Автор: Марина Гордієнко

  • Гра, захоплення і “Дитячість”: новий реліз Віталія Вишинського

    Гра, захоплення і “Дитячість”: новий реліз Віталія Вишинського

    Віталій вишинський
    “дитячість”

    11.07.2025

    #piano #voice #postminimalism
    #alanmilne #childness

    9.2

    Марина Гордієнко

    “ Гра виводить дитину із залежності від дорослих і розкриває бажання ризикувати, робити відкриття або осягати свої переживання. Саме в грі проявляється дух, який лежить в основі розвитку, і знаходить вираження енергія життя. Загалом, гра — це акт самотворення” (Дебора Макнамара. “Спокій. Гра. Розвиток”)

    Як пишуть дослідники, ключові характеристики дитячої гри — це свобода, задоволення і дослідницький порив. Після слухання нового вокального циклу Віталія Вишинського виникло відчуття, що цей твір працює за тими ж принципами. Свобода музикантів у виконанні, задоволення від спільного музикування та бажання розказати, що там буде далі, у наступному такті. То чи не грою визначається і логіка побудови “Дитячості” Віталія Вишинського?

    Гра як поезія

    За вербальну основу циклу Віталій Вишинський бере вірші Алана Мілна з двох його збірок: “Коли ми були дуже юні”, “Тепер нам уже шість”. У них письменник відтворює багатокомпонентний світ дитини: через взаємодію із найближчими людьми — батьками і нянями, через дослідження навколишнього світу та спроби пояснити його закономірності. Мілн наче б грається, приміряючи на себе образ дошкільняти у різних обставинах. Його слідами йде і Вишинський, підбираючи вірші для свого циклу. Він вибудовує дитячий світ через різні взаємодії, що у 12 мініатюрах виражається дитячість у різноманітних проявах: 

    дитина–дитина (“Ранкова прогулянка”: “Коли я з Енн виходжу на ранкову прогулянку, / То, тримаючись за руки, ми розмовляємо про те, / Що будемо робити, / Коли нам буде сорок два роки!”)

    дитина–дорослі (“Самостійність”, “Ввічливість”: “Як хтось мене питає — / Я чемно відповім: / «Все добре, дякую, що цікавитеся”), 

    дитина–світ (“Усамітненість”, “Дзеркало”, “Вітер на пагорбі”: “Ніхто не може мені сказати, / Не знає цього ніхто, / Звідки приходить вітер / І куди він прямує”), 

    дитина–трансцендентне (“Вечірня молитва”: “О дякую, Боже, за гарний день мій. / А що ще хотів я сказати Тобі?.. / Я сказав: «Благослови тата», — то що ж я забув?..”)

    Гра як змагання

    Попри позірну легкість та повітряність звучання, вокальний цикл “Дитячість” потребує ретельної праці від виконавців. Тональна музика з розрідженою фактурою та повторюваними елементами у фортепіано, вокальна партія у зручній сопрановій теситурі — втім складність цього матеріалу у різноманітті артикуляції. Зараз протягнутий звук, тоді уривчастий, тоді два зʼєднані, потім — відокремлений, — це потребує від виконавців уважності та провокує до азарту під час освоєння твору. Так проявляється елемент гри, змагальності у виконанні. Варто зазначити, що Олена Піньковська (сопрано) та Владислав Мокрицький (фортепіано) достойно справилися із задачею. Спів Олени вирізняється особливою виразністю, було відчуття, наче співачка прийняла написану музику наче власну, тож інтерпретувала її з особливою уважністю та теплотою. Владислав Мокрицький чітко йшов за написаним текстом, і його математична точність трохи контрастувала до емоційного співу Олени. А втім їхній ансамбль досить зіграний — вони добре прозвучали разом. І не сказати, хто з них кого обійшов.

    Гра як знання

    Грається зі слухачами і композитор. Його арсенал виразових засобів дозволяє створити мінімалістичну, лаконічну партитуру. Традиційне використання фортепіано та жіночий голос — не вдаючись до тембральних експериментів, Вишинський створює щільну асоціативну музику. Акварельна прозорість “Усамітненості” чи ритмічне уповільнення гойдалки у “Пісні на гойдалці”, мерехтіння у “Дзеркалі” чи підскоки у “Блископʼятах” — музичний матеріал циклу увиразнює поезію та змістово доповнює її. 

    Музична мова у “Дитячості” насичена різностильовими елементами — тут є поліфонічні прийоми, модерністька гармонія, мінімалістські фазові зсуви й повтори, монківське ритмічне промовляння тексту обома виконавцями тощо. Таким чином чути, скільки вигадливості використовує автор для цього твору, щоб створити оригінальне звучання — і водночас лишаючи для слухача інтонаційний клубок, який цікаво розплутувати.

    У вокальному циклі “Дитячість” Віталій Вишинський дбайливо працює з темою дитинства, створюючи мрійливо-поетичне звучання. Це — погляд дорослого на дітей з їхнім наївним і безпосереднім сприйняттям світу. І погляд цей сповнений поваги, любові та розуміння.  


    Твір був записаний і представлений в рамках проєкту Віталія Вишинського «Re-досвідчення дитинства: запис і концертна презентація авторського вокального циклу “Дитячість” на вірші Алана Мілна» за підтримки Українського культурного Фонду.

