно! Вступила запізно!

    Оркестр замовкає майже миттєво. Солістка завмирає на сцені. Ще секунду тому вона була Аїдою, а тепер знову артисткою, яка уважно слухає зауваження диригента. Всі нагороди та перемоги за дверима, кожна репетиція — це новий урок. Після двох невдалих спроб вона, за порадою, змінює своє місце на сцені. Диригент піднімає руки — погляд суворий і переконливий. Оркестр починає знову. Цього разу вступ точний, і драма продовжується. На обличчі солістки усмішка. 

    — Добре! 10 хв перерва…

    Всі розбігаються, наче мурашки, хто по каву, хто подихати свіжим повітрям чи обговорити вранішні новини з колегами. Але є ті, хто залишається на сцені та в оркестровій ямі, щоб звіритись із партитурою, відточити пасаж чи порадитися з концертмейстером. В залі декілька глядачів: художник-постановник, колеги з хору та балету.  Тепер крізь відносну тишу прорізаються звуки гобоя, голос баритона та жіночий сміх — звучить перерва. 

    Так виглядає звичайний день у Львівській опері. Тут не шукають бездоганності з першої спроби, її створюють із десятків повторів, уважності до деталей і готовності щоразу починати заново. Ця репетиція — лише вершина великої роботи. Насправді шлях до сцени починається значно раніше.

    До того як співак виходить до оркестру, він проходить кілька етапів підготовки. Спочатку — самостійна робота над партією. Потім заняття з концертмейстеркою, яка допомагає вибудувати музичну лінію. Далі — робота з педагогом мови, адже кожне слово має звучати природно. Лише після цього до процесу долучається диригент, а вже потім починаються співанки — перші спільні репетиції всього виконавського складу. Саме на одній із таких співанок народжується прем’єра «Фауста».

    Це нове прочитання опери Шарля Гуно у постановці Станіслава Мойсеєва — режисера, який прийшов до опери з драматичного театру. Його «Фауст» не прив’язаний до конкретної епохи: класичний сюжет про людські спокуси й моральний вибір розгортається у позачасовому просторі. Уже на етапі репетицій відчувається, що вистава прагне стерти межу між сценою та глядацькою залою, а знайома історія звучить як розмова із сучасною людиною.

    У невеликій аудиторії немає декорацій, костюмів чи театрального світла, лише рояль, партитури й голоси. За вікнами — автомобільні сигнали, перехожі, звичний міський шум. Але варто зачинити двері, і здається, що Львів залишається десь дуже далеко. Співаки чемно сидять на лаві перед диригентом із партитурами в руках, відпрацьовують сольні арії та ансамблі. Кожна фраза зупиняється, розбирається, повторюється. Іноді — вже через десять секунд після початку.

    Біля рояля уважно стежить за всім концертмейстерка. Вона майже без слів розуміє диригента: достатньо короткого зауваження чи навіть погляду, щоб миттєво повернутися до потрібного місця в партитурі. Її гра стає опорою для співаків, поки вони шукають інтонацію, темп і спільне дихання. 

    Диригент Іван Чередніченко не лише працює над музикою. Пояснюючи окремі епізоди, він жестами показує характер персонажів, змінює інтонацію голосу, пропонує нові акценти. З боку здається, ніби він одночасно виконує ролі диригента, режисера й актора. Співаки ставлять запитання щодо вимови французької, пропонують свої варіанти виконання штрихів, уточнюють специфіку виконання тої чи іншої репліки. Репетиція більше схожа на творчий пошук, ніж на односторонні вказівки.

    Маріанна Цвєтінська, що виконує партію Маргарити, в перерві зізнається: найважче — не лише співати власну партію, а й водночас чути партнерів. «Усі ми прагнем донести слухачеві кожну фразу. Але при цьому потрібно залишатися частиною ансамблю, слухати інших і реагувати на оркестр». Ще одна річ, про яку рідко замислюється глядач, — розподіл сил. Кожна репетиція вимагає величезного фізичного й емоційного ресурсу. Але співак не може проживати кожен дубль так само, як виставу перед повною залою. Попереду ще десятки повторів, а голос потрібно берегти. Саме тому навіть за зовнішньої легкості кожен рух і кожна емоція тут ретельно дозовані.

    Поки на сцені тривають репетиції, життя театру вирує і в інших приміщеннях. Якщо кілька хвилин постояти біля будівлі художньо-виробничих майстерень, яку в театрі називають Маляркою, можна подумати, що тут іде ремонт. У повітрі стоїть запах фарби й металу, майстри працюють у робочому одязі, а за великими дверима ховаються декорації, яким ще тільки належить опинитися на сцені. Тут народжується простір майбутньої вистави.

    Срібляста фарба, яка ще не встигла висохнути,  вкриває меблі та сценічні конструкції для «Фауста». Уже тепер можна вгадати майбутню естетику постановки: футуристичні форми позбавляють простір конкретного часу, ніби нагадуючи, що історія Фауста може повторюватися у будь-яку епоху.

    За кілька тижнів глядач сприйматиме їх як частину театральної реальності, навіть не здогадуючись, що зовсім недавно вони були звичайними дерев’яними конструкціями в майстерні.

    Поруч — костюмерний цех. На манекені чекає свого завершення біла сукня Маргарити — тієї самої героїні, над партією якої щодня працює Маріанна Цвєтінська. На столі лежать пір’я, стрічки, клапті тканини. Поки що це лише окремі деталі, і доволі складно уявити, якою ж буде цілісна картина. Поки одні майстрині кроять та відшивають головні елементи костюмів, інші уважно пришивають ґудзики та блискітки. Незабаром ці вбрання стануть сценічними образами, які допоможуть артистам остаточно перевтілитися у своїх героїв. Якщо на репетиції персонаж народжується у голосі, русі та погляді, то саме тут він отримує свою матеріальну форму.

    Львівська опера сьогодні існує у постійному русі між традицією та експериментом. Поки на одній сцені живе перевірена часом «Аїда», поруч народжується інший «Фауст» — вистава, яка шукає нову сценічну мову. Це вимагає відкритості від усіх: від режисерів і майстрів, від співаків, які дедалі частіше стають повноцінними перформерами, і від глядачів, готових щоразу заново відкривати знайомі сюжети.

