В останні дні зими у Театрі оперети відбулася премʼєра “Дон Жуана” Моцарта у постановці молодого режисера Станіслава Іванова. Давати можливість творчого висловлювання молодим митцям — це добра практика, яка свідчить про відкритість театру та мислення наперед. Але що молоді митці пропонують глядачеві?
Пересичення
Режисер Станіслав Іванов в опері Моцарта вибудовує світ земних насолод — яскравий, залитий світлом, наповнений їжею та тілесністю. Використання перук, білого гриму, костюмів із рюшами працює як стилізація під XVIII століття, та, доводячи це до найвищої міри, виявляється основна мотивація героя — отримання швидкої насолоди, яка визначає вибори Дон Жуана.
Не лише у візуальному оформленні виявляється надмір. Працюючи із простором, режисер багато використовує двоярусність, поміщаючи частину дії на підвищення, що агресивніше впливає на глядача. В певний момент Лепорелло піднімають — він висить частину дії, щоб ні в кого не лишилося сумнівів, що театральна машинерія працює добре. Принаймні крім вау-ефекту не зрозуміло, для чого вжитий цей прийом.
Не обійшлося і без залучення знаків сексуальности. Крейдяний портрет Дон Жуана з підкресленими статевими органами, недолуга сцена пестощів Церліни та Мазетто, яка слугувала фоном для діалогу Анни та Оттавіо, хоча і поміщена на передній план, тертя шиї гусака, наче мастурбуючи — все це виглядало дешево і вимушено. Це радше штампи, які нагадували глядачеві, що “Дон Жуан” — це історія про розпусника і взагалі всі персонажі тут такі. Хоча залою у цей час пробігав смішок — все ж автори постановки добре знають свого глядача і що йому подобається.
Десь на другій третині вистави потік яскраво-збудливого починає добряче втомлювати, і хотілося, аби головний персонаж потрапив у пекло чимскоріше.
Баналізація
У кращих традиціях постмодернізму режисер переосмислює, знецінює та нашаровує. Його Донна Анна виглядає як вперте дівчисько, а мотивація вчинків Дона Оттавіо пояснюється прагненням задовольнити свої сексуальні потреби. Такі трактування образів не нові й логічно узгоджуються із партитурою. А ось Дон Жуан стає жертвою знецінки — цей персонаж у Моцарта не позбавлений благородства: чи коли відмовляється від двобою, розцінюючи сили як нерівні, чи коли запрошує Командора на вечерю, не виявляючи і тіні страху. Та у постановці Іванова немає місця шляхетності, тож Дон Жуан застрягає у міжсвітті: він досі співає про відвагу, але персонажа Олександра Киреєва відважним не назвеш. Він просто співак, який у костюмі переміщається сценічним простором.
Режисер не гребував буквальною ілюстрацією тексту: співається про плутанину — ось на голови співакам ковдра, шукається крайнього — всі вказують кудись у простір. Узгодженість між візуальним втіленням та текстом да Понте — десь на такому рівні опрацьовується партитура Моцарта, котра стає хіба фоном, аніж рівнозначною частиною дійства.
Музика
Музичне втілення було нерівним. Постановники задумали наблизити “Дон Жуана” до звучання кінця XVIII століття. Для цього вжито партію basso continuo на речитативах — з характерним клавесинним звучанням — дарма, що синтезованим, та тембрального різноманіття це додало. Співаки ж мали кожен різне співвідношення харизми та якості співу. Тарас Бережанський у своєму Лепорелло виявляв більше енергійності та протесту, аніж малодушності. Звиклий до кантилени і помірних темпів, його спів часами був важкуватим — відчувалося, що цей персонаж не зовсім його. Донні Анні у виконанні Ольги Федоренко бракувало сили на верхньому регістрі — ключовому для цієї партії. Вона б добре звучала у ролі тендітної Мімі, але не рішучої Анни. Валентина Фролова та Олексій Піголенко були природними у ролях Церліни та Мазетто — зрештою, традиційне трактування цих образів полегшило їм створення цих персонажів.
Постановка Станіслава Іванова мала б зʼявитися років 15 тому, аби бути неочікуваною та свіжою. Нині ж вона залишає прикре відчуття відірваності від контексту. У часи, коли війна визначає нашу реальність, кожна дія, яка раніше здавалася б звичайною, тепер виглядає як подвиг. Робити свою роботу і бути корисним на своєму місці попри втрату близьких, недоспані з-за тривог ночі, накопичену втому, холод і темряву — означає щоразу ставити питання “для чого воно все?” і знаходити цю кляту відповідь. Шукати сенсу і назбирувати рештки сил, щоб рухатись далі, хай як складно це дається. Навіщо бачити, як від сенсу принципово відмовляються? Для чого було йти в театр і бачити безсенсовну виставу?
Авторка, знайшла багато професійних термінів і недолуго вставила їх у свою рецензію! Профанація 100%! До фіналу авторка не всиділа, бо геть забула про Командора, або писала після перегляду сторіз))
Вистава вийшла цільна і цікава, заважали мікрофони, але театр оперети давно загубив акустику!
Боже, бережи Україну!
Чесна і професійна рецензія!