Після вчорашнього вибуху, що стався за 800–1000 м від театру, через вибухову хвилю вилетіло скло на першому–другому поверхах та пошкоджено віконні рами. Працівники перебували в укритті, тож обійшлося без жертв. Наслідки пошкоджень театр квапиться усунути до найближчої премʼєри — «Дон Жуана» Моцарта, що відбудеться 15–16 травня.
Театр розраховує на підтримку місцевої влади та гуманітарної місії «Проліска», яка надасть матеріали для закриття віконних отворів.
Фестиваль розпочався 24 квітня виступом Національного президентського оркестру, котрий під орудою Максима Гусака виконав твори Бріттена, Безбородька та Малера. Всього заплановано девʼять концертів різних форматів та складів, які обʼєднуються цьогорічною темою — «Історія про майбутнє».
«Історія про майбутнє» – це про відповідальність за сенси, які ми створюємо сьогодні. І саме музика стає мовою, через яку ми пишемо нову Історію. Цьогорічна програма, по суті, є моделлю майбутнього, яку ми тестуємо в реальному часі», — коментує програмна директорка Юлія Ніколаєвська.
Серед подій фестивалю — презентація видання камерних творів Якименка, здійсненого Українським інститутом (26 квітня), концерт-присвята памʼяті скрипаля Богодара Которовича «BoGoDar» з творами Баха, Гаврилець та Безбородька у виконанні Мирослави Которович (28 квітня).
7 травня відбудеться концерт дитячого симфонічного оркестру Kharkiv Music Fest, що зіграє під орудою австрійського диригента Флоріана Райтнера та українця Юрія Яковенка. 11 травня — симфонічний концерт за участі оркестру Львівської філармонії та піаніста Артура Остапчука (Запоріжжя). 14 травня — камерний концерт «Танго, скерцо і ноктюрн», на якому гратимуть Катерина Супрун (альт) та Максим Шадько (фортепіано).
18 та 19 травня звучатиме сучасна експериментальна музика: електроакустичний перформанс «Ландшафти Сильвестрова» від Алли Загайкевич (композиторка), Георгія Потопальського (електроніка) та Єлизавети Соловйової (бандура), і концерт «Мікротонові експресії» музикантів Володимира Войта (бандура) та Остапа Мануляка (композитор).
Закриття фестивалю відбудеться 21 травня за участі ансамблю «Київська камерата» під орудою німецького диригента Леонарда Вакера. Солюватимуть Дмитро Таванець та Олександра Зайцева (фортепіано).
Організатори фестивалю — Фонд громади Харкова “Толока”. Генеральний партнер — Factor Group of Companies.
Фестиваль покликаний знайомити слухачів із різносторонньою творчою спадщиною видатного німецького композитора. Цьогоріч Sounds of Bach відбувся ушосте і тривав з 29 березня по 18 квітня — за цей час відбулося 9 концертів.
Сольні концерти мали органісти Світлана Бардаус (Чернівці), Жан-Марі Леруа (Париж), Пʼєр Оффре (Париж), Олена Марцелюх (Львів), Станіслав Калінін (Харків), Надія Величко (Київ) та Бйорн О.Вільде (Потсдам). Також відбулися концерти київського піаніста Станіслава Гуменюка та Камерного оркестру «Capriccio». Усі виконавці мали у програмі твори Баха у поєднанні з творами інших композиторів (Гендель, Еберлін, Ліст, Шопен, Делерю, Бузоні тощо), таким чином представляючи музику барокового композитора у співставленні з іншими композиторами.
У рамках фестивалю вперше відбувся конкурс молодих піаністів та органістів, котрий має на меті підтримати професійне зростання молодих музикантів.
Із-за російських обстрілів Одеси вночі 16 квітня було пошкоджено будівлю гуртожитку Одеської національної музичної академії. Постраждалим пʼяти студентам надано медичну допомогу у лікарнях міста.
Навчальний заклад збирає пожертви на відновлення будівлі та допомогу студентам. Долучитися можна тут.
У цій розмові Михайло Швед розказує про кадрові рішення, формування репертуару, взаємодію з іншими колективами та багато інших практик, що визначають діяльність Національної філармонії України зараз.