    Коли настане день прем’єри, глядач побачить лише кілька годин вистави. Він почує оркестр, побачить артистів, декорації займуть своє місце на сцені, біла сукня Маргарити перестане бути тканиною на манекені, а стане частиною її історії. Оркестр уже не зупинятиметься після кількох тактів, а глядачі навряд чи здогадаються, скільки разів солісти починали спочатку.

    І лише тоді, коли завіса опуститься, пролунають оплески.

    Фото: Галина Новіцька

  • До композитора визнання приходить довго

    До композитора визнання приходить довго

    Для підсумків 2025 року Центр музики молодих підготував дослідження про представленість музики сучасних українських композиторів на сцені Національної філармонії України. Деякі їхні висновки провокують до міркувань, особливо у співставленні з попереднім таким дослідженням — за 2023 рік. 

    Кілька слів для пояснення. Національна філармонія обрана як топова концертна організація України, яка задає тон у галузі та на яку взоруються. Концерти тут відбуваються на трьох сценах: у Колонній залі, Музичному салоні та Фоє.

    Концерти Філармонії також дуже різноманітні: крім класичних програм, є екскурсії, перформанси, події для дітей, концерти з популярною чи псевдонародною музикою, звітні концерти музичних шкіл та коледжів тощо. У цьому дослідженні бралися до уваги лише концерти класичної музики — звичайні концерти та програми для дітей, розраховані на залучення юної авдиторії до слухання серйозної музики. Зважаючи на позиціонування Філармонії свого Фоє як майданчика для експериментальних форматів, події у Фоє до розгляду не бралися. Не бралися також події, для яких Філармонія давала свій простір на умовах оренди. 

    Щодо визначення “сучасна українська музика”, то до такої відносимо твори, написані живими композиторами, що асоціюють себе з українською культурою. Віковий поділ використано такий: молода генерація (20–39 років), середня (40–59) і старша (60–88). 

    Загальний огляд репертуару

    Протягом року у Музичному салоні та Колонній залі відбулося 320 класичних концертів, з них 81 мав у програмі сучасну українську музику (25%). У 2023 цей показник був трохи більшим, але не суттєво — 28%. Тож немає приводів говорити про зміни у політиці Філармонії щодо просування творчості сучасних українських композиторів, вона є достатньо послідовною. 

    Частка концертів із творами сучасних українських композиторів

    Частка концертів із творами сучасних українських композиторів

    з сучасними українськими творами
    усі
    січень
    лютий
    березень
    квітень
    травень
    червень
    серпень
    вересень
    жовтень
    листопад
    грудень
    0 10 20 30 40

    Кількість концертів із сучасними українськими творами серед всіх подій не була однаковою протягом року. Так, у серпні та листопаді цей показник був найменшим — 5% та 16% відповідно. Це пояснюється “мертвим сезоном” влітку, який характеризується зниженням інтенсивності музичних подій, та проведенням у листопаді фестивалю Kyiv Baroque Fest, який зосередив на собі основні зусилля установи і який здебільшого орієнтується на виконання старої музики. 

    Найбільш продуктивними у виконанні сучасної української музики були січень, травень та вересень. У січні відбулося два авторських концерти (Неоніли Лагодюк та Золтана Алмаші), різдвяні концерти з музикою сучасних композиторів. У травні значна представленість сучасної української музики пояснюється авторськими проєктами Дмитра Радзецького, Богдана Кривопуста, Мирослава Волинського, закриттям фестивалю “Київські музичні премʼєри” тощо. У вересні відбулося кілька подій Kyiv Music Fest’у та два концерти у рамках проєкту “Dictum: повний цикл камерних симфоній Євгена Станковича”, на яких прозвучало чимало сучасних українських творів. 

    Вік, гендер і кількість виконаних творів

    За 2025 рік у Філармонії прозвучали твори 69 композиторів. До порівняння у 2023 це число було 43 — тобто нині виконувалося більш, ніж у 1,5 рази більше авторів. Подиву гідна різноманітність!

    Сучасні українські композитори

    Від найбільш виконуваних
    до найменш виконуваних
    Станкович
    Шалигін
    Сильвестров
    Алмаші
    Лагодюк
    Польова
    Яковчук
    Дичко
    Криволуст
    Бекіров
    Потієнко
    Зубицький
    Родін
    Пікуш
    Саєнко
    Вишинський
    Небесний
    Безбородько
    Радзецький
    Фроляк
    Іванов
    Щербаков
    Алексійчук
    Коломієць
    Саратський
    Луньов
    Сіренко
    Остапович
    Смоляр
    Петриченко
    Рекало
    Загайкевич
    Скрипник
    Швед
    Волинський
    Решетілов
    Хорошун
    Фещак
    Гоноболін
    Сегін
    Острова
    Дем'яненко
    Толмачов
    Корсун
    Боєва
    Пілютиков
    Чорний
    Печений
    Некрасов
    Мамонов
    Емір
    Кузіна-Рождественська
    Самофалов
    Гайденко
    Степурко
    Погожа
    Зварич
    Сокачик
    Горобинська
    Романишин
    Свирида
    Руденко
    Виноградова
    Полянський
    Немеш
    Рунчак
    Леонтьєв
    Рощенко
    Тараненко

    Серед цього числа 25% — жінки, тоді як у 2023 композиторки складали 21% від усіх виконуваних авторів. Із тим, що найбільша частка жінок — серед молоді, то є підстави до майбутнього посиленого представлення жіночої музики. 

    Середній вік виконуваного композитора знизився і становить 51 рік супроти 57 років у 2023. Наймолодшими виконуваними авторами є Акім Зварич та Валерія Свирида (обом по 21), найстаршим — Валентин Сильвестров (88 років). При приблизно рівномірному розподілі композиторів різних генерацій помічається очевидна тенденція: музика молодих композиторів досі займає менш помітне місце — всупереч значній представленості імен, на кожного автора припадає приблизно 1,5 виконаних твори. Тоді як для середньої та старшої генерацій цей показник становить 3,5 та 3,7 твори відповідно. 

