Після численних недомовок та неузгоджених рішень всередині команди художній керівник фестивалю Маркус Гінтергойзер складає свої повноваження. Протягом останніх місяців в його адресу лунали звинувачення щодо грубого поводження із працівницями фестивалю та психологічної нестабільності. Гінтергойзер виступав із заявами про кадрові рішення, не узгодивши їх із Радою опікунів. Тож наприкінці березня було прийнято рішення відправити чинного художнього керівника у відпустку до кінця його контракту — 30 вересня 2026. Тим часом прискорюється процедура оголошення конкурсу на посаду нового художнього керівника фестивалю.
15 березня великим симфонічним концертом завершився фестиваль Khmelnytskyi Classic Fest 2026. Запрошені німецькі та австрійські музиканти, у програмі — концерт Бетховена та симфонія Лятошинського. Заінтригована розмахом, поїхала досліджувати концертне життя невеликого міста.
Мені як киянці складно оцінити значення фестивалю для міста. Зала на 750 місць була заповнена помірно, а публіка відрізнялася ентузіазмом та теплим прийомом музикантів. Чи успішний фестиваль серед хмельничан? Важко сказати. Чи потрібен тим людям, що прийшли на концерт-закриття? Безумовно, так.
У програмі концерту — два твори: Потрійний концерт Людвіга ван Бетховена та Третя симфонія Бориса Лятошинського. Потужні твори, виконання яких є викликом для музикантів. Втім, Симфонічний оркестр Філармонії має славу доброго колективу, а запрошені солісти Роксоляна Закопець (скрипка, Німеччина), Александер Браун (віолончель, Німеччина) та Мирослав Драган (фортепіано, Україна), як і диригент Кокі Тоцука (Японія-Австрія), формували позитивні очікування. Не всі вони справдилися.
Випробування Бетховеном
Потрійний концерт Бетховена не лише виявляє віртуозність музикантів, а й добре демонструє важливу якість — вміння солістів слухати та взаємодіяти з колегами. Цього разу труднощі були як з одним, так і з іншим. На додачу до досить вʼялого звучання віолончелі та скрипки прикростей додавало неточне інтонування. Хоча скрипалька Роксоляна Закопець прагла виявити музикальність та подеколи насичувала фрази задерикуватістю чи обережною кокетливістю, під впливом сонної, втомленої віолончелі Брауна ці якості лишалися ледь вловимими.
Піаніст Мирослав Драган безумовно добре володіє інструментом та може видобути широкий спектр звучань, а втім акустично привабливій грі також бракувало життя.
У цьому всьому оркестр не виглядав надто цікаво — та й не мав, виконуючи роль супроводу солістів. Але певні особливі риси виявилися — і це смачні каденції, де дисонанс з відтяжкою переходить у спокійне звучання, при тому до останньо можливої миті насолоджуючись напругою. Як згодом виявиться, це характерна риса для стилю диригента Кокі Тоцуки, і вповні вона розкриється згодом.
Насолода Лятошинським
Третя симфонія (1950) Лятошинського на закритті — це перше виконання цього твору у Хмельницькому. Незважаючи на невеликі оркестрові сили, відсутність всіх виконавців (арфу запрошували з іншого міста), ця видатна партитура була виконана — 76 років після написання.
Вже перші звуки симфонії захопили — своєю міццю, всеохопністю, силою. Одразу чути добру акустику зали, де оприявнюється кожен елемент багатошарової фактури Лятошинського. Після акустики Колонної зали в Києві, слухати оркестр Лятошинського тут — неймовірна насолода для вух, навіть попри неточності у грі мідних інструментів.
Стиль диригування Тоцуки досить емоційний, але не тільки виразні рухи — його роботу з оркестром добре чути. Уважне ставлення до деталей, логічно вибудувані фрази кожного інструмента — диригент дуже ретельно ставиться до авторського тексту. Чи не тому, що має ще одну — філософську освіту? Логіка, виваженість, відсутність надміру емоційних чи сльозливих “мелодій широкого дихання” — тільки те, що написано у партитурі. Враження як від доброго тексту Вітгенштайна — послідовність, закономірність, обумовленість. Таким чином, Третя симфонія Лятошинського зазвучала так, як не звучала, певно, ні в жодній інтерпретації українського диригента.