Про зміни творчої команди
Філармонія має виконувати функцію центру української музики для композиторів та виконавців. Тож ми прагнемо підтримувати нові ініціативи, відроджувати забуті твори українських авторів — маємо дати шанс прозвучати різній музиці незалежно від того, чи вона нам естетично близька, чи ні.
Річ у тому, що Колонна зала імені М.В. Лисенка хоч не хоч є провідним майданчиком для концертів класичної музики у Києві, поки їй немає альтернатив за акустичними характеристиками та місткістю. Тому команда Філармонії не лише здійснює менеджмент установи, а й у певний спосіб конфігурує музичне життя Києва. Це велика відповідальність, тому кожен крок має бути виваженим. При програмуванні концертів важить не лише підтримка різних ініціатив, а й інтереси нашої публіки, економічні чинники, зрештою — розвиток самої Філармонії. Це все лягає на плечі Миколи Губчука — очільника концертного відділу, який має досвід художнього керівництва Коломийською філармонією ім. Козаренка та різноманітними успішними проєктами.
Наш Академічний симфонічний оркестр — один із провідних оркестрів країни. А втім, колективу є куди рости. Тож головний диригент має творчо розвивати колектив і дбати про його міжнародну представленість. З цієї позиції Теодор Кухар був відповідною кандидатурою. Сьогодні це один з кращих диригентів України, тож якщо ми хочемо мати взірцевий оркестр, то і диригент має бути такого ж рівня.
Теодор Кухар, Михайло Швед та Андрій Чайковський
Важливо, що Кухаря добре сприйняли оркестранти — а нам важливо, щоб він користувався авторитетом у музикантів. До того ж пан Теодор має контакти із закордонними імпресаріо, тому сподіваємося на пожвавлення міжнародної діяльності, адже порівняно з іншими українськими оркестрами наш не був достатньо активним у плані гастролей у силу різних обставин. Він вже працює у цьому напрямі, є попередні домовленості, нині чекаємо підписання контрактів.
Співпрацювати з іншими — дбати про свою унікальність
Процес підбору програм — як жива магма, яку ми спрямовуємо у її природному русі, тут складно говорити про наперед задані правила. Але є одна засаднича проблема: з одного боку, ми є інституцією зі своєю стратегією та баченням розвитку. З іншого — як вже казав, Колонна зала Філармонії досі не має альтернатив у Києві, у нас відсутнє різноманіття майданчиків з гарною акустикою для класичних концертів такого класу. У звʼязку з цим маємо враховувати потребу у залі інших колективів-партнерів, які мають десь здійснювати концертну діяльність. Відтак ми маємо рахуватися із запитами інших колективів. Та і те: Колонна зала добра для камерних концертів, а коли на сцену виходять великий оркестр і хор, то ця акустика не є виграшною для такого великого виконавського складу, а музиканти ледь поміщаються на сцені! Це виправити можна лише збудувавши нову залу, але під час активної фази війни з росією це не є на часі.
Отож нам важливо правильно вбудувати роботу інших колективів у нашу діяльність. Цей діалог ведеться неперервно: або ми дослухаємося до пропозицій колег, або пропонуємо якісь ідеї, і якщо вони відгукуються колективам, вони реалізуються. Зрештою, діє маркетинговий чинник, адже всі концерти ми маємо продати. Тому думаємо про репертуар з позицій слухача, аби був різноманітний та цікавий для публіки, а не лише для виконавців.
Пріоритети в репертуарі
Наш основний курс — на розширення репертуару, зокрема за рахунок сучасної та ранньої музики. Для останньої в нас започатковано фестиваль Kyiv Baroque Fest (який ми заснували спільно з “Open Opera Ukraine” у партнерстві з Національним будинком музики), що є концентратом подій у цій царині. Українську сучасну музику ми додаємо у програми впродовж сезону, водночас маємо чимало програм виключно з творів українських авторів. Важлива подія в цьому напрямку — започаткований спільно з Фундацією Лятошинського фестиваль “Liatoshynsky Space”. Хоча українські програми не завжди добре продаються, як виключно із західноєвропейськими творами, та ми продовжуємо активно промотувати нашу музику. А щодо західноєвропейських творів, то там теж є такі, які або рідко в нас виконуються, або не звучать зовсім — як наприклад, скандинавська романтична музика.