    Показовий і розподіл по кількості виконаних творів: першим 10 авторам, чия музика звучала найбільше, належить майже половина виконаних сучасних творів. Грають тих самих? Бо ж 43% від усіх виконаних авторів мали виконання лише одного твору.  

    Найпопулярнішими за кількістю виконаних творів є Євген Станкович (29 виконань), Максим Шалигін (11), Золтан Алмаші та Валентин Сильвестров (по 9 виконань), Вікторія Польова, Олександр Яковчук, Неоніла Лагодюк (по 7 виконань) та Леся Дичко, Богдан Кривопуст й Усеїн Бекіров (по 6 виконань). 

    З цього переліку більшість композиторів належать до старшої генерації — знову підтвердження про найбільш представлене покоління авторів. Те ж і говорять цифри: найпопулярнішими композиторами різних генерацій є Євген Станкович (29 виконань), Максим Шалигін (11) та Юрій Пікуш (4). Співвідношення кількості виконаних творів показове. 

    Національний симфонічний оркестр (диригент — Теодор Кухар) та Джеймс ВанДенмарк премʼєрують контрабасові концерти Михайла Шведа та Максима Коломійця

    Стратегії виконання музики сучасних композиторів

    По-перше, можна влаштувати авторський концерт: домовитися з виконавцями, підібрати твори, промотувати свій концерт, аби зацікавити слухачів. У такому разі слід мати комунікативні навички і могти домовлятися за багато речей. Одразу виникає можливість зіграти значну кількість творів, але у довгій перспективі проглядає і недолік цього шляху — разовий концерт і тиша після нього виявляють невключеність музики композитора у музичний процес. Відсутність стійкого інтересу до музики з боку виконавців спричиняє малу її впізнаваність серед слухачів. 

    По-друге, можна вдосконалюватися як виконавець і самому виконувати свою музику. Таким чином у Філармонії звучала музика Івана Остаповича (диригент), Богдана Демʼяненка (орган), Олени Немеш (бандура), Ігоря Саєнка (акордеон). Але насправді вони здебільшого є виконавцями, які у певний момент вдаються до написання музики і часто у творах обмежуються власним інструментом (хоча є і винятки). Їхні твори можуть вдало доповнювати виконавські програми, але проблема та сама — відсутність сталого інтересу з боку виконавців. Але вона втім може успішно долатися — і такі приклади є. 

    По-третє, дожити до ювілею і отримати “подарункове” виконання. Найкраще при цьому бути членом Спілки композиторів — тоді виконання оркестрового твору на фестивалях “Київські музичні премʼєри” або Kyiv Music Fest стане дуже ймовірним. Таким чином цьогоріч звучали твори Ігоря Щербакова, Сергія Пілютикова, Мирослава Волинського.

    І четвертий шлях — просувати свою музику серед виконавців, співпрацювати з ними на репетиціях, вибудовувати собі репутацію відкритого до взаємодії автора. Мабуть, найскладніший, але вже певний: виконавці знаючи, чого очікувати від композитора, самі беруться виконувати його твори або запрошують до співпраці. Тим більше, що є музиканти, справді зацікавлені грати сучасну українську музику. 

    Хто виконує сучасну українську музику

    Помітний відсоток виконань (37% у 2025 проти 21% у 2023) належить колективам та солістам Філармонії. Цьогоріч сучасна українська музика зʼявилася у репертуарі Brass Ukraine та “Рідних наспівів”, чимало творів виконано Максимом Шадьком, Ольгою Табуліною, Ігорем Саєнком та іншими музикантами Філармонії. 

    Солісти

    Ігор Саєнко
    11.4%
    Максим Шадько
    8.6%
    Ольга Табуліна
    8.6%
    Гліб Сасько
    8.1%
    Денис Кашуба
    8.1%
    Анна Полішук
    5.7%
    Дар'я Шутко
    5.7%
    Роман Фотуйма
    5.7%
    Неоніла Лагодюк
    5.0%
    Дмитро Радзецький
    4.3%
    Богдан Дем'яненко
    4.3%
    Дмитро Тритяк
    4.3%
    Анастасія Сабадаш
    4.3%
    Катерина Левицька
    2.9%
    Владислав Мокрицький
    2.9%
    Станіслав Байдак
    2.9%
    Андрейс Осокінс
    2.9%
    Всього виконано 45 творів

    Серед усіх музикантів найбільше до виконання сучасної української музики докладаються Київський камерний оркестр, Київська камерата та Максим Шадько (на відміну від Ігоря Саєнка він виконує музику виключно інших композиторів). Хорової музики звучало неймовірно мало — 7% від усіх виконаних творів, і там перша позиція належить Капелі Чубинського. Хоча при абсолютному порівнянні: 34 твори виконані Київським камерним і 8 творів — Капелою — неспівмірні числа. 

    Хори

    Капела Чубинського
    53.3%
    Хор Київ
    26.7%
    Хор Українського радіо
    13.3%
    Думка
    6.7%
    Всього виконано 15 творів

    Ансамблі

    Київська камерата
    42.1%
    Ансамбль 24
    17.5%
    Київські солісти
    14.0%
    Brass Ukraine
    8.8%
    NotaBene Chamber Group
    5.3%
    Квартет саксофоністів
    3.5%
    Рідні наспіви
    3.5%
    Kyiv Tango Orchestra
    3.5%
    Ансамбль пісні і танцю ЗСУ
    1.8%
    Всього виконано 57 творів

    Оркестри

    Київський камерний оркестр
    37.8%
    Національний симфонічний оркестр України
    18.9%
    Liatoshynskyi Capella
    13.3%
    Симфонічний оркестр НФУ
    11.1%
    Національний президентський оркестр
    7.8%
    Маріупольський камерний оркестр "Ренесанс"
    6.7%
    Національний духовий оркестр України
    2.2%
    Львівський камерний оркестр "Академія"
    2.2%
    Всього виконано 90 творів

  • Музична кураторка Анна Гадецька про виклики сучасної музичної освіти

    Музична кураторка Анна Гадецька про виклики сучасної музичної освіти

    Музичні школи

    У нас є початковий рівень музичної освіти, який відбувається в музичних школах. І тут треба зрозуміти, у якому відсотковому співвідношенні музичні школи мають на меті готувати професіоналів та любителів музики. Зараз якраз є орієнтація на те, щоб виховувати не професіональних музикантів, а, перш за все, тих, хто матиме цікавість до музики і розумітиме, як цю мистецьку практику реалізовувати впродовж життя. Певно, що якийсь відсоток шкіл точно має лишатись державними чи муніципальними, щоб ця освіта зберігала доступністість. Але також вважаю, що значна кількість музичних шкіл може бути і приватною. Так само як і коледжів.