Така ретельність часом виводила виконання симфонії на рівень цілого дослідження довкола цього твору. Так, перед початком першої частини прозвучав бахівський хорал у виконанні струнного ансамблю. Як зізнавався диригент, цей хорал інтонаційно подібний до теми побічної партії першої частини, і виявляючи цей звʼязок для слухача, диригент прагнув підкреслити, на його думку, ті сенси, які перейшли у цю тему від хоралу. Цікаве спостереження людини, яка занурилася глибоко в тему, та непідготовленого слухача такий неанонсований хід міг спантеличити.
Загалом диригент обирає позицію вдумливого провідника слухача у світ Третьої симфонії — звертає увагу на кожну ноту, дає час осмислити почуте у паузах, які є не просто відсутністю звучання, а можливістю видихнути. Це інтерпретація не з позиції “ось так цю музику відчуваю я”, а радше “почуйте цю музику так і ви”. Тому концерт став можливістю відкрити нове навіть для вибагливого слухача.
Фестиваль розпочався 15 березня дитячим балетом «Дівчинка з голубими очима», а завершиться 29 березня іншим масштабним проєктом — показом камерної опери вірменсько-англійської композиторки Крістіни Аракелян «Пенелопа. Сім способів чекати».
Всього за 2 фестивальні тижні відбудеться 7 концертів музикантів з Львова, Києва та Івано-Франківська: Миколи Гречуха (кларнет) та Phoenix String Quartet, Анни Старушкевич та ансамблю Terra Barocca, Максима Шадька, дуету Романа Фотуйма та Дарʼї Шутко і солістів філармонії.
В останні дні зими у Театрі оперети відбулася премʼєра “Дон Жуана” Моцарта у постановці молодого режисера Станіслава Іванова. Давати можливість творчого висловлювання молодим митцям — це добра практика, яка свідчить про відкритість театру та мислення наперед. Але що молоді митці пропонують глядачеві?
Пересичення
Режисер Станіслав Іванов в опері Моцарта вибудовує світ земних насолод — яскравий, залитий світлом, наповнений їжею та тілесністю. Використання перук, білого гриму, костюмів із рюшами працює як стилізація під XVIII століття, та, доводячи це до найвищої міри, виявляється основна мотивація героя — отримання швидкої насолоди, яка визначає вибори Дон Жуана.
Не лише у візуальному оформленні виявляється надмір. Працюючи із простором, режисер багато використовує двоярусність, поміщаючи частину дії на підвищення, що агресивніше впливає на глядача. В певний момент Лепорелло піднімають — він висить частину дії, щоб ні в кого не лишилося сумнівів, що театральна машинерія працює добре. Принаймні крім вау-ефекту не зрозуміло, для чого вжитий цей прийом.
Не обійшлося і без залучення знаків сексуальности. Крейдяний портрет Дон Жуана з підкресленими статевими органами, недолуга сцена пестощів Церліни та Мазетто, яка слугувала фоном для діалогу Анни та Оттавіо, хоча і поміщена на передній план, тертя шиї гусака, наче мастурбуючи — все це виглядало дешево і вимушено. Це радше штампи, які нагадували глядачеві, що “Дон Жуан” — це історія про розпусника і взагалі всі персонажі тут такі. Хоча залою у цей час пробігав смішок — все ж автори постановки добре знають свого глядача і що йому подобається.
Десь на другій третині вистави потік яскраво-збудливого починає добряче втомлювати, і хотілося, аби головний персонаж потрапив у пекло чимскоріше.
Баналізація
У кращих традиціях постмодернізму режисер переосмислює, знецінює та нашаровує. Його Донна Анна виглядає як вперте дівчисько, а мотивація вчинків Дона Оттавіо пояснюється прагненням задовольнити свої сексуальні потреби. Такі трактування образів не нові й логічно узгоджуються із партитурою. А ось Дон Жуан стає жертвою знецінки — цей персонаж у Моцарта не позбавлений благородства: чи коли відмовляється від двобою, розцінюючи сили як нерівні, чи коли запрошує Командора на вечерю, не виявляючи і тіні страху. Та у постановці Іванова немає місця шляхетності, тож Дон Жуан застрягає у міжсвітті: він досі співає про відвагу, але персонажа Олександра Киреєва відважним не назвеш. Він просто співак, який у костюмі переміщається сценічним простором.
Режисер не гребував буквальною ілюстрацією тексту: співається про плутанину — ось на голови співакам ковдра, шукається крайнього — всі вказують кудись у простір. Узгодженість між візуальним втіленням та текстом да Понте — десь на такому рівні опрацьовується партитура Моцарта, котра стає хіба фоном, аніж рівнозначною частиною дійства.