При підборі репертуару ми також зважаємо на програми на інших концертних майданчиках, адже ми не існуємо ізольовано від усіх. Якщо у нас концерт з музикою Пʼяццолли, то не в той день, коли він звучить деінде.
У всьому різноманітті програм камерна музика справді не дуже широко представлена, і музикантів-камералістів у Філармонії небагато. Бо знову ж — зважаємо на контекст музичного життя міста. Є колектив Notabene Chamber Group Національного будинку музики, який виконує камерну музику на дуже високому рівні. Це солідні конкуренти, якщо зважати на мистецьку якість їхньої гри. Але якщо поглянути на продажі — їхні концерти не є аншлаговими. Тож чи не закривають вони повністю потребу публіки у камерній музиці?
Натомість ми намагаємося переосмислити колективи з народними інструментами. Такі ансамблі, як і естрадні ВІА, виникали при всіх філармоніях у радянський час і часто існують досі. Колись це справді були осередки розвитку популярної музики, які дали Україні чимало видатних імен. Нині ж варто зрозуміти, як ці колективи розвиватимуться далі.
З деякими колективами і солістами ми попрощалися, адже передовсім нам важливо, аби музиканти не просто реплікували те, що робили дотепер роками, а щоб осмислювали те, що вони роблять і навіщо, були відкриті до можливих змін. До слова, у нас було непропорційно багато солістів-виконавців на кнопкових акордеонах. Зараз маємо одного Ігоря Саєнка — але він грає музику справді широкого репертуару, включно із сучасними творами. Також він володіє бандонеоном, що дозволяє досягти автентичного звучання у tango nuevo. Як ансамбль успішно працює Rizol Quartet.
Нам важливо підтримувати розвиток українських інструментів: сопілок, бандури, інтегрувати їх у професійну традицію. Є чудовий твір Максима Коломійця для бандури соло — із сучасними гармонією, фактурою. Ми б хотіли, аби таких творів ставало більше. Репертуар для народних ансамблів — це здебільшого аранжування, оригінальної музики вкрай мало. Для освітніх цілей — це безперечно потрібний матеріал, але у концертній діяльності — питання…
Інклюзивність
Важливий напрямок роботи, зважаючи на сьогоднішні реалії, — це доступність. Тут ми працюємо за кількома векторами.
По-перше, це доступність концертів для ветеранів, військових та студентів. Для цих категорій ми маємо пільгові квитки по 10 грн — власне, це є ціна самого бланку — послуга для них безкоштовна.
Інше — це доступність простору. Для осіб з вадами зору ми вже встановили мнемосхеми та відповідне маркування, щоб орієнтуватися у будівлі було легше. Для слухачів, котрі пересуваються на колісних кріслах, маємо пандус у Колонну залу з боку парку. Працюємо над встановленням ліфту між поверхами, аби доступним був також Музичний салон — адже крім того, що там проходять окремі події, це іще й укриття — критично важливе в нашій інфраструктурі.
Працюємо і над мистецькою інклюзією — це проєкти із залученням людей з інвалідністю або адаптовані під їхні потреби. Так, у нас відбувся безбарʼєрний вікенд, організований спільно з партнерами. Нам важливо включати цих людей у музичне життя, адже це потреба воєнного часу — все більше людей отримують поранення.
Хороших оркестрантів зараз мало — за ними колективи ледь не полюють, аби залучити у свою команду. Втім, ми не боїмося залучати молодь, яка має менше досвіду, ніж зрілі музиканти. Ми маємо забезпечити природну зміну поколінь і давати можливість карʼєрного зростання всім. Молодіжна академія, яку почала і далі менеджерить Наталка Стець, покликана стати точкою входу для молодих музикантів, студентів. Зараз цей формат залучає до взаємодії оркестрових музикантів, але плануємо також виходити на інші напрями — критика, композиція. Цей проєкт вирішує кілька задач. Це і пошук талановитих музикантів, які запрошуються далі до нас на роботу, отримання досвіду “дорослого” музикування, де є програми, обовʼязки, дедлайни — це дає реалістичне розуміння студентам, як працює галузь. Зрештою, це добре занурення у спільноту та нетворкінг.