  • Аматори vs. Професіонали: як іде підготовка опери “Король Артур” Персела

    Аматори vs. Професіонали: як іде підготовка опери “Король Артур” Персела

    27 та 28 червня опера “Король Артур” англійського композитора Генрі Персела знов прозвучить у Києві. Втім цього разу до її виконання залучили співаків-аматорів із хору “БАХ” (художня керівниця – Наталя Хмілевська). Як прозвучить опера у такому варіанті та чим відрізняється підготовка до вистави у співаків-аматорів та професіоналів?

    Марина Гордієнко та Ольга Ралко

    Світлана Возненко

    фізична особа-підприємець

    Я люблю всіх персонажів опери, але якщо згадати перші враження, то найбільше захопив Геній Холоду. Більше 10 років тому мене вразила Арія Генія Холоду у прекрасному виконанні Андреаса Шолля. Я навіть відвідала його концерт в одному європейському місті, щоб почути її наживо. Мені ця арія про ту самотню частинку нашої душі, про ту “Маріанську впадину”, де є непозбувна туга за ідеальним. І коли це ідеальне й  прекрасне вислизає, коли замерзає щось дуже глибоко, його наче не видно, але вже немає ніякої надії — і тоді приходить Любов. Так склалося, що в опері я співаю саме Купідона, який розморожує душі героїв, дає надію та світло. Мене особисто це дуже тішить.  

    На відміну від більшості хористів, я маю досвід сцени. Багато років я співаю у вокально-оперній студії Будинку Вчених. Але одна справа — передати емоції музикою статично, концентруючись тільки на звучанні. А інше — робити це в динаміці, взаємодіючи з оркестром, хором, передаючи глядачам якісь важливі ідеї через голос, рух. Для мене це виклик. 

    Для мене “складно” є синонімом слову “цікаво”. Дуже цікаво було читати повне лібрето опери. Це щільна мова, густе плетиво слів, зокрема і старовинних зворотів. Звідси і дивні для нас порівняння, тодішні звичаї, кумедні діалоги. Цікаво було вивчати старовинну англійську вимову. Але що справді складно — це співати і рухатися одночасно. Тут має бути досвід. Бо поки контролюєш спів, зникає танцювальна памʼять, перемикаєшся на рухи — зненацька виявляєш, що або перестаєш співати, або плутаєш фрази… Але все це долається кількістю репетицій.  

    Найяскравіші моменти роботи над оперою повʼязані зі стилістичними деталями, з якими знайомимося завдяки роботі нашої диригентки Наталії Хмілевської. Нюанси, характер, образний ряд, жарти, танцювальні рухи. Також це насолода від розкриття потенціалу співаків-колег. Наприклад, це мурахи від співу нашого прекрасного Генія Холода Федора Довбищенка, який так майстерно вживається в партію і вокально і образно, що цей фрагмент має всі шанси стати особливим моментом насолоди для наших глядачів.

    Олексій Мізгарьов

    директор іноземного представництва європейського виробника автозапчастин, військовослужбовець

    Я співаю Першого жреця — з його соло починається опера. Це досить відповідальна задача — задавати тон для сприйняття всього твору. Але я співатиму сольно не вперше, тому сподіваюся, все вийде добре. 

    Для нас незвично рухатися під час співу. Додалася режисура, і це робить задачу для нас, аматорів, складніше. Але у цьому і є виклик та цікавість. У музичному плані мені моя партія цілком посильна, Наталя Хмілевська вдало підібрала партії для кожного, щоб лягали якомога природніше на співаків — і по можливостях, і по характеру.  

    Після участі в оперній постановці чіткіше усвідомлюєш, яка праця стоїть за підготовкою вистави. Тепер помічаєш не тільки якість співу, але й оцінюєш роботу співаків більш комплексно — існування на сцені, рухи тощо.   

    Найбільш приємним моментом у роботі було усвідомлення, як гарно колеги з хору співають сольні номери. Все-таки це — гарна можливість проявити себе. В “Артурі” ми не вперше матимемо соло, але тут їхня кількість непорівнянно більша, ніж будь-де, що ми співали до цього. Зрештою, багато з колег співатимуть сольно уперше, до цього я їх ніколи не чув, тож приємно відкривати їхній хист ще і з цього боку. 

    Федір Довбищенко

    викладач Київського національного університету ім. Шевченка, перекладач

    Я співаю арію Генія Холоду. Ця арія мені дуже пасує своєю стриманістю — серйозна музика відповідає серйозному моменту, всупереч тому, що сама опера досить грайлива і легковажна. Та й мені просто подобається ця арія. Як би я її не виконував, вона красиво написана. Тому хочеться заспівати її належним чином. 

    Поєднання хореографії, співу і сценічної дії мені дається надзвичайно важко, бо ніколи до цього таким не займався. Я був учасником фольклорного ансамблю, де ми робили вертеп, але там це відбувалося більш імпорвізаційно, і матеріал простіший. До того ж рухова памʼять у мене слабенька, тому мені обʼєктивно важко. Я тішуся, що на мою арію не дали ніякої хореографії. Мені це значно полегшує завдання.

    Було радісне відчуття, коли ми на репетиції виконали оперу від початку до кінця — хай і з повторами, зупинками. Тоді вже склалася цілісна картинка, і це трохи заспокоїло. Вразили окремі арії — Філіделя, Амура. Як на мій погляд, це такі складні у технічному плані речі, набагато складніші, ніж арія Холоду. І те, як підготувалися наші сопрано, як вони звучать, мене дуже вразило. 

