Категорія: Свіжий огляд

Оперний сезон 2025–2026 продемонстрував, що українські театри дедалі активніше виходять за межі звичного репертуару. Сучасні режисерські прочитання, звернення до творів, які раніше не ставились або давно вже припадали пилом в архівах, прагнення до художнього експерименту свідчать про бажання не просто консервативно зберігати традицію, а й розвивати її. І це, безумовно, одна з найважливіших тенденцій останніх років як в нашій країні, так і за кордоном.

Проте смілива ідея сама по собі ще не гарантує переконливого результату. Подекуди увага постановників надто зосереджується на бажанні здивувати глядача, тоді як справжній успіх оперної вистави народжується з гармонії всіх її складових. Вдала репертуарна політика має відповідати можливостям театру, режисерська концепція —розкривати, а не закривати собою музику, виконавський склад, хор і оркестр — бути головними носіями драматургії, а також відповідати своїм персонажам за сценічною енергетикою! Саме така цілісність і залишає приємний післясмак у спогадах глядача. Сміливість потребує не тільки фантазії, а й точності. Епатаж безумовно може привернути увагу, але не здатен утримати виставу. А опера — мистецтво рівноваги.

Звісно, позитивним є бажання театрів рухатися вперед з цікавими, не «нафталіновими» творами. Адже театр — не музей, а живий організм, який повинен рости, розвиватись і вдосконалюватись. Більшість мистецьких закладів все ж дуже обережно відходить від знайомих романтично-класичних сюжетів та композиторів. Можливо, це зумовлено консервативністю глядачів, а з плином часу нас очікуватимуть цікаві зміни в репертуарній політиці.

В огляді моя увага зосереджена на прем’єрах саме Києва та Львова, де найактивніше розвивається оперне життя. Втім, постановки у Дніпрі й Одесі насичують музично-театральний ландшафт України всупереч обставинам, у яких ці театри працюють. Оперний театр Дніпра пропонує яскраві постановчі колаборації та сміливі творчі рішення у виставі «Дон Жуан» (15 травня 2026), в Одеській опері репертуар наповнюється постановками «Запорожця за Дунаєм» (18 жовтня 2025) та «Паяців» (27 червня 2026). Цей же матеріал не претендує на вичерпність, окреслюючи деякі напрямки руху (або його відсутності) певних оперних команд.

1. Київський академічний муніципальний театр опери і балету — рок-опера «Патріот» / 13 вересня 2025

Режисер-постановник —  Петро Качанов. Диригент-постановник — Євген Воронко. Художниця-постановниця, художниця костюмів — Марія Левитська. Хореографка-постановниця — Крістіна Шишкарьова. Хормейстерка-постановниця — Анжела Масленнікова. Художник-постановник світла — Андрій Севастьянов. Режисер — Дмитро Тодорюк. Диригент — Роман Будзяк. Художник — Станіслав Петровський. Звукорежисери – Костянтин Костенко, Віталій Козак, Олександр Білий. Диригент — Євген Воронко.

Постановка побудована на піснях української рок- та поп-сцени попередніх десятиліть — від Скрябіна до Братів Гадюкіних. Формально це рок-опера, але фактично — певний «театр спогадів», де через знайомі пісні складається історія.

Для багатьох глядачів знайомі композиції стають певними «емоційними тригерами», які викликають особисті спогади й переживання — тому ця вистава відгукнулася великій кількості глядачів. Але музичний матеріал вистави іноді переважає над розвитком персонажів, вони залишаються радше функціями сюжету, ніж повноцінними героями. Виникає відчуття музичного колажу, а не цілісної театральної композиції.

Назва і концепція провокують суперечки, і сам режисер-постановник визнавав ризик прямолінійного прочитання слова «патріот». Як висновок, яскравий приклад того, як популярна українська музика може працювати в театрі, хоча драматургічно вистава не завжди витримує власний масштаб і поступається іншим роботам зі списку.

«Патріот» не є найглибшою виставою сезону, але це одна з найбільш емоційно заразних і комерційно успішних постановок.

2. Київський національний театр оперети – «Пʼєса 22, або Шлях Героя» / 15 жовтня 2025

Режисер-постановник — Микита Поляков. Композитор — Олександр Чорний, електроніка — Pogulyay. Балетмейстерка-постановниця – Ольга Семьошкіна. Диригент-постановник — Ярослав Близнюк. Художник-постановник, художник з костюмів – Богдан Поліщук. Звукорежисер – Тарас Райко. Світлове оформлення – Руслан Долинич, Андрій Севастьянов. Керівниця проєкту – Ольга Байбак.