Ще один наш пріоритет — це дитячі проєкти, адже йдеться про наших майбутніх слухачів. Тут багато форматів: казки, інтерактивні події, диригування оркестром, квести по різних локаціях філармонії. Багато ідей приносить Олександр Співаковський — він чимало працює з дітьми і використовує свій досвід для створення програм у нас.
Основа нашого репертуару — це дорослі програми, на які є обмеження — 6 років і старше. Для менших дітей — є спеціальні програми. Тут спрацьовує питання клієнтоорієнтованості — коли глядач купує квиток, він має отримати низку послуг: скористатися гардеробом, буфетом, вбиральнею, має бути комфортна температура у залі — все для зручного перебування та сприймання музики. Звісно, дітей варто призвичаювати до класичної музики, але їхню поведінку важко передбачити — коли, приміром, у тихій музиці Сильвестрова дитя питає: “Тату, а він попав у ноту?” — і це зловить мікрофон на сцені, наприклад, і підсилить. Всі поставляться з розумінням, але якщо це створює дискомфорт іншим слухачам? Звісно, можна робити класичні концерти для дітей, але попереджувати публіку, що вони орієнтовані на менших слухачів, і подібні коментарі під час гри будуть нормою. Ніхто, правда, не гарантує, що дітям не буде нудно просто сидіти і слухати музику. І в дитячих програмах батьки рідко зважають на вікові рекомендації і приходять з меншими дітьми, ніж ми пропонуємо. Наприклад, у “Сніговій королеві”, де був акцент на музиці Жанни Колодуб, деякі малі діти на середині програми відчутно занудьгували, хоча було обмеження 6+.
Зараз для нас цікаві програми, які слугують точкою входу для дітей та батьків у філармонічне життя. Нам важливо створити не снобістське, різноманітне середовище, зацікавити не лише дітвору, а й, можливо, батьків — прийти на вечірні концерти. Бо філармонія — це не щось зарозуміле, а цікаве й актуальне для широкої публіки — хоча, можливо, і мало досліджене.
Після численних недомовок та неузгоджених рішень всередині команди художній керівник фестивалю Маркус Гінтергойзер складає свої повноваження. Протягом останніх місяців в його адресу лунали звинувачення щодо грубого поводження із працівницями фестивалю та психологічної нестабільності. Гінтергойзер виступав із заявами про кадрові рішення, не узгодивши їх із Радою опікунів. Тож наприкінці березня було прийнято рішення відправити чинного художнього керівника у відпустку до кінця його контракту — 30 вересня 2026. Тим часом прискорюється процедура оголошення конкурсу на посаду нового художнього керівника фестивалю.
15 березня великим симфонічним концертом завершився фестиваль Khmelnytskyi Classic Fest 2026. Запрошені німецькі та австрійські музиканти, у програмі — концерт Бетховена та симфонія Лятошинського. Заінтригована розмахом, поїхала досліджувати концертне життя невеликого міста.
Мені як киянці складно оцінити значення фестивалю для міста. Зала на 750 місць була заповнена помірно, а публіка відрізнялася ентузіазмом та теплим прийомом музикантів. Чи успішний фестиваль серед хмельничан? Важко сказати. Чи потрібен тим людям, що прийшли на концерт-закриття? Безумовно, так.
У програмі концерту — два твори: Потрійний концерт Людвіга ван Бетховена та Третя симфонія Бориса Лятошинського. Потужні твори, виконання яких є викликом для музикантів. Втім, Симфонічний оркестр Філармонії має славу доброго колективу, а запрошені солісти Роксоляна Закопець (скрипка, Німеччина), Александер Браун (віолончель, Німеччина) та Мирослав Драган (фортепіано, Україна), як і диригент Кокі Тоцука (Японія-Австрія), формували позитивні очікування. Не всі вони справдилися.
Випробування Бетховеном
Потрійний концерт Бетховена не лише виявляє віртуозність музикантів, а й добре демонструє важливу якість — вміння солістів слухати та взаємодіяти з колегами. Цього разу труднощі були як з одним, так і з іншим. На додачу до досить вʼялого звучання віолончелі та скрипки прикростей додавало неточне інтонування. Хоча скрипалька Роксоляна Закопець прагла виявити музикальність та подеколи насичувала фрази задерикуватістю чи обережною кокетливістю, під впливом сонної, втомленої віолончелі Брауна ці якості лишалися ледь вловимими.