    Читайте також: Українські мистецькі школи отримають нові підручники з сольфеджіо

    Коледжі

    Переконана, що кількість закладів музичної середньої освіти мала би бути проаналізована і переглянута. Чи доцільно сьогодні мати ту кількість музичних коледжів, що є наразі? Чи ті спеціальності, які пропонуються, релевантні сучасному світу і наявним запитам?

    Ми відчуваємо нині суттєвий брак певних фахівців, зокрема, через відсутність таких спеціальностей у музичних академіях чи то коледжах. Маю на увазі музичних менеджерів, продюсерів, кураторів та культуртрегерів у сфері класичної музики. Немає спеціалістів з ментального здоров’я, які володіють практиками арт-терапії та техніками відновлень в травматичних ситуаціях, зокрема, через інструментарій музичної терапії. Відчутний брак спеціалістів, орієнтованих на ключові ознаки сучасного світу — кроссекторальність і мультидисциплінарність, які би володіли мовами різних медіа, могли досліджували театр, кіно, візуальні мистецтва і мали від початку, вже в середній освіті, необхідні інструменти для цього.

    Можливо, якісь музичні інструменти теж не потребують такої кількості фахівців. Для розуміння варто було би це проаналізувати, переглянути і зробити для початку ревізію цілісного бачення сфери, щоб просто розуміти, в якій точці ми знаходимось. І, відповідно, від цього відштовхнувшись, рухатись далі.

    Музичні виші

    На мою думку, у нас забагато музичних вишів — адже це і музичні академії, і університети з музичними факультетами, і окремо ще музично-педагогічний напрям у педагогічних вишах. Питання у тому, яка мета такої кількості фахівців? Чи вони затребувані на ринку праці? І якщо ні, то чи є необхідність продовжувати випускати спеціалістів у такій кількості? 

    Можливо, певну кількість таких спеціалістів потрібно розвивати ще в якихось напрямках. Адже у нас немає якоїсь потужної музичної освіти, яка би стосувалася, наприклад, глибокого й різноаспектного занурення в архівну діяльність — щоб вона від початку на ній була сфокусована. Так, у музикознавців і музичних культурологів є невелика практика роботи з архівами, але цього очевидно недостатньо, враховуючи усю специфіку роботи сучасних архівістів.

    Тож має відбутися ревізія всіх рівнів освіти, їхня синхронізація і вибудовування актуальних принципів взаємодії. Між середньою та вищою ланками має бути доволі щільний і головне — безперервний — контакт. Я розумію, що це непросто. Також вкрай важливо створити бачення різних (коротко-, середньо- та довгострокових) перспектив сфери хоча би на 10-20 років, враховуючи коло ризиків і викликів. Адже без цього ми навряд чи зможемо змінювати, запроваджувати нове та інтегровуватись у ті чи ті міжнародні контексти.

    Приватні заклади

    У нас є потреба у появі приватних закладів, таких як, наприклад, Schola Cantorum Basiliensis — приватна ініціатива в царині ранньої музики. Вона продовжує існувати як фундація, що значною мірою забезпечується приватними коштами, хоча її дипломи сертифіковані і мають високий статус у цілому світі. Було би добре створити один чи декілька приватних вишів, адже це дозволило би впровадити певні програми, які охоплюють наявні запити, а краще — враховують перспективу формування таких запитів. Якщо ж запит згасає, то відбувається переорієнтація і можливо запуск нової програми. Ця змінність більш гнучка і більш синхронізована з реальними потребами сектора. Зараз ми розуміємо, що суттєво відстаємо від викликів, які невпинно підкидає реальність. Часто ми не знаємо, як на них реагувати, оскільки не достатньою мірою обізнані та володіємо сучасними методологіями.

    Багато чого нинішня освіта не включає і не забезпечує. Кожен з нас стикається з цим на своєму досвіді, маючи необхідність після вищої музичної освіти ще не просто мати long life education як сталу практику, а у прямому сенсі добирати освітні дисципліни, часом фундаментальні, яких просто не було в освітніх програмах, хоча запит на них є.

    Якщо брати сферу ранньої музики, в якому музичному виші ви можете навчитись грати на бароковій скрипці? Де ви можете навчитись грати на теорбі? Або впевнено розшифровувати табулатури чи партесні концерти? Не просто побачити, як вони виглядали, і можливо мати якесь одне-два заняття, щоб зрозуміти, як це виглядає, як до цього можна підійти. А мати системно сформовані і відповідно сталі навички, що передбачають і забезпечують вихід у подальше професійне життя. Чи, наприклад, розшифровувати середньовічну нотацію, чи працювати з лібрето, чи з перекладами спеціалізованих музичних текстів? Зокрема, через відсутність, знову ж таки, сталого інституту перекладацької діяльності у сфері класичної музики, й дотепер існує проблема несинхронізованості поняттєвої бази, що призводить до плутанин і гальмування синхронізації із міжнародним контекстом. 

    Хто має регулювати ці процеси?

    Для мене це наразі питання. Чи має це бути Міністерство культури та стратегічних комунікацій чи Міністерство освіти? Мені все ж видається, що значною мірою тут мав би бути прояв громадської ініціативи дієвців музичної сфери. Тобто створити власні об’єднання, спільноти, ГО тощо і формувати свідомі запити та знати, як їх просувати. Це організації не ініційовані державою та стало не підтримувані державними коштами (що не виключає, скажімо, грантової підтримки, зокрема, і державного УКФ). Вони виникають зсередини потреб сектору і залучають велику кількість різних дієвців, що знаходять фінансування для власної діяльності і усвідомлюють міри впливу, адже зацікавлені у тому, щоб галузь розвивалася.