Це одна з найпомітніших українських музично-театральних робіт про досвід війни останніх років. Найбільш радикальна робота зі списку. Вона поєднує документальний театр, нойз-музику, фізичний театр і перформанс.

Особлива цінність полягає в тому, що основою стала історія військового Володимира Туки, який пережив окупацію, полон і службу в ЗСУ. Але постановка не перетворює цей досвід на реалістичну драму, а навпаки максимально уникає прямого зображення війни. Шум тут виконує функцію драматургії, звукові атаки, світлові удари, фрагментарні монологи створюють фізичне відчуття травми. Сама музика ілюструє весь спектр напруги. Вона не звично-оперна — тут присутні електроніка, фольклор, мюзиклові пісні, і сам звуковий пласт різкий, серйозний, брутальний, емоційний. Це рідкісний випадок, коли театральна форма дійсно відповідає темі. Цінним є те, що вистава не експлуатує страждання чи демонструє жахи війни, а передає психологічний стан людини, яка їх пережила.

Важливо сказати, що ця вистава — емоційно виснажлива. Частина сцен має величезну емоційну силу, тоді як інші здаються дещо перевантаженими. Для глядача, який очікує класичної драматургії, вистава може видатися важкою для сприйняття.

Тема та реалізація сприяють зануренню у роздуми про життя та певній релексії сьогодення. Вона майже не залишає простору для перепочинку. Частина аудиторії може сприйняти її радше як мультидисциплінарний проєкт, та якщо оцінювати саме художню сміливість — це одна з найсильніших українських театральних робіт про війну за останні роки, на мою думку.

3. Національна опера України – «Казки Гофмана» / 31 жовтня 2025

Режисер-постановник — Іван Уривський. Диригент-постановник — Микола Дядюра. Хормейстер-постановник — Денис Крутько. Художник-постановник — Петро Богомазов. Художниця костюмів — Дарія Біла. Диригентка — Алла Кульбаба. Режисер — Микола Третяк. Хормейстер — Олександр Тарасенко. Балетмейстерка — Ксенія Іваненко.

Одна з найгучніших оперних премʼєр сезону. Якщо коротко — це зустріч Жака Оффенбаха з режисерським світом Івана Уривського. Уривський переносить свій стиль у великий оперний формат. Зі сфери романтичної фантастики постановка переходить у простір памʼяті, сновидіння та внутрішніх страхів митця. Особливою насиченістю відзначаються сценографія та атмосфера постановки. Уривський тут не ілюструє, а інтерпретує. Знайома всім опера перетворюється на дослідження творчості та самообману, режисерська концепція не знищує музику Оффенбаха, а всі компоненти (костюми, світло, сценографія) працюють на єдиний образ. Тут майже немає випадкових елементів.

Особливо цікаво режисер працює з образом самого Гофмана: він перестає бути просто персонажем, а виступає своєрідним провідником між реальністю та світом фантазії.

Візуальна мова вистави нагадує найкращі роботи Уривського в драматичному театрі, але тут відчутний додатковий масштаб завдяки оперному формату. Парадоксально, але слабкість постановки випливає з її сили. Уривський настільки домінує як автор вистави, що місцями глядач бачить передусім режисерське висловлювання, а вже потім Оффенбаха.

Постановка вимагає від публіки високої концентрації. Любителі традиційної опери можуть вважати постановку занадто авторською, та і майже трьохгодинна тривалість іноді відчувається. Тим не менш, ця постановка є цікавою саме як художнє висловлювання.

4. Київський національний театр оперети – «Дон Жуан» / 27 лютого 2026

Режисер-постановник — Станіслав Іванов. Диригент-постановник — Сергій Дідок. Художниця — Анастасія Савченко. Хормейстер — Максим Ковальчук. Балетмейстер — Олег Чиш.

Це доволі сучасне прочитання класики, візуально наповнене та естетичне. У постановці автори намагаються відмовитися від романтичного міфу про спокусника і осмислити образ Дон Жуана крізь призму влади та безкарності. Режисер зміщує акцент від «типової любовної історії» до питання моральної (без)відповідальності суспільства.