    Для мене це перший досвід співу соло. Досі це трохи незвично: до того я співав хіба в ансамблі на чотири чи пʼять голосів. Це мені подобалося: відчувати себе в гурті, дослухатися до решти, вписуватися у гармонію інших голосів. Все ж це мені подобається більше, ніж соло.

    Володимир Щур

    соліст Київської опери та Київського національного академічного театру оперети

    Для мене найскладнішим у роботі над “Артуром” було те, що нам доводилось співати і хорові, і сольні партії. Треба було швидко переключатись між манерами та динамікою звуку. Інколи непросто було вкласти у вухо деякі гармонії — дуже неочікувано звучало, як для вокаліста, який звик до більш пізніх гармоній класицизму і романтизму. 

    Після виконання опери хотілося б почути… тишу. Як люди сприйняли цей твір, як бʼються їхні серця. А з публікою XVIII століття було б тим більше цікаво — з їхнім сприйняттям, яке відрізняється від нашого. Після премʼєри (“Король Артур” прозвучав у Національній філармонії України 12 та 13 жовтня — авт.) лишився приємний післясмак, урочистий. 

    Головне у роботі з цим матеріалом — не зациклюватись на вокалі як такому. Стиль виражається не лише у звукотворенні, а все-таки в особливому поєднанні стану, слова та музики.

    Олександр Пилипчук

    соліст Київської опери, артист Національного академічного духового оркестру України

    В “Артурі” я пробував себе у бароковій манері співу. Задачі у роботі над цією оперою були зрозумілі. Моменту переосмислення як такого не згадаю — на репетиціях і виступі, в цілому, було відчуття легкості в тілі та голосі. Чудова команда професіоналів, з якими я працював, безпосередньо сприяла цьому відчуттю, тому були дуже позитивні емоції від процесу. Звісно, після прем’єри відчув щиру радість за себе та колег, які приймали участь в проєкті. То була потужна робота.

    Олександр Чишій

    співак, перформер Лабораторії сучасної опери Opera Aperta

    Я мріяв взяти участь у постановці барокової опери — вражаюсь щоразу від прослуховування і від виконання творів того періоду. Як тільки зʼявився анонс цього проєкту, я одразу ж заповнив всі заявки, бо дуже хотів нарешті опрацювати великий бароковий матеріал і перевірити як він спрацює на мене. Спрацював неймовірно! Додалися десятки барокових творів у плейлисті Spotify плюс десятки барокових творів у репертуар. Цей досвід дуже надихнув. Насправді я намагався не будувати очікувань, щоб потім не розчаровуватись, проте в цьому випадку, якби навіть побудував, то вони б справдились, а іноді і перевищили би власні!

    Мій персонаж хотів затягнути Артура в могилу, він був земним демоном, слугою Осмонда. На диво, цей персонаж відгукнувся в мене ідеально. Я одразу, з першої-другої репетиції зрозумів його психофізику, і перейняв його на свою. Це виявилось для мене нескладним завданням, сприймаю це як гру. Стосовно внутрішнього діалогу, то враження було, ніби він прийшов, потис мені руку, і без жодних слів, тільки глянувши на нього, я все зрозумів. 

    З досвіду постановки “Артура” я виніс кілька важливих речей. Це не класична опера: треба бути гнучким і тренувати рухливість голосу. Не завжди все має бути дуже гучно, вібровано і драматично. Далі — слухати дуже багато гарних барокових співаків. Але не варто вивчати на слух матеріал, з яким доведеться працювати — через це можна втратити власну виконавську ідентичність. Ну і нарешті — насолодитися! Тут нема місця для страху бути кумедним чи надто правильним. Барокова музика — це театр у звуках, це сміливість прикрашати, імпровізувати, грати з афектами. Перебільшуйте — краще трохи «переграти», ніж залишитися сірим і обережним. Важливо знайти задоволення в кожному дивацтві, в кожній фігурації чи орнаменті, бо саме в них ховається живий дух епохи.


    Проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.

  • Basement 626: Hyphen Dash на териконах

    Basement 626: Hyphen Dash на териконах

    Basement 626: Hyphen Dash на териконах

    14.02.2025

    #contemporary jazz #fusion #hip-hop #improvisation #Kyiv

    2.9 / 3

    Кімната

    Простір 

    Шість граней

    Чотири стіни. 

    “Basement 626”

    Два музиканти — Мишко Бірченко та Женя Пугачов.  

    Одна велика ініціатива, спільна любов до музики, збіги обставин, атмосфера, дух і бажання кропіткої роботи, що обʼєднує. 

    Все це стискаємо в один простір. Обладнаний (власноруч, зокрема матрацом в куті) під студію. 

    Простір “Basement 626” — незмінний. Проте його зміст доволі потоковий, мобільний. Здатний, ніби вода чи газ, проникати назовні, — через тріщини в будинку. 

    Хованка. Шість граней. Чотири стіни. Одна лінія фронту за 15 км звідси. 

    Україна, Краматорськ. Січень 2025 року.

    “Basement 626”. Все ще добре обладнаний простір. 

    Посилює відчуття безпеки, відчуваєте? 

