15 березня великим симфонічним концертом завершився фестиваль Khmelnytskyi Classic Fest 2026. Запрошені німецькі та австрійські музиканти, у програмі — концерт Бетховена та симфонія Лятошинського. Заінтригована розмахом, поїхала досліджувати концертне життя невеликого міста.
Мені як киянці складно оцінити значення фестивалю для міста. Зала на 750 місць була заповнена помірно, а публіка відрізнялася ентузіазмом та теплим прийомом музикантів. Чи успішний фестиваль серед хмельничан? Важко сказати. Чи потрібен тим людям, що прийшли на концерт-закриття? Безумовно, так.
У програмі концерту — два твори: Потрійний концерт Людвіга ван Бетховена та Третя симфонія Бориса Лятошинського. Потужні твори, виконання яких є викликом для музикантів. Втім, Симфонічний оркестр Філармонії має славу доброго колективу, а запрошені солісти Роксоляна Закопець (скрипка, Німеччина), Александер Браун (віолончель, Німеччина) та Мирослав Драган (фортепіано, Україна), як і диригент Кокі Тоцука (Японія-Австрія), формували позитивні очікування. Не всі вони справдилися.
Випробування Бетховеном
Потрійний концерт Бетховена не лише виявляє віртуозність музикантів, а й добре демонструє важливу якість — вміння солістів слухати та взаємодіяти з колегами. Цього разу труднощі були як з одним, так і з іншим. На додачу до досить вʼялого звучання віолончелі та скрипки прикростей додавало неточне інтонування. Хоча скрипалька Роксоляна Закопець прагла виявити музикальність та подеколи насичувала фрази задерикуватістю чи обережною кокетливістю, під впливом сонної, втомленої віолончелі Брауна ці якості лишалися ледь вловимими.
Піаніст Мирослав Драган безумовно добре володіє інструментом та може видобути широкий спектр звучань, а втім акустично привабливій грі також бракувало життя.
У цьому всьому оркестр не виглядав надто цікаво — та й не мав, виконуючи роль супроводу солістів. Але певні особливі риси виявилися — і це смачні каденції, де дисонанс з відтяжкою переходить у спокійне звучання, при тому до останньо можливої миті насолоджуючись напругою. Як згодом виявиться, це характерна риса для стилю диригента Кокі Тоцуки, і вповні вона розкриється згодом.
Насолода Лятошинським
Третя симфонія (1950) Лятошинського на закритті — це перше виконання цього твору у Хмельницькому. Незважаючи на невеликі оркестрові сили, відсутність всіх виконавців (арфу запрошували з іншого міста), ця видатна партитура була виконана — 76 років після написання.
Вже перші звуки симфонії захопили — своєю міццю, всеохопністю, силою. Одразу чути добру акустику зали, де оприявнюється кожен елемент багатошарової фактури Лятошинського. Після акустики Колонної зали в Києві, слухати оркестр Лятошинського тут — неймовірна насолода для вух, навіть попри неточності у грі мідних інструментів.
Стиль диригування Тоцуки досить емоційний, але не тільки виразні рухи — його роботу з оркестром добре чути. Уважне ставлення до деталей, логічно вибудувані фрази кожного інструмента — диригент дуже ретельно ставиться до авторського тексту. Чи не тому, що має ще одну — філософську освіту? Логіка, виваженість, відсутність надміру емоційних чи сльозливих “мелодій широкого дихання” — тільки те, що написано у партитурі. Враження як від доброго тексту Вітгенштайна — послідовність, закономірність, обумовленість. Таким чином, Третя симфонія Лятошинського зазвучала так, як не звучала, певно, ні в жодній інтерпретації українського диригента.
Така ретельність часом виводила виконання симфонії на рівень цілого дослідження довкола цього твору. Так, перед початком першої частини прозвучав бахівський хорал у виконанні струнного ансамблю. Як зізнавався диригент, цей хорал інтонаційно подібний до теми побічної партії першої частини, і виявляючи цей звʼязок для слухача, диригент прагнув підкреслити, на його думку, ті сенси, які перейшли у цю тему від хоралу. Цікаве спостереження людини, яка занурилася глибоко в тему, та непідготовленого слухача такий неанонсований хід міг спантеличити.
Загалом диригент обирає позицію вдумливого провідника слухача у світ Третьої симфонії — звертає увагу на кожну ноту, дає час осмислити почуте у паузах, які є не просто відсутністю звучання, а можливістю видихнути. Це інтерпретація не з позиції “ось так цю музику відчуваю я”, а радше “почуйте цю музику так і ви”. Тому концерт став можливістю відкрити нове навіть для вибагливого слухача.