Позитивно, що вистава не намагається бути музейною реконструкцією Моцарта — постановники пробують працювати з моральними підвалинами твору. Добре працює і сама музика. У Моцарта психологічна складність закладена настільки глибоко, що навіть за наявності суперечливих режисерських рішень вона продовжує працювати.

Основна проблема полягає в тому, що сучасне трактування іноді надто буквально підкреслює власну нетиповість. Багато епатажу, переосмислення, скандальності — і не ясна їхня мета. Замість відкритої інтерпретації глядач отримує досить чітке повідомлення про те, як саме треба ставитися до героя. Публікою маніпулюють буквально.

Постановка виглядає актуальною і професійною, але не пропонує принципово нового прочитання твору. Це добротна сучасна інтерпретація класики, хоча навряд чи можна назвати її революційною.

5. Opera Aperta — «Mōdraniht. Songs of Winter War» / 10 травня 2026

Драматургія, сценічний простір — Ілля Разумейко, музика, диригент — Роман Григорів. Продюсерка — Ольга Дятел. Артисти: Марічка Штирбулова, Юлія Вітранюк, Юлія Алексєєва, Софія Павличенко,  Олександр Чиший, Катерина Гордієнко, Дарія Богдан, Кароліна Музиченко, Акім Зварич, Ігор Бойчук.

Амбітна, промовиста та актуальна для сьогодення українська музично-театральна постановка. Її хочеться скоріше назвати перформативною картиною, ніж оперою в класичному розумінні.

Mōdraniht («Ніч Матерів») продовжує лінію Opera Aperta, яка фактично створила в Україні окремий жанр постапокаліптичної опери-перформансу. Як і в «Chornobyldorf» та «GAIA-24», тут майже немає традиційного сюжету. Натомість є система образів, звуків і ритуалів, що формують колективний досвід переживання війни.

Найсильніше враження справляє робота з часом. Автори будують сценічний простір як своєрідну археологію майбутнього. Музика тут не супроводжує дію, а створює її. Сучасні вокальні техніки, електроніка, фольклорні алюзії, дзвони, цитати Бетховена й Шуберта формують складну звукову тканину, яка працює інколи сильніше за візуальний ряд. Ще одна сильна сторона — актуальна театральна мова. Opera Aperta вкотре демонструє здатність працювати на межі синтезу жанрів опери, театру, ритуалу й інсталяції. Сам факт запрошення до Rotterdam O.Festival та Wiener Festwochen свідчить, що проєкт перебуває у європейському контексті contemporary opera.

Проте варто зауважити і про ризики концептуальної перевантаженості глядача. Для Opera Aperta типовим є яскравий перфоманс, глибокий та ідейний. При перегляді потрібно бути відкритим до неочікуваних музичних та драматично-художніх поворотів. Крім того, ризоматична структура свідомо руйнує цілісне оповідання, що може пантеличити традиційно налаштованих оперних глядачів. Публіці не завжди є за кого співпереживати, бо «Mōdraniht» багато працює з абстракціями.

6. Львівська національна опера — «Фауст» / 19 червня 2026

Режисер-постановник — Станіслав Мойсеєв. Диригент-постановник — Іван Чередніченко. Диригентка — Ірина Стасишин. Хормейстерка-постановниця — Ірина Коваль. Художниця-постановниця та головна художниця костюмів — Анна Шкрогаль. Художниця костюмів — Жанна Малецька. Балетмейстерка-постановниця — Ольга Семьошкіна. Художник світла — Олександр Мезенцев. Художник-гример — Юрій Кульчицький.

Новий «Фауст» у Львівській опері вражає силою театрального втілення. Символічна сценографія, стримана кольорова палітра та виразна пластика створюють простір, у якому кожен образ працює на головну ідею, доводячи, що справжня класика не старіє, а радше знаходить нові способи висловлюватись.

Ця постановка демонструє, що твір може звучати напрочуд сучасно без занадто радикального переосмислення. Режисер відмовляється від надмірної декоративності, натомість вибудовуює сценічний простір через символи, світло та пластику. Завдяки цьому увага глядача зосереджується не лише безпосередньо на самому сюжеті як історії, а й на внутрішніх переживаннях персонажів, їх сумнівах, спокусах та моральному виборі.

Ця зовнішня складова в тандемі з безсмертною музикою Шарля Гуно працюють як єдиний організм, створюючи атмосферу тривоги й естетику похмурої краси. А багатошаровість робить виставу цікавою для сучасного глядача, який прагне побачити у класиці відображення сьогодення.