    Розглянемо простір уважніше. В очі кидається барабанна установка, обіч на стійці лакованими обрисами вабливо виблискує гітара. Техніка, педальки, мікрофони, колонки, — знову це все колись доведеться звідси переставити. 

    А поки — рахуємо каміння, викидаємо зайве та й, — запускаємо у простір музику. 

    Музика — як репортер. Вона розповідає нам про те, що бачила, говорить (чи натякає) про почуте. Патетично ділиться з нами атмосферою і лунко відлунює у збалансованому просторі. Малює звукові картинки, оповідаючи балади про сонячні терикони.

    Андрій «Добрий». Власник будинку. Візит Грині. Дім. Рідне село “Krut’ky”. Атмосфера, що огортає ностальгічно-домашніми вітрами. Подібно до назви, крутить. Оповиває, пеленає. Колисає та баюкає. 

    Спокій та затишок заповнюють простір, як колись. Але краєм вуха стає помітно — щось постійно сиплеться та тріщить. Це атмосфера та її спогад-відлуння. Вона залишається та мимоволі нагадує про себе фрагментами, мотивами протягом всього альбому. 

    Музиканти грають. Згадують прийоми та форми з часів навчання: секвенції, варіації, остинато. Долучаємося до Жені, який очікує на піцу. Стіна, простір, спогад-відлуння. Стіна, тріщина на ній. Причина цієї тріщини постійно ніби давить своєю негласною присутністю на простір ззовні. Намагається його применшити. “Is it rage?” 

    Періодично до цієї компанії доєднуються люди. 

    Процес, потік, друзі, натхнення, емоції, спілкування. Кашель, цигарки. Музика — вирій. Портрети, обличчя. Джеф та Марк, Андрій та Марина, Гриня та черепашка Атом. Крутить. Грувить. Час лине уроборосом, та інколи навіть  фіксується. «23:58»

    Новий день. Новий настрій. Каміння. Шум і галас. Околиці Донбасу. Роздуми камінним дощем падають на голову. 

    Повертаємося до хованки. До друзів, до тепла і затишку. Fuzz War. “Moto”

    Впевненість ствердно пускає паростки. Заземленість. “Yes” 

    Знову піднесло вихрем роздумів і розмов. 

    Грувить. Крутить. 

    Та, нарешті, відпускає. 

    Хоч фрагментарно, але доволі цілісно документально Вадиму Пінягіну вдалося вхопити в обʼєктив різні нюанси процесу створення альбому «Basement 626» (зокрема, рекомендації стосовно придорожніх кафе). Ракурси різні. Атмосфера єдина — спокій, безпека. Чотири стіни. Шість граней. Хованка. Два музиканти. Творчий прихисток на териконах.

    Ознайомитися з документальним фільмом Вадима Пінягіна «The Making of Basement 626” можна на ютуб-каналі лейблу “No Time For Swing”. 

    Прослуховування альбому подібно спостереженню за потоком води. Тільки цей потік має доволі характерне забарвлення. Тож музика «Basement 626» може впустити вас в обійми спостереження, медитації, надаючи при цьому стан спокою

    Однак, зі спокоєм за компанію до вас прийде і підсяде смуток. Слідом історії, він мовчки буде спостерігати за цим потоком разом з вами. Він не просить його помічати, але й ніяк не залишає своєю присутністю себе поза межами уваги. 
    Прослухати та придбати альбом Hyphen Dash “Basement 626” можете на Bandcamp.

    Складова оцінки

    Якість

    3

    Захопливість

    2.9

  • “Золотий обруч”: Повернення до спадщини у новому світлі

    “Золотий обруч”: Повернення до спадщини у новому світлі

    Владислава Шафіна

    Колиска Львів

    Буремні 30-ті роки минулого століття, Борис Лятошинський створює свою першу оперу “Золотий обруч” на лібрето Якова Мамонтова за мотивами повісті Франка “Захар Беркут”. Після постановок в Одесі, Києві та Харкові твір звинувачують у формалізмі та таврують “буржуазним” мистецтвом. Опера зникає з афіш, а композитор згодом береться за дві редакції, одна з яких була направлена на виконання в москві. Суть російської редакції полягала в уподібненні лібрето та музики до зручних тогочасній владі естетичних норм. Так, золотий обруч став залізним, а з історичної повісті лишили самі імена, зробивши самих персонажів носіями совецької ідеології. Втім перекладена та жорстоко цензурована опера так і не була поставлена. Як говорить про це співзасновниця Фундації Лятошинського Тетяна Гомон: “З сюжету намагалися прибрати всі національні риси. Любовна лінія та особисті переживання героїв – також майже стерті, адже совецька людина існує лише в колективі і її індивідуальність не важить нічого. За вказівкою було додано “Заключний танець масового характеру”, який ми звісно не брали до уваги, коли збирали рукописи для теперішньої прем’єри”.

     У Львові опера зазвучала у 1970 році, за видозміненої диригентом другої редакції Лятошинського (режисер — Дмитро Смолич, диригент — Юрій Луців та художник — Євген Лисик). Юрій Луців дещо скоротив матеріал, додав зміни до лібрето. Тому львівську постановку не можна вважати істинним виконанням другої редакції Лятошинського. Разом з цим, ця постановка стала своєрідним відродженням опери, яка 40 років чекала свого часу. Критиками були відмічені художнє оформлення та високий виконавський рівень, через що наступного року виконавський колектив та композитор (посмертно) були удостоєні Шевченківської премії.