Піаніст Мирослав Драган безумовно добре володіє інструментом та може видобути широкий спектр звучань, а втім акустично привабливій грі також бракувало життя.
У цьому всьому оркестр не виглядав надто цікаво — та й не мав, виконуючи роль супроводу солістів. Але певні особливі риси виявилися — і це смачні каденції, де дисонанс з відтяжкою переходить у спокійне звучання, при тому до останньо можливої миті насолоджуючись напругою. Як згодом виявиться, це характерна риса для стилю диригента Кокі Тоцуки, і вповні вона розкриється згодом.
Насолода Лятошинським
Третя симфонія (1950) Лятошинського на закритті — це перше виконання цього твору у Хмельницькому. Незважаючи на невеликі оркестрові сили, відсутність всіх виконавців (арфу запрошували з іншого міста), ця видатна партитура була виконана — 76 років після написання.
Вже перші звуки симфонії захопили — своєю міццю, всеохопністю, силою. Одразу чути добру акустику зали, де оприявнюється кожен елемент багатошарової фактури Лятошинського. Після акустики Колонної зали в Києві, слухати оркестр Лятошинського тут — неймовірна насолода для вух, навіть попри неточності у грі мідних інструментів.
Стиль диригування Тоцуки досить емоційний, але не тільки виразні рухи — його роботу з оркестром добре чути. Уважне ставлення до деталей, логічно вибудувані фрази кожного інструмента — диригент дуже ретельно ставиться до авторського тексту. Чи не тому, що має ще одну — філософську освіту? Логіка, виваженість, відсутність надміру емоційних чи сльозливих “мелодій широкого дихання” — тільки те, що написано у партитурі. Враження як від доброго тексту Вітгенштайна — послідовність, закономірність, обумовленість. Таким чином, Третя симфонія Лятошинського зазвучала так, як не звучала, певно, ні в жодній інтерпретації українського диригента.
Така ретельність часом виводила виконання симфонії на рівень цілого дослідження довкола цього твору. Так, перед початком першої частини прозвучав бахівський хорал у виконанні струнного ансамблю. Як зізнавався диригент, цей хорал інтонаційно подібний до теми побічної партії першої частини, і виявляючи цей звʼязок для слухача, диригент прагнув підкреслити, на його думку, ті сенси, які перейшли у цю тему від хоралу. Цікаве спостереження людини, яка занурилася глибоко в тему, та непідготовленого слухача такий неанонсований хід міг спантеличити.
Загалом диригент обирає позицію вдумливого провідника слухача у світ Третьої симфонії — звертає увагу на кожну ноту, дає час осмислити почуте у паузах, які є не просто відсутністю звучання, а можливістю видихнути. Це інтерпретація не з позиції “ось так цю музику відчуваю я”, а радше “почуйте цю музику так і ви”. Тому концерт став можливістю відкрити нове навіть для вибагливого слухача.
Фестиваль розпочався 15 березня дитячим балетом «Дівчинка з голубими очима», а завершиться 29 березня іншим масштабним проєктом — показом камерної опери вірменсько-англійської композиторки Крістіни Аракелян «Пенелопа. Сім способів чекати».
Всього за 2 фестивальні тижні відбудеться 7 концертів музикантів з Львова, Києва та Івано-Франківська: Миколи Гречуха (кларнет) та Phoenix String Quartet, Анни Старушкевич та ансамблю Terra Barocca, Максима Шадька, дуету Романа Фотуйма та Дарʼї Шутко і солістів філармонії.
В останні дні зими у Театрі оперети відбулася премʼєра “Дон Жуана” Моцарта у постановці молодого режисера Станіслава Іванова. Давати можливість творчого висловлювання молодим митцям — це добра практика, яка свідчить про відкритість театру та мислення наперед. Але що молоді митці пропонують глядачеві?
Пересичення
Режисер Станіслав Іванов в опері Моцарта вибудовує світ земних насолод — яскравий, залитий світлом, наповнений їжею та тілесністю. Використання перук, білого гриму, костюмів із рюшами працює як стилізація під XVIII століття, та, доводячи це до найвищої міри, виявляється основна мотивація героя — отримання швидкої насолоди, яка визначає вибори Дон Жуана.