7. Київський академічний муніципальний театр опери і балету — «Ромео і Джульєтта» / 28 червня 2026

Режисер-постановник — Дмитро Тодорюк. Диригент-постановник — Василь Василенко. Художник костюмів — Дмитро Курята. Хормейстерка-постановниця — Анжела Маслєннікова. Балетмейстер-постановник — Сергій Кон. Сценографія – Вероніка Риженко. Художник-постановник світла — Андрій Севастьянов. Диригенти — Алла Кульбаба, Роман Будзяк. Режисерка – Анна Янчук. Художниця світла – Тетяна Музиченко. Звукорежисери — Олександр Білий, Віталій Козак; Режисерки, які ведуть виставу — Алла Пригара, Олександра Зворигіна. Керівник проєкту — Петро Качанов.

Ця постановка опери Шарля Гуно є прикладом того, як класика здатна виглядати сучасно, не втрачаючи своєї глибини. Цікава режисерська концепція, сценографія та емоційно насичене музичне прочитання утворили виставу, в якій кожна сцена яскрава та захоплююча. Органічний ансамбль солістів, хору, оркестру та візуальної складової надали класичній шекспірівській історії нового подиху. Крім того, постановка не просто захоплює красою музики та сценічного образу, а й філігранно та влучно нагадує про вічну цінність кохання, здатного піднести людину над будь-якою жорстокістю світу.

Якщо розташувати вистави саме за художньою значущістю, то мій особистий рейтинг виглядав би так так:

1. «Mōdraniht. Songs of Winter War»
2. «Фауст»
3. «Ромео і Джульєтта»
4. «Пʼєса 22, або Шлях Героя»
5. «Дон Жуан»
6. «Казки Гофмана»
7. «Патріот»

При цьому за потенційним впливом на розвиток українського театру я б виділіла саме «Пʼєсу 22», «Mōdraniht» та «Фауста» (хоча «Ромео і Джульєтта» також здається дуже амбітною — час покаже). Кожна з них по-своєму демонструє, яким може бути український театр після 2022 року.

— Запізно! Вступила запізно!

Оркестр замовкає майже миттєво. Солістка завмирає на сцені. Ще секунду тому вона була Аїдою, а тепер знову артисткою, яка уважно слухає зауваження диригента. Всі нагороди та перемоги за дверима, кожна репетиція — це новий урок. Після двох невдалих спроб вона, за порадою, змінює своє місце на сцені. Диригент піднімає руки — погляд суворий і переконливий. Оркестр починає знову. Цього разу вступ точний, і драма продовжується. На обличчі солістки усмішка. 

— Добре! 10 хв перерва…

Всі розбігаються, наче мурашки, хто по каву, хто подихати свіжим повітрям чи обговорити вранішні новини з колегами. Але є ті, хто залишається на сцені та в оркестровій ямі, щоб звіритись із партитурою, відточити пасаж чи порадитися з концертмейстером. В залі декілька глядачів: художник-постановник, колеги з хору та балету.  Тепер крізь відносну тишу прорізаються звуки гобоя, голос баритона та жіночий сміх — звучить перерва. 

Так виглядає звичайний день у Львівській опері. Тут не шукають бездоганності з першої спроби, її створюють із десятків повторів, уважності до деталей і готовності щоразу починати заново. Ця репетиція — лише вершина великої роботи. Насправді шлях до сцени починається значно раніше.

До того як співак виходить до оркестру, він проходить кілька етапів підготовки. Спочатку — самостійна робота над партією. Потім заняття з концертмейстеркою, яка допомагає вибудувати музичну лінію. Далі — робота з педагогом мови, адже кожне слово має звучати природно. Лише після цього до процесу долучається диригент, а вже потім починаються співанки — перші спільні репетиції всього виконавського складу. Саме на одній із таких співанок народжується прем’єра «Фауста».

Це нове прочитання опери Шарля Гуно у постановці Станіслава Мойсеєва — режисера, який прийшов до опери з драматичного театру. Його «Фауст» не прив’язаний до конкретної епохи: класичний сюжет про людські спокуси й моральний вибір розгортається у позачасовому просторі. Уже на етапі репетицій відчувається, що вистава прагне стерти межу між сценою та глядацькою залою, а знайома історія звучить як розмова із сучасною людиною.