    Глобальна мережа дієвців чи специфічні об’єднання?

    Тут ми підходимо до питання, чи потрібен нам нетворкінг? З огляду на те, що відбувається в світі, відповідь — однозначно так. Але у мене є зустрічне питання: чи потрібен саме глобальний нетворкінг — для всіх дієвців? Не буду говорити «для всіх музикантів», бо ми точно бачимо, що модель «тільки митець» або «тільки дослідник» вже не працює. Рух можливий тільки у взаємопов’язанні з менеджерами, промоутерами, кураторами, комунікаційниками, маркетологами — тобто з людьми, які забезпечують ланку реалізації. Чи потрібно це глобально для класичної музики? І, наприклад, чи включаємо у це джаз, етно, різні напрями популярної музики? Чи, все ж таки, це краще робити окремими сферами, як це нині відбувається у світі? Музичний театр і балет об’єднуються через свої сфери і специфіку викликів. Так само маємо приклади об’єднань філармоній — і в Європі, і у світі (у червні Івано-Франківська філармонія зініціювала створення Асоціації філармоній України — прим. ред.). Це можуть бути об’єднання виконавців — піаністів або хорових диригентів.

    Читайте також: В Україні зʼявилася Асоціація філармоній

    Припускаю, що, на якомусь етапі продуктивніше було би йти такими специфічними об’єднаннями. Бо тоді чіткіше можуть оприявнитись особливості тієї чи тієї сфери, її проблеми і виклики. І, відповідно, з’являється більше способів посилити взаєморозуміння одне одного. 

    Утім, можливо, в нашому випадку є сенс думати і про глобальну мережу дієвців класичної музики в Україні — таку, що стане нетворкінгом для всіх. Щоб, врешті-решт, усі познайомились, «переопилились» і зрозуміли, що всередині країни нам треба думати про розвиток усвідомленої та системної взаємодії і побудови нового типу колаборацій.

    Йдеться про щось, що буде нас об’єднувати навколо питання: якою мірою ми готові відповісти на запит нашого слухача чи глядача? Питання, яке стоїть перед всіма: як утримати ту публіку, яка вже є? А ще більше — як виховати, заохотити нову і зробити класичну музику привабливою для людей, які не мали до неї інтересу і не бачать себе в залі філармонії? Ми маємо спробувати їх переконати, проявити цей простір як такий, що набуде для них привабливості.

    Ініціатива: згори чи зсередини сфери?

    Хто би мав це зробити? Я глибоко переконана, що тільки зсередини сфери ця ініціатива може ефективно прорости і реалізуватись. Не згори, не від держави. Бо за будь-якого варіанту ініціативи згори ми будемо суттєво обтяжені різними процедурно-формальними моментами і приречені на взаємодію зі сформованими роками державними функціонерами. Часом це дієві кваліфіковані люди, але частіше — збайдужілі та інертні люди, які призвичаїлись до певних способів бачення і роботи, і не мають запиту на взаємодію із викликами живої реальності.

    Я особисто за те, щоб це було зсередини і мрію, щоб у нас був свій варіант REMA. Принаймні на Kyiv Baroque Fest-2024 ми зробили крок до цього: ідея полягала у тому, щоб запросити значну кількість активних дієвців сфери, побачити, скільки нас, де перебуваємо і чим займаємось, щоб спробувати знайти те, що могло би нас об’єднати, для початку, всередині країни. Я думаю, що подібні потреби є в різних сферах класичної музики. І, можливо, люди з цих сфер також про це думають.

  • Що важливе у ранньому музичному розвитку дітей?

    Що важливе у ранньому музичному розвитку дітей?

    Анна Савицька — концертуюча скрипалька, співзасновниця музичної академії в Цюриху та музична менторка, що нині живе і працює у Швейцарії. Оскільки основна діяльність Анни завжди була пов’язана з концертами та роботою з дорослими студентами, то пандемія COVID-19 значно стишила темп життя музикантки. Аби не гаяти час, вона разом з чоловіком, скрипалем Якубом Дзялаком пройшла курс соціальної педагогіки щодо розвитку дітей 3–5 років. Згодом розпочала викладати для маленьких дітей у шпільгрупі “Музичне гніздечко”. Нижче Анна ділиться своїм досвідом ведення музичного гуртка у Швейцарії. 

    Фото: Міла Порицька

    У Швейцарії обов’язковою частиною освіти вважається дворічний дитячий садок, далі — початкова школа (1–3 класи), середня школа (4–6 класи) та старша школа (7–9 класи). Діти йдуть до садочка у п’ять років. А до цього віку вони формально вільні бути дітьми.

    З одного боку, це виглядає чарівно: малюки мають час на гру, на дитинство без поспіху. Але з іншого боку — це непростий період для мам. Адже дитину бажано розвивати, і постає питання: які гуртки й заняття справді варті уваги?

    Коли наш молодший син був у цьому віці, я зіткнулася з тим, що знайти гідні розвиваючі гуртки було майже неможливо. Мені хотілося, щоб моя дитина займалася цікаво, різнобічно, захопливо, а з усього спектру «музичних» занять я знаходила лише танці під музику чи читання казок із музичним супроводом. Повноцінної музичної групи для дошкільнят я не зустрічала. Тож думка про такий гурток у мене зʼявилась ще тоді. 

    Що таке шпільгрупа?

    Кваліфікація, яку ми з чоловіком отримали, мала назву «ведучий дитячої ігрової групи» — шпільгрупи. У самому слові Spielgruppe приховане дієслово spielen — «бавитися», «гратися». І саме на грі базується вся концепція таких занять.

    Протягом 2,5–3 годин діти збираються у великій простій кімнаті, а їхнє головне завдання — гратися. Через гру вони соціалізуються з іншими маленькими людьми, знаходять перших друзів, діляться досвідом безпосередньо у процесі гри. Завдання ведучого полягає в тому, щоб структурувати час, підхоплювати дитячий інтерес і допомагати дітям не впадати в нудьгу. 