Не лише у візуальному оформленні виявляється надмір. Працюючи із простором, режисер багато використовує двоярусність, поміщаючи частину дії на підвищення, що агресивніше впливає на глядача. В певний момент Лепорелло піднімають — він висить частину дії, щоб ні в кого не лишилося сумнівів, що театральна машинерія працює добре. Принаймні крім вау-ефекту не зрозуміло, для чого вжитий цей прийом.
Не обійшлося і без залучення знаків сексуальности. Крейдяний портрет Дон Жуана з підкресленими статевими органами, недолуга сцена пестощів Церліни та Мазетто, яка слугувала фоном для діалогу Анни та Оттавіо, хоча і поміщена на передній план, тертя шиї гусака, наче мастурбуючи — все це виглядало дешево і вимушено. Це радше штампи, які нагадували глядачеві, що “Дон Жуан” — це історія про розпусника і взагалі всі персонажі тут такі. Хоча залою у цей час пробігав смішок — все ж автори постановки добре знають свого глядача і що йому подобається.
Десь на другій третині вистави потік яскраво-збудливого починає добряче втомлювати, і хотілося, аби головний персонаж потрапив у пекло чимскоріше.
Баналізація
У кращих традиціях постмодернізму режисер переосмислює, знецінює та нашаровує. Його Донна Анна виглядає як вперте дівчисько, а мотивація вчинків Дона Оттавіо пояснюється прагненням задовольнити свої сексуальні потреби. Такі трактування образів не нові й логічно узгоджуються із партитурою. А ось Дон Жуан стає жертвою знецінки — цей персонаж у Моцарта не позбавлений благородства: чи коли відмовляється від двобою, розцінюючи сили як нерівні, чи коли запрошує Командора на вечерю, не виявляючи і тіні страху. Та у постановці Іванова немає місця шляхетності, тож Дон Жуан застрягає у міжсвітті: він досі співає про відвагу, але персонажа Олександра Киреєва відважним не назвеш. Він просто співак, який у костюмі переміщається сценічним простором.
Режисер не гребував буквальною ілюстрацією тексту: співається про плутанину — ось на голови співакам ковдра, шукається крайнього — всі вказують кудись у простір. Узгодженість між візуальним втіленням та текстом да Понте — десь на такому рівні опрацьовується партитура Моцарта, котра стає хіба фоном, аніж рівнозначною частиною дійства.
Музика
Музичне втілення було нерівним. Постановники задумали наблизити “Дон Жуана” до звучання кінця XVIII століття. Для цього вжито партію basso continuo на речитативах — з характерним клавесинним звучанням — дарма, що синтезованим, та тембрального різноманіття це додало. Співаки ж мали кожен різне співвідношення харизми та якості співу. Тарас Бережанський у своєму Лепорелло виявляв більше енергійності та протесту, аніж малодушності. Звиклий до кантилени і помірних темпів, його спів часами був важкуватим — відчувалося, що цей персонаж не зовсім його. Донні Анні у виконанні Ольги Федоренко бракувало сили на верхньому регістрі — ключовому для цієї партії. Вона б добре звучала у ролі тендітної Мімі, але не рішучої Анни. Валентина Фролова та Олексій Піголенко були природними у ролях Церліни та Мазетто — зрештою, традиційне трактування цих образів полегшило їм створення цих персонажів.
Постановка Станіслава Іванова мала б зʼявитися років 15 тому, аби бути неочікуваною та свіжою. Нині ж вона залишає прикре відчуття відірваності від контексту. У часи, коли війна визначає нашу реальність, кожна дія, яка раніше здавалася б звичайною, тепер виглядає як подвиг. Робити свою роботу і бути корисним на своєму місці попри втрату близьких, недоспані з-за тривог ночі, накопичену втому, холод і темряву — означає щоразу ставити питання “для чого воно все?” і знаходити цю кляту відповідь. Шукати сенсу і назбирувати рештки сил, щоб рухатись далі, хай як складно це дається. Навіщо бачити, як від сенсу принципово відмовляються? Для чого було йти в театр і бачити безсенсовну виставу?