У невеликій аудиторії немає декорацій, костюмів чи театрального світла, лише рояль, партитури й голоси. За вікнами — автомобільні сигнали, перехожі, звичний міський шум. Але варто зачинити двері, і здається, що Львів залишається десь дуже далеко. Співаки чемно сидять на лаві перед диригентом із партитурами в руках, відпрацьовують сольні арії та ансамблі. Кожна фраза зупиняється, розбирається, повторюється. Іноді — вже через десять секунд після початку.

Біля рояля уважно стежить за всім концертмейстерка. Вона майже без слів розуміє диригента: достатньо короткого зауваження чи навіть погляду, щоб миттєво повернутися до потрібного місця в партитурі. Її гра стає опорою для співаків, поки вони шукають інтонацію, темп і спільне дихання. 

Диригент Іван Чередніченко не лише працює над музикою. Пояснюючи окремі епізоди, він жестами показує характер персонажів, змінює інтонацію голосу, пропонує нові акценти. З боку здається, ніби він одночасно виконує ролі диригента, режисера й актора. Співаки ставлять запитання щодо вимови французької, пропонують свої варіанти виконання штрихів, уточнюють специфіку виконання тої чи іншої репліки. Репетиція більше схожа на творчий пошук, ніж на односторонні вказівки.

Маріанна Цвєтінська, що виконує партію Маргарити, в перерві зізнається: найважче — не лише співати власну партію, а й водночас чути партнерів. «Усі ми прагнем донести слухачеві кожну фразу. Але при цьому потрібно залишатися частиною ансамблю, слухати інших і реагувати на оркестр». Ще одна річ, про яку рідко замислюється глядач, — розподіл сил. Кожна репетиція вимагає величезного фізичного й емоційного ресурсу. Але співак не може проживати кожен дубль так само, як виставу перед повною залою. Попереду ще десятки повторів, а голос потрібно берегти. Саме тому навіть за зовнішньої легкості кожен рух і кожна емоція тут ретельно дозовані.

Поки на сцені тривають репетиції, життя театру вирує і в інших приміщеннях. Якщо кілька хвилин постояти біля будівлі художньо-виробничих майстерень, яку в театрі називають Маляркою, можна подумати, що тут іде ремонт. У повітрі стоїть запах фарби й металу, майстри працюють у робочому одязі, а за великими дверима ховаються декорації, яким ще тільки належить опинитися на сцені. Тут народжується простір майбутньої вистави.

Срібляста фарба, яка ще не встигла висохнути,  вкриває меблі та сценічні конструкції для «Фауста». Уже тепер можна вгадати майбутню естетику постановки: футуристичні форми позбавляють простір конкретного часу, ніби нагадуючи, що історія Фауста може повторюватися у будь-яку епоху.

За кілька тижнів глядач сприйматиме їх як частину театральної реальності, навіть не здогадуючись, що зовсім недавно вони були звичайними дерев’яними конструкціями в майстерні.

Поруч — костюмерний цех. На манекені чекає свого завершення біла сукня Маргарити — тієї самої героїні, над партією якої щодня працює Маріанна Цвєтінська. На столі лежать пір’я, стрічки, клапті тканини. Поки що це лише окремі деталі, і доволі складно уявити, якою ж буде цілісна картина. Поки одні майстрині кроять та відшивають головні елементи костюмів, інші уважно пришивають ґудзики та блискітки. Незабаром ці вбрання стануть сценічними образами, які допоможуть артистам остаточно перевтілитися у своїх героїв. Якщо на репетиції персонаж народжується у голосі, русі та погляді, то саме тут він отримує свою матеріальну форму.

Львівська опера сьогодні існує у постійному русі між традицією та експериментом. Поки на одній сцені живе перевірена часом «Аїда», поруч народжується інший «Фауст» — вистава, яка шукає нову сценічну мову. Це вимагає відкритості від усіх: від режисерів і майстрів, від співаків, які дедалі частіше стають повноцінними перформерами, і від глядачів, готових щоразу заново відкривати знайомі сюжети.

Коли настане день прем’єри, глядач побачить лише кілька годин вистави. Він почує оркестр, побачить артистів, декорації займуть своє місце на сцені, біла сукня Маргарити перестане бути тканиною на манекені, а стане частиною її історії. Оркестр уже не зупинятиметься після кількох тактів, а глядачі навряд чи здогадаються, скільки разів солісти починали спочатку.

І лише тоді, коли завіса опуститься, пролунають оплески.

Фото: Галина Новіцька