Днями культурно-мистецька фундація Dusha UA презентувала серію VR-синглів “FRANKO: Sound Continuum 360”, до якої увійшли 12 солоспівів українських композиторів на вірші Івана Франка. Виконавцями виступили молоді українські співаки, партію фортепіано виконала Марія Прилипко, яка є і авторкою ідеї проєкту. Про відібрані твори, виконавські традиції та невмирущий романтизм в українській музиці — у статті нижче.
Про любов — знов і знов
Вже на рівні відбору віршів для вербального ряду солоспівів відзначається романтична налаштованість українських композиторів протягом довгого часу. Підбираючи поезії зі збірок “Зівʼяле листя”, “Із вершин та низин”, “Semper trio”, композитори зосереджуються на любовній ліриці (“Чого являєшся мені у сні”, “Твої очі як те море”), пейзажних психологізованих замальовках (“Місяцю-князю”, “Ой ідуть-ідуть тумани”), інколи — модерністських віршах з елементами психоаналізу (“Чого не смієшся ніколи”). Два тексти, що виходять за межі інтимної лірики, лягли в основу нових творів, замовлених у рамках проєкту, — це вірш “Ми оси” та лист до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 року. У цих текстах виявляється Франко-громадський активіст, Франко-інтелектуал, Франко-політик — ті грані його постаті, які раніше менше цікавили композиторів для музичного осмислення, а втім повніше втілюють різнобічність та універсальність доробку письменника.
Вічний романтизм
Хоча найраніший з виконуваних романсів датований 1898 роком, коли віяння музичного модернізму відчувалися все сильніше, більшість солоспівів написані романтичною музичною мовою. Така орієнтація на романтизм не випадкова: почасти вона випливає із особливостей жанру — ліричного вислову для голосу та фортепіано, що звучить у камерній обстановці та налаштовує на інтимний тон музичної комунікації. З іншого боку лірика та емоційність, котрі характеризують романтизм як стиль, характерні для української культури як такої. Третій фактор: романтична музична мова як добре засвоєна протягом ХІХ століття стає безпечною платформою для композиторів буремного ХХ століття, коли вплив радянського режиму на творчість виражається непохитно та брутально.
Втім серед обраних солоспівів є різні вияви романтичного спрямування. Твір “Як почуєш вночі” (1901) Дениса Січинського звертається радше до декадентської естетики: виразна декламація та розпачливі мелодичні хвилі у вокальній партії, стримані акорди та приглушений низький регістр у фортепіано. Така майже готична похмурість підкреслюється емоційною стриманістю та добрим басом Володимира Щура. Поруч із цим — характерна німецька lied початку ХІХ століття — “Розвійтеся з вітром” (1905–6) Ярослава Лопатинського, котра виявляє міцні звʼязки композитора — та і письменника — з німецькомовним інтелектуальним світом. Мʼякі закоруглені вокальні фрази, плавні фігурації фортепіано, що невпинно рухають вперед, ніжні бліки найменших гармонічних змін — так пасують чистому і тендітному сопрано Анни Корсун з Харкова. Баркарольний солоспів “Місяцю-князю” (1898) Миколи Лисенка став класичним взірцем жанру. А у виконанні Ольги Мельничук з її легким, чистим сопрано набуває елегійного, мрійливого відтінку.
Концертний романс Федора Надененка “Чого зʼявляєшся мені у сні” (не пізніше 1950) звертається до іншої комунікативної ситуації. Це не інтимна сповідь спорідненій душі, а вислів героя, відмежованого від слухача унікальністю свого образу. Пафос хвилеподібних співаних фраз широкого діапазону, високі ноти, стрімкі фортепіанні пасажі, рясні зміни фактури, що слідують за зміною настрою героя, підкреслюючи найменші деталі, — все це створює складний образ: динамічний, сповнений пристрасті та сумнівів. Сопрано Анастасії Варги легко долає технічні труднощі вокальної партії, натомість шкодує емоційної наповненості.
Солоспів “Твої очі як те море”, написаний молодою композиторкою Богданою Фільц у 1960 році, демонструє добротне засвоєння авторкою традиції романтичних солоспівів. Заокруглені вокальні фрази, звуконаслідування хвиль у партії фортепіано, загальний тон вітальності та спокою цілком лягає у традицію української романтичної камерно-вокальної музики. А оксамитовий тембр Василя Михайлюка створює акустично благородне звучання, якому хіба бракує розкутості та свободи музикування.
Романтичної спрямованості і солоспів Анатолія Кос-Анатольського “Ой ти дівчино, з горіха зерня” (1956). Виразна мелодика, наповнена гострими інтервалами, накопичує напругу, що раптом розвʼязується у плавних поступових ходах, експресію вокальних фраз підкріплюють фігурації фортепіано, що додають трепету, не переймаючи на себе забагато уваги. У виконанні Олександра Чишія солоспів звучить виразно й легко — чути гарний голос, яскравий артистизм та добрий смак співака.
Франко у модерністських шатах
Оскільки поезія Франка живиться романтичними та модерністськими джерелами, то знаходить інтерес у композиторів різних естетичних установок.
Пристрасно-вітального звучання набуває “Сонет” (1923) у музичному втіленні Василя Барвінського. Високі ноти, широкі стрибки, чергування коротких і довгих фраз виражають емоційну піднесеність героя. Швидкі фігурації фортепіано, висхідні короткі фрази підкреслюють схвильованість, надмір почуттів. При цьому сильний, яскравий голос Таїсії Василенко чудово пасує звучанню цього твору, бракує лише хіба більшої емоційної залученості виконавиці.