    Такі заняття завжди мають певну структуру:

    •привітання і пісенька в колі;
    •креативна робота руками, танці, руханки чи музичні ігри;
    •блок вільної гри, коли діти самостійно бавляться з іграшками (у нашому випадку — здебільшого музичними інструментами);
    •невеликий перекус для відновлення енергії;
    •співи, руханки, концерт або читання;
    •завершальне коло з пісенькою й побажаннями гарного дня.

    Безпека, гра, довіра

    Ще під час навчання, перед сертифікацією на базі сімейного центру в Цюриху, ми з чоловіком відкрили власну групу — «Музичне гніздечко». Це був наш авторський проєкт, який ми розробляли протягом трьох років. Його особливість у тому, що ми створювали його як батьки для батьків: усі музичні ігри, вправи та заняття ми будували на тому, що вже робили вдома з нашими власними синами.

    «Музичне гніздечко» стало простором, де музика поєднувалася з теплом, грою й сімейною атмосферою, і де кожна дитина могла природно пірнути у світ звуків.

    Я дозволяла їм самостійно пропонувати теми занять і ставати співавторами процесу. Це був наш спільний простір дослідження музики — не через «так треба», а через живу цікавість і гру. Звісно, усе відбувалося під моїм чітким керівництвом, але у фокусі завжди залишалися гра й свобода.

    Ще одним важливим елементом було те, що діти навчалися не лише слухати музику, а й творити її. Розвивався слух, удосконалювалася тілесна спритність і вміння вільно рухатися під музику. Діти вчилися імпровізувати та грати разом, розпізнавати тембри різних інструментів. На заняттях ми слухали шуми, звуки, тони й мелодії, читали музичні книжки, знайомилися з різними інструментами, грали в музичні ігри. 

    З часом, коли наші вихованці звикли до нас, ми почали обережно вводити пальчикові ігри, руханки, маленькі скоромовки, а також мовчазне малювання під музику. Репертуар для таких занять добирався особливо ретельно. Часто це була музика епохи бароко: Телеман, Вівальді, Моцарт, і, як не дивно, Шуберт. 

    Діти із захопленням малювали під ці твори, і це стало для мене важливим відкриттям: їхні малюнки напряму віддзеркалювали характер музики! Під повільні мелодії кольори ставали світлішими, а рухи — плавними, а під жваву музику з’являлися короткі штрихи, крапки, акценти, фігурки, а самі діти починали підтанцьовувати. 

    У нашій групі були й музичні перевтілення: діти переодягалися у стилі різних творів, танцювали, імітували звуки природи й тварин на інструментах. Подобалися так звані музичні занурення — танці в образах. Для цього ми мали велику скриню з костюмами: під куранту дівчатка могли перевтілитися у принцес, а під іспанську музику хлопці одягали чорний плащ Зорро. Такі ігрові перевтілення допомагали дітям буквально тілом і уявою відчути стиль та атмосферу класичної музики.

    Важливою складовою для формування простору для вільної гри є прийняття. Коли в дітлахів щось не виходить, вони іноді вередують і кличуть маму. Але вона не завжди помічник на уроці раннього музичного розвитку. Дитина починає орієнтуватися на маму, яка може бути некомпетентною саме в музпедагогіці: любляча і турботлива, але без спеціальної освіти, вона не завжди розуміє, що з малюками працюють інакше. Частина мам має власний, інколи невдалий досвід музшколи — із токсичністю, авторитарністю, криком, приниженням і порівняннями. Хоч у вихованні своїх дітей вони так не чинять, але в музиці раптом виринають підказки на кшталт: «Подивись, інший уже грає, а ти ні». На музичних заняттях це зайве: дітям частіше достатньо показати і дати побути — торкатися інструментів без страху щось зламати, досліджувати звук без постійного «не так». 

    Мова 

    На заняттях ми вперше зіткнулися з дуже цікавим явищем: чим молодша дитина, тим більше вона залежить від рідної мови. Швейцарія — країна мультикультурна, і в нашій групі були англомовні, німецькомовні, арабські, індійські та українські діти. З одного боку, це здавалося багатством. Але на практиці ми помітили, що діти не розуміли пісень і віршів іншою мовою, автоматично переходили на свою рідну. Для інтеграції ми проводили заняття німецькою, і діти намагалися повторювати слова, але вони не відчували глибини тексту, не проживали його.

    Тому після першого кварталу ми змінили тактику й перейшли до звукових ефектів: замінювали мовлення звуками інструментів і природи, працювали з голосними літерами, короткими словосполученнями, імітаціями. Це дало змогу створити спільний простір для всіх дітей незалежно від їхньої мови.

    Для мене це стало важливим відкриттям: якісний ранній музичний розвиток можливий лише тоді, коли дитина на 100% розуміє вихователя. Мова тут стає не лише засобом комунікації, а й частиною самої музики, її ритму й змісту.

    Мова формує в дитини відчуття ритму, інтонації та навіть музичного мислення. Я неодноразово спостерігала, як діти по-різному реагують на музику залежно від того, чи розуміють мову, якою вона звучить. Дитина навіть танцює інакше, коли чує знайомі слова, ніж тоді, коли текст для неї незрозумілий.

    Домашнє музичне середовище

    Для нашого підходу це був один із вирішальних пунктів — і саме тут ми отримали кілька не завжди приємних інсайтів. Швейцарія — мультикультурна країна. Тож до центрів, що допомагають батькам із різними життєвими обставинами обирати гуртки (часто дешевші за приватні), приходять діти з різним досвідом. 

    У групу нерідко потрапляє малеча, яка ніколи не чула музики, не відвідує філармонії чи концертні зали, включно з органними концертами в церквах — які тут є досить поширеним явищем. Бували діти, які вперше тримали в руках книжку, бо походять із сімей, де читання не є звичкою і культурне середовище фактично відсутнє: у стосунках — тепло й турбота, але розвиток дитини віддано «на аутсорс». На противагу емоційне та гігієнічне виховання для батьків важить більше.