Музика
Музичне втілення було нерівним. Постановники задумали наблизити “Дон Жуана” до звучання кінця XVIII століття. Для цього вжито партію basso continuo на речитативах — з характерним клавесинним звучанням — дарма, що синтезованим, та тембрального різноманіття це додало. Співаки ж мали кожен різне співвідношення харизми та якості співу. Тарас Бережанський у своєму Лепорелло виявляв більше енергійності та протесту, аніж малодушності. Звиклий до кантилени і помірних темпів, його спів часами був важкуватим — відчувалося, що цей персонаж не зовсім його. Донні Анні у виконанні Ольги Федоренко бракувало сили на верхньому регістрі — ключовому для цієї партії. Вона б добре звучала у ролі тендітної Мімі, але не рішучої Анни. Валентина Фролова та Олексій Піголенко були природними у ролях Церліни та Мазетто — зрештою, традиційне трактування цих образів полегшило їм створення цих персонажів.
Постановка Станіслава Іванова мала б зʼявитися років 15 тому, аби бути неочікуваною та свіжою. Нині ж вона залишає прикре відчуття відірваності від контексту. У часи, коли війна визначає нашу реальність, кожна дія, яка раніше здавалася б звичайною, тепер виглядає як подвиг. Робити свою роботу і бути корисним на своєму місці попри втрату близьких, недоспані з-за тривог ночі, накопичену втому, холод і темряву — означає щоразу ставити питання “для чого воно все?” і знаходити цю кляту відповідь. Шукати сенсу і назбирувати рештки сил, щоб рухатись далі, хай як складно це дається. Навіщо бачити, як від сенсу принципово відмовляються? Для чого було йти в театр і бачити безсенсовну виставу?
Платформа Kyiv Contemporary Music Days (KCMD) за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів запускає нову хвилю грантової програми Per Forma, що передбачає фінансування на суму до 8000 євро для проєктів у сфері перформативних мистецтв в Україні. Грантові кошти можна спрямувати на реалізацію проєкту та супровідні витрати, створення нового твору, освітніх та кураторських програм, вистав або ж на професійні потреби. Переможці програми мають реалізувати проєкти в період з 1 червня по 16 жовтня 2026 року.
Для того, щоб взяти участь у новій хвилі програми, потрібно заповнити форму заявки на вебсайті KCMD. Приймання заявок триває до 14:00 3 квітня 2026 року.
Per Forma вперше стартувала навесні 2024 року. У межах першої хвилі 85 проєктів отримали грантову підтримку на загальну суму 385 000 євро.
Серія концертів “Сучасне і позачасове” за участі Київського камерного оркестру продовжилася концертом 26 лютого, на якому звучала музика Максима Коломійця. Для довідки — ця серія розпочалася у 2023 році за ініціативи диригентки Наталії Пономарчук та Dom Майстер Клас. Її мета — представляти публіці музику сучасних композиторів, “які вже увійшли в історію української музичної культури”. За цей час відбулися концерти з творами Сильвестрова, Луньова, Польової, Сидоренко та Шалигіна. Які українські сучасні композитори зазвичай звучать на сцені Колонної зали — ми вже аналізували (спойлер: досвідчені маестро, які самі підсовують свої партитури виконавцям). Але яка музика визначає хід української музики і гідна статусу “сучасного і позачасового”?
Максим Коломієць — київський композитор, творчість якого пройшла кілька етапів — від освоєння словника сучасної європейської музики, що у 2000-х роках виглядало як виклик, захоплення новою складністю і до тональної музики, страшенно романтичної, нерідко з використанням електроніки, імпровізації. З 2022 року композитор живе у Німеччині, і фізична присутність у Західній Європі штовхнула його карʼєру вгору: пішли замовлення від знаних колективів, фестивалів, оперних театрів тощо, тож музика Коломійця стала затребуваною. І як зазвичай буває, варто зробити імʼя за кордоном, перш ніж твою музику помітять в Україні. Нарешті після 2022 року пішла хвиля замовлень композитору від різних українських музикантів та колективів.
Тож програма концерту містила в основному нещодавні твори: “I saw your reflection in the mirror” для бандури соло (2022), Квартет № 2 (2022), “Garden Lost of Dream” для альта та камерного оркестру (2024), цикл “Mirrors: black mirror/white mirror”, з яких одна частина написана 2018 року, друга — 2022. Музика, створена до творчого сплеску, — “Over Snow Valleys” для фортепіано і запису (2021) і, власне, одна частина “Дзеркала”.