    Подальші згадки “Золотого обруча” у Львові не виходили у публічний простір аж до 2024 року, коли Львівська опера оголосила про плани прем’єри у 2025 році. Раніше інституція захоплювала український культурний простір прем’єрами опер “Діалоги  Кармеліток” Пуленка, “Лоенґрін” Вагнера, замовлених балету “Соляріс” Родіна чи “Тіні забутих предків” Івана Небесного. Їхня активна праця говорить про відстежування актуальних запитів глядача. Серед їхніх експериментів є більш, є менш успішні, але готовність до ризику є запорукою розвитку. У цьому сенсі, “Український прорив” Львівської опери став яскравим прикладом пошуку нових форм та сміливого звернення до раніше невідомих або забутих партитур.

    Ідея

    Тож про що “Золотий обруч”, який намагаються вписати в актуальний контекст? Лібрето Якова Мамонтова зберігає основні сюжетні лінії повісті, але суттєво видозмінює кінцівку. Дія опери розгортається у XIII столітті в Карпатах, де вільна тухольська громада живе під керівництвом мудрого старійшини Захара Беркута. Коли на Русь насуваються монголи, боярин Тугар Вовк зраджує свій народ. Його дочка Мирослава переходить на бік тухольців, захоплена почуттями до сина Захара, Максима. Тухольці, користуючись знаннями гір та допомогою ворожки Маври, заманюють ворога в ущелину, де Максима смертельно ранять. Помираючи, Максим закликає до перемоги. Громада нищить монголів, відстоявши свою свободу та ідеали ціною самопожертви молодого героя. Дивлячись оперу, дивуєшся наскільки історія вісімсотлітньої давності актуальна для українців зараз.

    Бачити – не чути

    Повна зала, глядачі з інтригою чекають початку дійства. Візуальні рішення кидаються в око разом з першим звуком оркестру, який представляє раніше забуту увертюру (підготувала партитуру до виконання Алла Загайкевич). На сцені таймер, який близиться до нуля разом з кінцем вступу. У фіналі стає зрозуміло, що годинник повернувся в початкове положення, що символізує циклічність сюжету як історії.

    Смерть, кохання, зрада ще попереду — а до того на сцені перша картина, яка занурює нас в атосферу опери та знайомить з героями. Перше, на що звертаєш увагу, — це контрастність між тим, що чуєш та бачиш. Вчителька декламує учням урок, одночасно з тим, як в музиці — містичний образ ворожки Маври, яка збирає трави. Так проглядалися риси постмодернізму, з його схильністю до баналізації.

    Поруч з цим простежується нове бачення народних зібрань та традицій: хорові, оркестрові номери насичені фольклорними елементами, які глядач сприймає в іншому світлі. Хоча побачити розлого традиційні епізоди на сцені не вдалося, далі стає зрозуміло, що доля хореографії в цій постановці доволі проігнорована. Виключення танців, які супроводжували перебування татар у Тухлі, відчувається як звуження простору для оркестрових барв, що однак, можна пояснити бажанням провести розвиток дії без зайвих пауз. 

    Постановка просочена символами, які показані глядачу в недоторканому вигляді, що додає монументільності. Так нам постає деревій, ведмідь, камінь, який оберігає тухольців, а тоді і самі герої стають вічними образами. У цій постановці прочитується глибоке розуміння композиторського задуму, що резонує із реаліями 1930-х, де ідеї свободи та національного опору в радянській дійсності могли існувати лише у “законсервованій”, музейній формі. Це увиразнюється режисерськими рішеннями, що перетворюють боротьбу не стільки на фізичне протистояння, скільки на битву з ідеологічними фантомами та прихованими загрозами режиму, як це символізує сцена з ведмедем-експонатом та постійна присутність примар на сцені.

    Над костюмами, створеними Дарією Білою, домінувала приглушена кольорова палітра. Це створювало візуальний контраст з чітким розмежуванням добра і зла завдяки чорним кольорам антагоністів, тоді як світлий образ Мирослави яскраво виділявся. Особливо були підкреслені постаті Маври, чиє доленосне значення передано темним бордовим кольором, і Тугара Вовка, чия шапка замість шолома символізувала ефемерність його чеснот.

    Заворожуюча гра зі світлом (художник світла Олександр Мезенцев) у постановці додає необхідної сакральності та стає активною частиною дії. Зокрема, світло об’єднує в коло Захара Беркута та старців під час героїко-епічної лейттеми Дажбога. Золотий обруч, що є символом єдності та свободи, постійно присутній на сцені і в кульмінаційні моменти перетворюється на коло захисту народу, наче промовляючи: “Тримайтесь за свою свободу, культуру та історію — і вони захистять вас”. Таким чином, опера не завершується для глядача з останнім звуком, адже викликає поле для роздумів. Ці враження, включно з тишею скорботи та вибухом думок по завершенні, стали для мене зрізом найвдаліших постановчих рішень колективу.