    Тож своїм прикладом ми мотивували батьків читати вголос або, якщо купувати книжки складно, брати їх у бібліотеках і навіть у секонд-хендах — за зовсім невеликі гроші можна зібрати базу для різнобічного «класичного» розвитку. Бо як наслідок браку культурного досвіду вдома, малим людям важко всидіти на стільчику і слухати скрипку чи фортепіано, або взяти пензлик і малювати під музику: із цими речами вони просто не знайомі й не звикли з ними працювати, навіть у благополучній, здавалося б, Швейцарії. 

    Освіта і професійність

    Окрема причина, чому діти «після садочка раптом уміють більше», — у компетентності педагогів: вихователі спеціально навчаються працювати з малятами. Наше завдання — тримати фокус на доброзичливому середовищі й поступовому введенні дитини в культурний досвід, щоб домашня тиша й гра природно доповнювалися музикою, книжками та маленькими концертами.

    Під час роботи з малюками я особливо зрозуміла цінність курсу з педагогіки для дітей 3–5 років. Це був зовсім інший досвід — не мій бекграунд концертуючої скрипальки, лауреатки міжнародних конкурсів чи викладачки з понад 25-річним стажем — це абсолютно новий світ. Жоден із моїх концертів чи досягнень не міг замінити тих знань, які я здобула під час курсу соціальної педагогіки у Центрі Uster, кантон Цюрих.

    Це була освіта, не дотична до моїх дипломів Львівської національної музичної академії ім. Лисенка чи Віденського музичного університету. Я фактично занурилася у професію виховательки: вивчала фізіологію та психологію трирічних дітей, їхню соціалізацію, особливості гри, значення вільної гри для психіки, емоційного балансу та всебічного розвитку. 

    Цей досвід відкрив мені очі: багато труднощів, з якими стикаються юні музиканти чи навіть студенти, мають коріння саме в ранньому дитинстві. Адже стандартна музична освіта в будь-якій країні часто побудована на конкуренції й порівняннях: дитина з перших класів вчиться бути «кращою за когось», замість того, щоб радіти власному звуку і відкривати музику. Малюки ж, на відміну від старших, не мають проблем із самооцінкою, і це надихає.

    Для мене цей курс став безцінним, мабуть, найціннішим навчанням, яке я свідомо обрала в зрілому віці. Саме він переконав мене: працювати у сфері дошкільного розвитку без кваліфікації неможливо. Можна допомагати в групі як асистент, можна бути музикантом і заспівати дітям пісню, але вести групу без спеціальних знань — небезпечно. 

    Тому я раджу батькам, які обирають садочок чи гурток для своїх дітей, звертати увагу на освіту педагогів. Це найпростіший спосіб уникнути помилок, які потім можуть болісно проявитися у школі чи на музичних заняттях. 

    Ще один важливий компонент

    Але одного професіоналізму замало. Другий, не менш важливий пункт — це безумовна любов до дітей. Освіта і титули нічого не варті, якщо педагог дозволяє собі грубість, знецінення чи холодність. Я бачила заняття, які проводили кандидати й навіть доктори педагогічних наук, але замість теплоти там панували токсичність, авторитарність і «стройовий підхід». У таких уроках не залишалося місця для дитячої радості й творчості.

    Тому моє переконання просте: працювати з дітьми можна лише тоді, коли поєднані два фактори — кваліфікація та щира любов. Тільки це дає найкраще середовище для розвитку, де навіть доктор наук залишається поруч із трирічною дитиною на рівні її очей.

    Матеріали

    Професійність і любов до дітей — це основа. Але без якісного навчального матеріалу та правильних інструментів неможливо повноцінно працювати з малюками. Діти 3–5 років живуть у світі гри, їхня концентрація триває не довше десяти хвилин, і увага постійно переходить від одного предмета до іншого. Тому простір для занять має бути наповнений першокласним інвентарем.

    Я принципово відмовлялася від дешевих пластикових іграшкових інструментів із кнопками, миготінням та готовими звуковими ефектами. Вони можуть бути яскравими й привабливими, але не розвивають музично. Для мене важливим було мати справжні інструменти:

    • набір орфівських інструментів (брязкальця, палички, кастаньєти, дерев’яні ударні);
    • блокфлейти з дерева, а не пластикові свистки;
    • маленькі скрипочки зі справжніми струнами та смичками, а не пластикові імітації з кнопками.

    Справжній інструмент — навіть найпростіший — дає дитині відчуття автентичного звуку, відкриває світ музики і створює інтерес, який не зрівняти з пластмасовою іграшкою. Поступово ми дійшли до того, що в нас було чотири великі шафи інвентарю. Ця колекція й досі зберігається окремо, як потенційна база для майбутньої книги чи посібника, де я могла б описати свій практичний досвід.

    Репертуар і музичні подорожі

    Не менш важливим за інструменти є добір музичного матеріалу. Я завжди дбала про якісні дитячі пісні, що формують музичний смак, але цим не обмежувалася. Ми створювали для дітей «музичні подорожі», у яких вони слухали найрізноманітніші твори: від ранніх барокових композицій XVI–XVII століття до легких сучасних творів. Надзвичайно цікаво було спостерігати, як маленькі люди реагують на звучання різних епох і навіть на сучасні техніки видобування звуку з класичних інструментів.

    Нові покоління педагогів

    За останні роки я все частіше отримую запити від молодих людей, які відкривають власні школи та студії і прагнуть працювати з наймолодшими дітьми. Запити дуже різні, але мене це щиро тішить: я завжди готова поділитися власним досвідом, зустрітися онлайн, відповісти на питання й підтримати тих, хто тільки починає будувати свої проєкти.

    Після майже п’яти років роботи з дітьми у «Музичному гніздечку» я завершила цей етап у 2024 році. Моя основна професія — сцена й робота зі студентами, але досвід раннього музичного виховання залишився зі мною назавжди. Він навчив мене терпінню, уважному слуханню, розумінню дитячої енергії та способів, у які малюк пізнає світ. Найцінніше — я навчилася пояснювати складні речі «дитячою мовою», так, щоб навіть трирічна дитина могла зрозуміти. І сьогодні я переконана: цей досвід допоміг мені по-новому грати музику, особливо твори Моцарта. У дітей і в його музиці є щось спільне — щирість, чистота та природна радість, які неможливо підробити.