І насправді різниця між цими творами разюча. За позірною простотою музичної мови новіших творів проглядає деяка шаблонність: із твору в твір кочує використання пластичності, руху, щедро вживаються повторювані елементи у різних контекстах — у низьких струнних при наростанні гучності це слугує накопиченню енергії, у високих — схвильованості. Само по собі ці прийоми не погані, але при частому використанні без значних змін інтерес до слухання такої музики пропадає досить швидко. Власне, композитор вибудовує звуковий профіль твору, але що з цим матеріалом далі? Повтор, накопичення, концентрація.
Інша річ, яка крім статичності і тривання музики, прикро вразила — це орієнтація на відтворення шаблону, а не на пошук нового. Так, не всі мають бути новаторами, і в гонитві за оригінальністю кожен прагне виділитися, що інколи ця пістрявість і “аби-не-так-як-в-інших” викликає усмішку. Але ж поруч у програмі звучали твори, які створені Коломійцем до злету його популярності, і вони все ж інші.
“Over Snow Valleys” існує у двох версіях — як імпровізація на концерті в KoRa Art Cube та як трек в альбомі Коломійця aka InnerLicht “Northern Light” — повнозвучний дрон, на фоні якого щемкі повільні акорди на фортепіано. Короткі фрази, мʼякі дисонанси, багато крихкого верхнього регістру — твір сповнений мрійливості та туги. На жаль, він багато втратив — і не від виконавця Максима Шадька, а через жахливі колонки, які не відтворювали всієї глибини звуку, тож замість всеохопного тла звучав пік. Чи варто говорити про незбалансоване звучання запису та роялю, який не був підзвучений?
Поруч із цим твором можна поставити “I saw your reflection in the mirror”, написаний у перші тижні вторгнення під час боїв за Київ. Так само романтичний, він має виразну драматургію — нескладну, а втім, яскраву. Та контраст між крихкими звучаннями та прикінцевим експресивним зламом цього разу розмився за рахунок виконання Володимира Войта (бандура). Відокремлюючи паузами ледь не кожну фразу, він наснажував її драматизмом та фатальністю, що коли настав момент контрасту — його не відбулося. Натомість перевантажені трагедією шість хвилин музики.
“Black Mirror” потішило слух згустком різних тембрів, які ошелешували і вражали нюансами. У Квартеті вухо хапалося за повільні глісандо — мікроінтерваліка однозначно додавала свіжості звучанню, всупереч незіграності музикантам. Але загальне враження від концерту залишило смуток і тугу — за тим Коломійцем, який автор “Espenbaum”, опери “Ніч”, “Northern Lights” тощо.
Фестиваль триватиме від 26 лютого до 15 березня і має у програмі 8 концертів українських та іноземних виконавців.
1 березня прозвучить цикл «Пори року» Усеїна Бекірова у виконанні Камерного оркестру (диригент — Тарас Мартиник) та соліста Назарія Пилатюка (скрипка). Після — 3 камерні концерти. Піаністка Марія Клименко-Продан виконає 4 березня програму з творами Шуберта та Ліста. 6 березня — концерт NotaBene Chamber Group, у їхньому виконанні прозвучать тріо Моцарта та Косенка. Ансамбль Brass Ukraine виконає 9 березня програму, в якій класична музика поєднується із джазом.
11 березня виступить ізраїльський піаніст Рамі Бар-Нів, котрий виконає Концерт Ре-мажор Гайдна з Камерним оркестром (диригента Оксана Хома). Фенікс Квартет зіграє концерт із Миколою Гречухом (кларнет) з музикою Шимона Лакса та Йоганнеса Брамс. А завершить фестиваль симфонічний концерт, у якому прозвучать Потрійний концерт Бетховена та Третя симфонія Лятошинського, диригент — Кокі Тоцука (Австрія).
Фестиваль відбувається за підтримки Хмельницької обласної ради та Департаменту інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій Хмельницької обласної військової адміністрації.
У суботу 14 лютого у Філармонії мав бути непоганий концерт — Бах, Моцарт, Шенберґ. Грає Київський камерний оркестр, за пультом — Антоній Кедровський. Це разом виглядає як хороші вихідні дані для доброго концерту, а оскільки я підпадаю під категорію закоханих прихильників класичної музики, то все складалося на те, щоб зазирнути цього вечора у стіни Національної філармонії України.
Відчутний поділ: або закохані, або прихильники класичної музики
І цього вечора до Філармонії зібралися саме закохані: чоловіки, які привели своїх гарно вбраних пань для годиться провести час інтелектуально та романтично. Це та сама публіка концертів “при свічках”, яка радше переймається зовнішніми складовими концерту, аніж власне музикою: зробити сторіз у свій інстаграм-акаунт під час концерту, плескати, бо на концертах варто плескати, клацнути кілька фото біля колон. Багато людей запізнювалося і невдоволено шукали свої місця, брязкаючи прикрасами та лоскочучи своїми шубками. За якими враженнями ця публіка прийшла на концерт та з чим піде після його завершення?..
