Балет-феєрія «Мавка» на музику сучасної української композиторки Вікторії Польової — один із прикладів того, як традиційні образи української міфопоетичної спадщини набувають нового втілення в сучасному мистецтві. Постановка, створена досвідченою командою під орудою балетмейстера Артема Шошина та режисера Василя Вовкуна, вражає цілісністю та емоційним впливом. До цього всесвіту долучилися сценограф Арвідас Буйнаускас (Литва) та художниця костюмів Наталія Міщенко: їхня робота створює простір на межі космогонічної казки. Про виставу пише Галина Новіцька.
Візуальний всесвіт: космічна казка води й світла
«Тут світляки в траві, я назбираю…»
Першим, що захоплює, є організація сцени: вона постає як напівкосмічний простір, де зі спущених тканин мерехтять кристалічні відблиски, ніби сонячні промені, зламані водою. Це сяйво, підсилене світловими акцентами, вибудовує атмосферу весняної казки й водночас перегукується з головною стихією балету — водою і її жителями: русалками, потерчатами та водяниками. В інтерпретації авторів балету Русалка займає одну з провідних ролей в сюжетній лінії, вона легка та весела, проте на противагу Мавці вона не наважується на глибокі почуття, а лише заграє з людським серцем.
Поряд з Перелесником та Царем лісу повноцінним персонажем балету стає і Світло: воно грає з простором, тремтить і пульсує, підкреслюючи внутрішні стани героїв — від ейфорії до омертвіння.
Музика: між невагомістю й драмою
«Заграй, заграй, дай голос мому серцю»
Головний драматургічний каркас «Мавки» — музика Вікторії Польової. Композиторка свідомо відходить від очікуваної фольклорності, застосовуючи сучасні алеаторні прийоми й легкі кітчеві відтінки. Особливу роль відіграє в її тембровому арсеналі перкусія: шум дощовиці, дзвіночкові переливи, звучання ксилофона та вібрафона. Вони формують окремий сюжетний шар — простір, у якому живуть мавки, русалки, водяники; простір, де вітер грає у верболозах, а весняні трави шелестять, немов дихають. Звісно, цей пласт урівноважений туттійним оркестровим звучанням, втім задає характерного звучання партитурі.
Мінімалістичність музики надає постановці невагомості, прозорості й особливої інтимності звучання. Як зазначають автори, це виклик для артистів, які мають передати щирість і філософічність обмеженими засобами, майже оголеним рухом.
У першій дії музична прозорість працює на атмосферу — вона легка, майже невагома. Проте у другій дії мінімалістична мова не завжди достатньо утримує драматичну напругу, вона “розсипається” на дрібні атоми й переходить у камерні фортепіанні лейтмотиви. Постановка безумовно вражає естетично; проте за цією візуальною повнотою інколи відчувається драма радше зовнішня, ніж глибинна.
Зрада та відчуження — це не раптовий спалах, а маленька тернова голка, що повільно розʼятрює зсередини. Однак музична хвиля, яка наростає у другій дії, досягає піку надто швидко, їй ніби бракує поступовості та драматургічної обумовленості. Кульмінаційні сцени підводять до сюжетного зламу, якого музика свідомо уникає, залишаючи ефект недомовленості. Це художнє рішення має потенціал, але інколи створює відчуття незавершеності, коли емоційний імпульс не підкріпляється музичними засобами.
Хореографія: від цілісності до розламу
«… милий, ти душу дав мені»
Хореографічна мова Артема Шошина — гнучка, мʼяка, візуально промовиста. Перша дія сповнена пластичності й просторової широти, що асоціюються з живою природою. Тоді як Лукаш у хореографії показаний як «чужий» у цьому середовищі: його рухи гостріші, динамічніші, структуровані за іншою логікою. Цей контраст працює точно й допомагає розкрити тему зіткнення світів на тілесному рівні.
Водночас інтимна лінія Мавки й Лукаша — центральна вісь — не мають достатнього розвитку: між сценами відсутні драматичні переходи, які дали б відчути поступове огрубіння, віддалення, зраду. Причиною цьому може бути скорочення “Лісової пісні” з трьох дій до двох, а відтак — драматургічне ущільнення, за яким сюжет розгортається швидко. Через це кульмінація сприймається радше як умовний знак, ніж як неминучий результат внутрішнього розвитку. Ідея творців — перетворити історію на камерну драму двох — не повністю реалізується в сценічному ритмі: деякі сцени здаються надто стиснутими, інші — надмірно розтягнутими.
Відсутність другорядних персонажів — зокрема матері Лукаша та дядька Лева — позбавляє балет додаткових опорних точок. Саме ці образи у Лесі Українки задають соціальний та моральний контекст. У постановці ж основна лінія концентрується виключно на взаєминах Мавки і Лукаша, через що зіткнення двох світів — людського й лісового — втрачає об’єм.
Творці наголошують: це не переказ Лесиної драми, а «інтимніша історія двох». Такий підхід завжди є ризиком: глядач або приймає умовність і квапливий плин вистави, або відчуває, що сюжет частково зминається.
Символи, що промовляють
«… розтинає білі груди, серденько виймає»
Одним із найсильніших художніх рішень є кривавий слід на тілі Мавки, який з’являється в момент зради. Якщо в драмі Лесі Українки рана завдана серпом, то тут її знаряддям стає сам Лукаш — точніше, його слабкість. Цей образ перетворює казку на драму буквально одним жестом. Але при цьому трагедія не переживається, а “позначається”. Окрема загадка — конусна трубка, що звисає в першій дії, немов дамоклів меч, і повертається у другій як важливий сценічний символ. Це голка, якою у фіналі зашивають Лукашеві очі, як помсту за зраду. І хоч його душа знаходить Мавку, однак надто пізно — все навколо вкриває сніг.
Втім, коли постановка апелює до великих архетипів: вода, ліс, природа, смерть — легко втратити конкретність. Місцями символи переважають над змістом і тоді між глядачем і героями виникає дистанція: багато «ідеї», але не завжди достатньо «людини». Можливо, саме у такому переважанні і була первісна інтенція творців.
Фінал: світло, що долає тінь
«Ні, я жива! Я буду вічно жити…»
Фінал «Мавки» світлий і трагічний водночас. Лісові істоти повертають героїню до її стихії, і в цю мить вона постає оновленою, очищеною. Мавка здіймається над тілом Лукаша — і її усмішка звучить промовистіше за будь-які трагічні інтонації. Це не наївність, а мудрість: прийняття власної природи й тієї сили любові, яка не зникає разом із тілом.
«Мавка» — це не просто балет за мотивами класичного сюжету. Це синтетичне видовище, де музика, світло, пластика й візуальні символи працюють як єдиний організм, який дає змогу глядачам створити власну сюжетну картину. Постановка залишає після себе особливий післясмак: оптимізм усупереч трагізму й тихе відчуття внутрішньої свободи, що втілюється в музиці Вікторії Польової та в образі головної героїні.
Попри наголошене «переосмислення» Лесиної драми, суть залишається незмінною: душа виявляється сильнішою за тіло, а життя — за смерть.
Фото: Вікторія Квітка, Євген Кравс, Руслан Литвин