    Не вагнер

    Музична мова опери Бориса Лятошинського віртуозно синтезує пізньоромантичні риси з експресіонізмом та неофольклоризмом, формуючи унікальне поєднання європейських досягнень і національної самобутності. Важливою особливістю опери є її опора на музичні драми Вагнера. Домінування драматичних монологів та діалогів у вокальних партіях, значущість оркестру та лейтмотивів, складність та насиченість оркестровки — характеризують музику Лятошинського як складну і вельми цікаву для сприйняття. А також кидають виклик музичним колективам через складність та важливість досягнення балансу у виконанні. Тому, натхненна архаїзмами української культури, творчість Бориса Миколайовича цілком лягає в річище європейської музичної традиції, і потребує збільшення кількості постановок як в країні, так і закордоном.

    На сцені львівської опери було вигідно продемонстровано підсилення музичної частини драмою. Часом візуальні натяки займали всю увагу, і варто було докласти зусиль аби разом з тим охопити складне музичне полотно. 

    Диригент Іван Чередніченко представив інтерпретацію, що прагнула розкрити епічний розмах партитури Лятошинського. Під його орудою оркестр демонстрував потужне звучання, особливо у сценах битв та нагнітання драматизму. Баланс між оркестром і солістами був здебільшого вдалим, попри кілька моментів, коли вокальні голоси губилися в потужному оркестровому потоці. Приділяючи особливу увагу лейтмотивам, оркестр панував, несучи на собі чисто музичне навантаження розвитку сюжету.

    Серед вокалістів відчувалася органічність втілення образів, що стало особливо цінним для постановки. Музична драматургія “Золотого Обруча” вимагає від співаків не лише голосу, а й глибокого занурення в психологію персонажа через акцентність дії на солістах.

    Вдалим прикладом такого перевтілення стала Маріанна Цвєтінська в ролі Мирослави. Її вокал був не лише технічно довершеним — вона повною мірою передала трансформацію героїні від доньки боярина, яка ще не усвідомлює свою відповідальність перед громадою, до вірної патріотки, готової протистояти злу. Аріозо-плач Маври у виконанні Олени Скіцько став для мене “саундтреком” цього тексту і справжнім емоційним акцентом, глибоко передавши посил цієї героїні — роль провидиці народної долі, як у вокальному, так і в драматичному плані. 

    Тарас Бережанський (Захар Беркут) та Олександр Черевик (Максим) продемонстрували впевнене виконання, додавши глибини та драматизму образам лідерів громади. Проте не завжди вдавалось розкрити як персонажа Тугара Вовка (Роман Страхов). Попри технічну впевненість, його виконання не завжди було переконливим у передачі підступності та злоби, бракувало органічності в демонстрації його лихих намірів, що вплинуло на загальне сприйняття образу антагоніста.

    Акт видозміни системи

    Сучасний попит на українську музику свідчить про зміну парадигми: глядач прагне не лише звичних сюжетів, таких як “Наталка-полтавка” чи “Запорожець за Дунаєм”, а й глибшого занурення у забуті культурні пласти. Прем’єра “Золотого Обруча” у Львівській опері з її вдалим режисерським баченням та якісною музичною реалізацією стала яскравим свідченням цього запиту. Це не просто успішна постановка, а стратегічний крок у боротьбі за широке визнання української культури, адже саме такі події виводять імена, як Борис Лятошинський, із тіні забуття, утверджуючи їхню цінність та актуальність на світовій сцені. І це той результат у культурному просторі, якого ми прагнемо. 

    Фото: Руслан Литвин

  • Звук, загорнений в оксамит: сольний концерт Максима Іванова у Vere Music Hub

    Звук, загорнений в оксамит: сольний концерт Максима Іванова у Vere Music Hub

    Звук, загорнений в оксамит: про сольний концерт Максима Іванова у Vere Music Hub

    Молодий композитор-флейтист з Дніпра представив свій фортепіанний цикл «Альбомні листки». Ось що про цей концерт пише наша редакторка

    Музика молодого композитора Максима Іванова все частіше звучить на київських сценах. Його виконує NotaBene Chamber Group у Національній філармонії, твір Іванова звучав у виконанні ансамблю «Рикошет» на концерті фестивалю “Київські премʼєри”, його музика виконувалася у рамках проєктів «Трансгуманізм» та «Лімінальні простори» від Центру музики молодих. Що це за композитор з Дніпра, який все впевненіше заявляє про себе київській публіці?

    Максим Іванов — студент Дніпровської академії музики, флейтист. Він часто виступає у якості виконавця-ансамбліста, також мав сольний концерт у Vere Music Hub восени 2024. Та цього вечора він виступив у ролі виконавця на фортепіано — доволі незвичне для нього амплуа. 

    «Альбомні листки» — цикл для фортепіано соло, що склав програму цього концерту, створювався протягом 7 років, і засвідчує як мінімум одну рису музики Іванова, котра не змінилася протягом цього часу. Це сміливість автора говорити про щемке, інтимне, потаємне — аж інколи почуваєшся ніяково від рівня відвертості. Максим запрошує у свій світ пережити разом становлення красивого, що розгортається ось тут-і-зараз, стати рівно відповідальним за його існування. Надзвичайна крихкість музичної тканини, високі чисті звуки, тиха динаміка, плинність — завдяки повільному темпу та повторам невеликих елементів — такою є звукова матерія «Листків». Найменші зміни — регістру, артикуляції, гучності — відчуваються як брутальне порушення спокою, щось чужорідне і неправильне. 