  • Слухацькі звички українців

    Слухацькі звички українців

    Легко говорити про музичні вподобання, звички та смаки публіки в містах, де буваєш. Достатньо сходити бодай на один концерт, аби зрозуміти, як містяни слухають класичну музику, пройтися і послухати вуличних музикантів, щоб підмітити, на яку музику реагують мешканці міст. Такий підхід спрацює у туристичних Києві, Львові, Харкові. А втім чи уявляємо ми, як музику слухають у Козятині, Кобеляках та Володьковій Дівиці? Ми опитали 130 людей з 15 областей щодо їхніх слухацьких звичок та намітили деякі тенденції нижче.

    Марина Гордієнко

    Музика — наче б важлива частина життя українців

    Згідно з опитуванням три чверті респондентів слухають музику щодня. Середній час споживання музичного контенту — 80 хв, що приблизно дорівнює тривалості звучання Пʼятої симфонії Малера чи альбому “To Pimp a Butterfly” Кендріка Ламара. Втім за даними Міжнародної федерації фонографічної індустрії у світі цей показник становить майже 3 години на добу, що є майже вдвічі більше, ніж в Україні.

    Українці слухають музику по-різному. Майже 63% опитаних слухають музику виключно як фон: для роботи, порання по господарству, під час відпочинку чи розмірковування. Тільки 5,5% практикують виключно цілеспрямоване слухання музики без відволікання на супутні справи. Решта 31,5% слухають музику і як фон, і як самодостатнє звукове повідомлення. Тож хоча для багатьох музика стала частиною щоденної рутини, та значення, яке надається слухачем музиці, маліє. 

    Значний відсоток опитаних має музичну освіту — бодай початкову. Втім ці показники залежать від місця проживання респондента: так, серед містян люди з музичною освітою становлять 52%, тоді як серед мешканців сіл цей показник лише 12,5%. Разючий розрив засвідчує утруднений доступ до музичної освіти для українців із сіл. 

    Частота слухання

    Час на музику

    Як українці розширюють свій плейлист? 

    60,5% опитаних вважають свої смаки консервативними — подовгу слухають ті само композиції, які найбільше полюбилися. Решта 39,5% постійно розширюють свій плейлист за рахунок нових треків. 

    Найпопулярнішим способом, як нові композиції потрапляють у плейлист, є алгоритми стрімінгів (25%). Це очікувано, зважаючи на популярність стрімінгів — 82% опитаних слухають музику саме там. Втім із усіх опитаних лише 6,5% безумовно довіряють алгоритмам, не шукаючи музику самостійно.

    Другим за популярністю є поради знайомих (20,8%) — вочевидь музика є досить обговорюваною темою серед українців. Далі — фільми та серіали (21,5%) — що робить їх важливим медіумом для поширення музики та формування смаків українців. Меншою мірою це стосується кафе, ресторанів, магазинів (11,5%). Ще менш популярними способами розширити свій плейлист є статті у медіа (9,6%), соцмережі (8,7%), радіо (2,5%), відеоігри та живі концерти (менше 1%).

    Потрапляння у плейліст

    Метод слухання

    Сприймання концертів класичної музики 

    Більшість респондентів визначили для себе похід на концерт класичної музики, як цікавий (84,5%). Їхня мотивація різна: почути нову музику (68%), поспостерігати за грою музикантів (67,3%), емоційно прожити музику, поміркувати про важливе (63,7%). Меншою мірою для людей важить спілкування з іншими слухачами після концерту — далі дехто з респондентів зізнавався, що слухання музики є доволі інтимною справою, тож ділитися своїми емоціями одразу не прагнуть.

    Як опитувані уявляють собі ідеальний похід на концерт класичної музики і що хотіли б почути? Більшість цікавить звучання оркестру (59,3%), значно менш запитуваними є фортепіано (13,6%), інструментальні ансамблі (8,5%) та вокалісти (8,5%). Вочевидь інтерес до симфонічного оркестру спричинений його масштабністю та незвичністю для українських реалій — не в кожному обласному центрі є симфонічний оркестр, не кажучи про менші міста. 

    Узвичаювати звучання оркестру можна б завдяки гастролям симфонічних оркестрів містами України, втім у цьому є свої нюанси. За словами художнього керівника та головного диригента Національного симфонічного оркестру України Володимира Сіренка, основна трудність в організації гастролей містами України — це фінансова складова: “Такі поїздки потребують значних витрат, а зароблені кошти з концерту їх не можуть покрити повністю: дорога, проживання, гонорар музикантам. У такому разі постає необхідність у залученні додаткових коштів від держави. Ми щороку подаємо проєкти гастролей українськими містами до Міністерства культури, Українського культурного фонду, втім не щоразу отримуємо кошти. Тому наразі для нас найбільш робочий варіант — це грати концерти дорогою на закордонні гастролі у таких містах, як Луцьк, Дубно, Львів, Рівне тощо”.  

    Щодо компанії, з якою респонденти скоріш за все пішли б на концерт, частіше згадувалися рідні, друзі (69,2%) — концерти сприймаються як спосіб відпочити і приємно провести час. 17,3% опитаних зазначили, що пішли б на таких концерт самі, не бажаючи спілкуватися та ділитися переживаннями після слухання. Менша частина (13,5%) відвідали концерт разом із знайомими фахівцями у класичній музиці, аби мати можливість фахово обговорити та глибше розібратися у почутому. 

    Окремі респонденти вказували конкретніше, на яку музику вони охочіше б пішли: бароко, романтизм, сучасну класичну музику, модернізм, популярну класику, музику до кіно та відеоігор, духовну музику. 

    Це опитування лише накреслює певні тенденції щодо слухання та висвітлює окремі позиції людей, що хотіли б відкрити для себе світ класичної музики. Для чіткіших висновків варто розширити потужності та залучити більшу кількість людей для збору інформації. 

    Фото: Вікторія Головченко