Програма складена неоднорідно — з одного боку, Сюїта Ре-мажор Баха — та, яка із відомою “Арією” — спеціально, щоб розтопити серця присвічкової публіки. Яскрава й запальна Симфонія №29 Моцарта — і похмура експресивна “Просвітлена ніч” Шенберґа. Знаючи ще й поезію Ріхарда Демеля, що надихнула композитора на створення цього твору, то про романтику геть не думається! Хоча й інтригує, адже не часто випадає почути австрійського композитора на київській сцені.
Виконавці і слухачі розминулися з романтикою
Хоча програма обʼєднує твори представників бароко, класицизму й модернізму, звучала вона до певної міри романтично. Сюїта Баха звучала у поєднанні романтичного зачудування та ліричності — і барокової виразності фраз та пластики. При повторенні окремих розділів відчувалися органічність та неминучість такого музичного розвитку. Часом від очікування подальшого перехоплювало дихання. І вся Сюїта прозвучала стрімко, із танцювальним духом від початку до кінця.
Енергійною і легкою була й Симфонія Моцарта. Витончена артикуляція, логічно виявлені структури — з виразним тематичним та стрімким розвитковим матеріалами — все додавало твору динамічності та легкості, влучно виявленої диригентом у партитурі. Симфонія додала концерту вітальності та світла.
Шенберґ же з перших тактів захопив густою масою звучання: похмурі віолончелі, скрушні скрипки. Вся фактура здавалася болюче чутливою до найменших змін, наче реагувала на кожну фразу — розʼятрена, тендітна. Напруги також додавав підкреслений контраст гучності — межові піанісімо та форте. Оркестр звучав злагоджено, хоча й чути, що у творах Баха і Моцарта музиканти почуваються впевненіше. Лиш у деяких моментах промайнула роззосередженість чи неуважність, а втім, виконавці добре тримали емоційний тон твору.
Але всім пішло на добре
По перших творах відчувалася абсолютна розʼєднаність музикантів та публіки — вони мали надто різні очікування, з якими прийшли цього вечора у філармонію. Це трохи засмутило — невже навіть філармонія не є тим простором, який обʼєднує людей не довкола вишуканого інтерʼєру, а довкола цінності класичної музики як такої? Бо заохотити публіку купити квиток на День закоханих на класичний концерт — це ще не запрошення уважно слухати та смакувати твори Баха, Моцарта чи того ж Шенберґа. Але здається, майстерність диригента Антонія Кедровського та гра Київського камерного оркестру не залишили незворушними: після останнього звука — мить, друга, третя… Чи не свідчить цілковита тиша про глибину музичного переживання слухачів?
На початку лютого Дональд Трамп оголосив про закриття установи на два роки на реконструкцію, по завершенні робіт планується відкрити «новий і вражаючий розважальний центр». При цьому дирекція Центру заскочена такою заявою — намагається заспокоїти своїх працівників та колективи, що планували тут концерти на місяці вперед.
Кеннеді-центр зачиниться на реконструкцію 4 липня, що триватиме два роки. Втім, не зрозуміло, де відбуватимуться вже заплановані події на липень, де здійснюватимуть свою діяльність Національний симфонічний оркестр та Вашингтонська опера, які базуються у Центрі.
Фінансові втрати Центру Трампа—Кеннеді оцінюються не лише збитками від непродаваних квитків, а й відтоком донорів та витратами на логістику своїх колективів у звʼязку з тимчасовим закриттям простору.
Ним став викладач музичної школи ім. Б. Лятошинського, ментор духової групи оркестру тим Сергій Бурячок. Внаслідок обмеженої комунікації щодо зняття з посади попереднього диригента Євгенія Шестакова, у колективі відбулися бурхливі обговорення. Втім оркестр продовжує свою роботу, і 4 лютого відбудеться чергове прослуховування юних музикантів до колективу.
Оркестр заснований у квітні 2024 року з ініціативи Управління культури Житомирської міської ради. За цей час колектив мав концерти у рідному Житомирі, Плоцьку (Польща) та Дортмунді (Німеччина). Окрім головного диригента, з юними музикантами працюють ментори груп. Така модель була перейнята у Львівського дитячого оркестру (очільниця — Ірина Вакуліна).