    Тим більше відчувався контраст між тихими й високими та голосними і низькими звуками, що була геть знята кришка роялю. Звуки вільно існували у просторі і часі, захоплюючи увагу слухача, змушуючи його вслухатися, а відтак цілковито занурюватися у музику. Разом із тим все облаштування простору навіювало медитативний стан: сценічну темряву пробивала одна світлова точка, та й сцени як такої не було — рояль знаходився посеред залу, врізаючись у місця для слухачів. Така атмосфера скорочувала дистанцію між музикантом і публікою, додавала таємничості та усамітнення. 

    Зрештою, перформативна компонента для Іванова багато важить. Його твір «shades of white #2» для проєкту «Лімінальні простори» звучав у цілковитій темряві, а для «imitation» (проєкт «Трансгуманізм») композитор музично і сценічно вибудував опозицію автор-соліст-диригент та ансамбль — наче у бароковому стилі. Це свідчить про комплексний підхід автора до того, який досвід отримає слухач у процесі сприймання його музики.  

    Цікавою й була побудова всього циклу: щойно охопивши простір ібудована мініатюра, — і скільки напруги між ними. Подальше розширення звукового простору в наступних частинах здається неминучим, хоча і болісним, аж поки не досягаються крайні верхня і нижня точки діапазону у девʼятій частині. Остання мініатюра, постскриптум звучить відсторонено й спокійно, повертає до початку, втім на іншому, більш глибокому рівні. 

    «Альбомні листки» Іванова демонструють його ретельність у роботі та відданість музиці. Межова виразність, перформативність, продуманість акустичних рішень занурюють слухача з головою у музику та тримають у цьому стані до кінця. 

    Фото: Vere Music Fund

  • На Сумщині загинув оперний співак і волонтер Владислав Горай

    На Сумщині загинув оперний співак і волонтер Владислав Горай

    8 червня під час волонтерської місії в Сумській області загинув Владислав Горай — соліст Одеської національної опери, заслужений артист України, відомий тенор і активний волонтер.

    Після початку повномасштабної війни Владислав приєднався до волонтерського руху — допомагав захисникам та привозив гуманітарну допомогу.

    Колеги відзначають його професійну майстерність та життєву принциповість. Його людяність, щирість і небайдужість стали прикладом для багатьох.

    Появи Горая на оперній сцені були яскравими. У його репертуарі — понад 20 партій, серед яких Альмавіва («Севільський цирульник» Россіні), Едгар («Лючія ді Ламмермур» Доніцетті), Герцог та Альфред («Ріголетто» і «Травіата» Верді), Рудольф («Богема» Пучіні), Лірник («Катерина» Родіна) та ін.

    Одеська національна опера висловлює щирі співчуття родині, друзям, колегам і всім, хто знав його особисто або через його творчість.

    Джерело: Facebook-сторінка Одеської національної опери

  • В Україні зʼявилася Асоціація філармоній — майданчик для взаємодії державних концертних організацій у межах країни

    В Україні зʼявилася Асоціація філармоній — майданчик для взаємодії державних концертних організацій у межах країни

    Ініціатором створення Асоціації філармоній України є Володимир Рудницький — директор Івано-Франківської обласної філармонії ім. Іри Маланюк. До асоціації вже долучилися Львівська національна філармонія ім. Мирослава Скорика та Чернівецька обласна філармонія ім. Дмитра Гнатюка.

    6 червня відбулася перша зустріч очільників філармоній Асоціації Володимира Рудницького (Івано-Франківськ), Володимира Сивохіпа (Львів) та Юрія Гавриляка (Чернівці). Серед ключових питань, що обговорювалися: низькі зарплати працівників у сфері культури, утримання за філармоніями статусу осередків професійного музичного мистецтва, посилення ролі філармоній у культурному житті України. 

    UPD. Станом на кінець серпня Асоціація обʼєднує колективи філармоній Рівного, Хмельницького, Вінниці, Львова, Коломиї, Івано-Франківська, Чернівців, Києва, а також Національного будинку музики (Київ).

    Джерело: соцмережі Івано-Франківської філармонії

  • [ОГЛЯД] Heinali & Andriana-Yaroslava Saienko – Гільдеґарда (Hildegard)

    [ОГЛЯД] Heinali & Andriana-Yaroslava Saienko – Гільдеґарда (Hildegard)

    [Огляд] Heinali & Andriana-Yaroslava Saienko – Гільдеґарда (Hildegard)

    Рецензія на новий альбом відомого електронного музиканта Олега Шпудейка (Heinali) та виконавиці Андріани-Ярослави Саєнко.

    heinali saienko hildegard

    Heinali & ANdriana-Yaroslava Saienko – Hildegard

    31.05.2025

    #ambient #drone #modular #mono/polyphonic #trance #trip-hop

    2.9

    Хай це поки будуть просто записи божевільної фанатки або літньо-забарвлений огляд на альбом Heinali & Andriana-Yaroslava Saienko “Гільдеґарда” (Hildegard)


    “Гільдеґарда” (aka Hildegard) 

    Та, що боронить у бою
    породжена вогнем

    Жінка-головнокомандувач. Середньовічного розливу. 

