Мати виставку, присвячену Лятошинському, в Українському Домі — це неабияке визнання. Поза тим, що це є провідна виставкова інституція, до якої прикута увага всіх спраглих до нового мистецького досвіду. Лише майоріння банера “Лятошинський. Відображення” на Європейській площі щодня перед тисячами водіїв та перехожих — вже є успіхом у просуванні постаті композитора серед українців.
Для Українського Дому подібний проєкт — це ризик, адже ніхто не гарантує відвідуваності виставки, присвяченої маловідомому українському музикантові. Для Фундації Лятошинського це висота, яка свідчить про визнання їхньої діяльності та додасть зацікавленості до музики композитора серед українців. Для відвідувача виставки це занурення в новий світ класичної музики — хоча не найбільш захоплюючим шляхом.
Простір Українського Дому є досить проблематичним, адже радянськість архітектури з нього не прибереш — огром місця, що тисне своєю монументальністю, нескінченні сходи, котрі змушують фізично страждати і духовно підноситися у процесі ознайомлення з виставкою. Тим дивніше бачити у центрі цього простору не провідника світової революції, а композитора, який не прагнув досягти вершин радянської ієрархії і який радше розтоптувався системою, аніж звеличувався.
Виставка приділяє чимало уваги контексту доби — куратори занурюють у мистецькі процеси початку ХХ століття як Європи, так і Совіцького Союзу, пропонують дороговказ теорією музики для людей, які не почуваються у класичній музиці аж так вільно. Тому збагнути сенс музичних зрушень і цінності спадщини Лятошинського буде нескладно.
Надалі основну частину виставки складають меморіальні речі композитора — рояль, програвачі, особисті речі, фотографії, ноти тощо. Винесені з контексту кабінету-музею, де вони разом створюють неповторну атмосферу помешкання старої київської інтелігенції, ці речі багато втрачають від експонування у холодних стінах Українського Дому. Відокремлені, вони є річчю само-по-собі, аніж комплексним свідченням про минуле. Огром простору, що лишається незаповненим, працює проти виставки і створює враження пустоти, куцості, незавершеності. Зрештою, це відчуття формується одразу по вході, коли потрапляєш у величензний пустий хол, лише з боків обрамлений фотографіями і дзеркалами.
Все ж куратори вперто намагаються попри все здолати недоторканість образу Лятошинського і висвітлити його передовсім людиною. Звідси і історія кохання до Маргарити Царевич, і його захоплення звуковідтворювальною технікою, подорожі закордон і котики. Та чим наполегливіші ці спроби, тим сильніше вони заходять у протиріччя із пустим холодним простором.
Приємно було побачити чимало зразків музики Лятошинського — і в чудовому виконанні чудових музикантів з NotaBene Chamber Group, Kyiv Symphony Orchestra та ін. Інша річ, що слухати ці зразки не завжди приємно. Навушники чи колонки дають гарантовано добру якість звучання, чого не сказати про звукові душі, які звучать тихо і розраховані на високих людей.
Цінними є спогади сучасників — учнів Бориса Лятошинського. Команда зібрала коментарі Віталія Годзяцького, Святослава Крутикова, Лесі Дичко та інших. Зважаючи на часову віддаленість подій, про які мовилося, їхня цінність зростає, а оскільки говорили люди, які тривалий час взаємодіяли з Лятошинським, то у їхніх розповідях він постає багатогранним, яскравим митцем.
Отож створена досить традиційними засобами, виставка “Лятошинський. Відображення” бореться, аби створити якомога повніший образ композитора, вчителя, людини. Зусилля її творців не помітити неможливо, втім через обʼєктивні чинники результат не врізається у памʼять як такий, що перевертає уявлення про українську класичну музику та її важливих творців.
Фото: Євгенія Білявська, Марина Гордієнко