Цікаво працює з жанровою основою Леся Дичко у “Журавлях” (1965). Обираючи текст, сповнений гіркоти та відчаю, композиторка спирається на інтонації, близькі до народних пісень, а в кульмінації виходить на пафос барокової арії гніву. При цьому виконавський склад солоспіву авторка обмежує до єдиного лише голосу — без жодних додаткових інструментів. І в поєднанні емоційного розмаху та самотності голосу соло, Дичко посилює відчуття розпуки. Густий голос Єлизавети Цапок пасує похмурому колориту солоспіву, створюючи рівно забарвлену темну атмосферу твору.
Різні доторки до модерністської естетики у творах львівʼянина Станіслава Людкевича та киянина Бориса Лятошинського, написаних однаково у 1940 році. Хоча обидва звучать декадентсько — з відчуттям безмежної нудьги чи загадковими недомовками, музично вони вирішені по-різному.
У солоспіві “Восени” відчувається поміркованість Людкевича у використанні модерністських засобів. Втім відчутний вплив хорової традиції — фортепіанна партія має корінням хорову партитуру з розгалуженими підголосками. Переключення між контрастним музичним матеріалом, повтори-накопичення посилюють напругу, то здавлюючи, то оголюючи емоції. Густий похмурий голос Олександри Дяченко добре звучав у такій образній палітрі, додаючи натиску та сили у кульмінації, часом помʼякшуючи драматургічні повороти твору.
Борис Лятошинський радикальніший у засобах у творі “Чому не смієшся ніколи”. Написаний зрілим майстром він поєднує ознаки викристалізуваного стилю композитора із приглушеним світом поезії Франка. Соковита акордова фактура, насичена гармонія, короткі фрази, що одразу зупиняють розвиток без зачіпок до руху вперед і вокальна партія, що розгортається ніби із зусиллям, невеликими кроками. При цьому Андрій Панчішко виконав твір, виявляючи вокальну майстерність, але з певною відстороненістю до музичного матеріалу.
Окремо треба відмітити піаністку Марію Прилипко, яка виконувала партії будь-якого рівня складності, з увагою ставлячися до соліста і даючи йому простір розкритися. Можливо, у деяких більш саймостійних фортепіанних партіях хотілося б сильніше виявити виконавську індивідуальність, втім спільне музикування завжди потребує узгодженості з колегами щодо інтерпретаційних підходів.
Нові музичні втілення Франка
Два твори, які зʼявилися завдяки проєкту — “Ми оси, ми оси!” (2026) для голосу та електроніки Тетяни Хорошун та “Лист” (2026) для голосу, фортепіано та семплера Олександра Чорного. Обидва композитори виходять за рамки інтимної лірики, яка досі була у центрі музичних втілень поезії Франка. Обидва композитори вже на рівні фоніки пропонують нові рішення, використовуючи можливості електронної музики.
Тетяна Хорошун у своїх “Осах” поступово нашаровує звучання, створюючи різкий звуковий образ — через гулкі, жорсткі звуки, що викликають дискомфорт ледь не на фізичному рівні. При цьому співачка Анастасія Сегеда демонструє вільне користання різних технік та манер: vocal fry, стиснений джазовий спів тощо. Електронні звучання часом уподібнюються звучанню голосу, утворюючи своєрідне двоголосся, що разом звучить як жива пульсуюча матерія. Разом з тим Тетяна максимально відходить від романтичної традиції вокальної музики, естетизуючи шуми, скрипи, зойки.
Твір Олександра Чорного ближчий до романтичної традиції за духом. Хоча поєднання живого та електронного звучання, ритмічні зміщення, різкі монтажні переключення виводять його за межі класичної музичної мови, та мрійливі висхідні фрази вокалістки, мʼякі гармонії, фігурації родом з ХІХ століття, котрі хай і доведені до межі ритмічної визначеності, та все ж нагадують про романтичну схвильованість, надають твору ностальгічності. Голос Надії Більдій при цьому звучав чисто, мʼяко, сильно.
Що можна побачити у VR
Хоча автори проєкту наголошують на використанні VR-технології для запису, мені видається цей реліз цікавий іншим. За століття існування звукозапису слухачі звикли сприймати музичні твори незалежно від контексту концертного виконання. Слухати вдома, у машині, під час прогулянки — поза сценічними вогнями, без вступного слова модераторки й без оплесків — не шкодить сприйняттю класичної музики, а створює інші обставини та зміщає акцент з концерту як культурно-суспільної події на його виключно мистецьку цінність. Тому ефект присутності у пустій Колонній залі, де виконувалися твори релізу, можливість роздивлятися інтерʼєр мені особисто не додали нового до сприйняття. Хіба лише обстановка без глядачів уподібнювала досвід до перебування на репетиції. Та й таке.
Але підбір творів, який підсвітив важливі повороти у розвитку української музики за останні 130 років, можливість молодим співакам професійного розвитку, замовлення нових творів композиторам — зрештою озвучення та удоступнення класичних українських солоспівів для широкої публіки — це робить проєкт “FRANKO: Sound Continuum 360” цінним для сьогодення.
Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Фото: Наталія Ткачук