    Писала музику, lyrics, чатилася з імператорами та папами там всякими, таро-розклади по голубиній пошті, etc.
    але популярна (була) не просто так, бо сповідувала цікаві речі

    оспівувала цінності, була музичним алхіміком, експериментатором свого часу, людиною, яка викладала прості істини через спів
    намагалася розібратися в тому, як влаштований цей світ, роздумуючи над вірою, розповсюджуючи філософію, породжуючи поле для дискусії та для співтворення.

    Верхнє (оболонка)

    О вогненний Духу, будь благословений

    Гімн-візія 

    Творче палає в людині волею зсередини. Творче – це вже воля, це – дух, який живе всередині (буквально сусід по палатці) і пробуджує розум під звуки барабанів, бубнів та скрипок. Розум людини цілком здатний осягнути цей дух. Торкнутися, підійти, утворити small talk. Або ж вийти з ним на довгі і дуже відверті розмови.


    Шукаєш чи цікавишся злом? маєш право
    та ризикуєш втратити душу


    Якщо ти впав/загубився, то завжди можна встати/повернутися. Але шлях цей завжди пролягає через досвід та біль, через випробування.

    Гординя – головний ворог для вільного Творчого духу. 

    Помилятися – нормально. 

    Визнавати, що ти помилився – чудово. 

    Давати собі право на помилку і зізнаватися собі в цьому, щиро, з каяттям – справжня сила Творчого духу. Духу святого. Третього. Край необхідного. Та завжди гостиного та щирого.

    Тож щоб там не було в інших двох, завжди треба пам’ятати, що існує третє – мистецьке, вольове та вільне. Що дає силу. Зі вдячністю, лише за віру. Силу творити, наповнювати, будувати сенси, освітлювати шлях. Адже інтенсивність цього ліхтаря залежить лише від сили прагнення.  

    2.      O Tu Suavissima Virga

    О ти, найсолодше віття

    І ось є в тебе цей дух, дар волі. Повертаємо його до тіла. До людського, плотського. Але все ще духовного. З любов’ю, пречистою. Мов та любов до матері, або щира любов до смаку стиглого фрукту на початку врожаю.

    Непорочне кохання. Повага, спостереження за недоторканою гармонією в її чистому вигляді.
    Здатність народжувати дана нам в різних іпостасях. Чистота намірів завжди залежить від людини. 

    Чистий продукт творчості – результат акту непорочного зачаття Святого духу. Інтуїтивний зв’язок, що виявляється різного роду матерією. 

    3.   Зеленая дубровонька

    петрівчанка-голосіння

    Вікно у літо «Гільдеґарда» відчинила мені цілком актуальним репертуаром.

    Колись ця пісня цілковісінько могла бути літнім хітом, бо текст взятий саме з літнього календаря. Петрівка, пісня-заклик, манера діалогова, завжди звернена і відкрита. Порода поліська. Дух український, етнічний. 

    Силою голосіння Адріана-Ярослава Саєнко, ніби літнім вітром, занесла мене на межі дібров і полей, на перетин. Місце, де знаходять спільне спокій і неспокій. 

    «Зеленая дубровонька» – це діалог, де людське єство голосить, зі зверненням у пошуках відповіді, у пошуках причини неспокою.

    Голосіння. Але без відчаю. Наповнене вірою і силою. Голосіння, здатне бути ще гучнішим. Але й готове в потрібний момент стишити динаміку до меж тендітних – жанру колискової у “O Tu Suavissima Virga”. Голосіння, яке переймається неспокоєм, але все ще несе в собі впевнений осередок гармонії. І місце для любові. 

    Відповіддю – наповненням вітру дібров, що овіяв весь альбом, став електронний супровід від Олега Шпудейко (Heinali). 

    Однак разом з цим вітром, у відповідь, доносяться звуки дронів. Гудіння, кібер-гомін, низькі, гулкі та пронизливі вібрації. 

    ( ? ) с а м о д і я л ь н і с т ь    або   суб’єктивно-ситуативний  ф і д б е к :
    Вперше я уважно прослухала “Зеленую дубровоньку”, коли їхала в метро. Потрапивши під дощ, я спішила додому, отримавши чапалах-згадку від Маринки Гордієнко. Спускаючись в underground, мої навушники і я вже були налаштовані на хвилю концентрації. Аритмічний рух ескалатора гарно підштовхував та спрямував мій розум в русло «Гільдеґарди».  

    Вперше, гомін міста не заважав мені сприймати те, що лунає в навушниках. Я зловила резонанс на частотному рівні. Рівні гулу, київського метрополітену, автотранспорту, звуків мопедів, будівництва. Олег Шпудейко через музичну архітектуру “Зеленої дубровоньки” подарував мені досвід заземлення з точкою відліку (ground zero), повернувши мене до реальності. Подібно до того як Творчий дух повертає душу з туману. Спів Адріани-Ярослави Саєнко відлунював через власне віддзеркалення у вікні дверей метро. Заряджав та наповнював: волею та силою, натхненням та прагненням. 

    Акустика «Гільдеґарди» унікальна за походженням: спів Адріани-Ярослави Саєнко записаний у монастирі (цистерціанському абатстві Сільванес, що в Окситанії). В цій акустичній оболонці вибудовується архітектура музики Heinali. Він зберігає та з шаною ставиться до інтер’єрних рельєфів готичного собору. Однак зовнішньо матеріали цієї споруди в інтерпретації майстра саунд-ландшафтів набувають інших складів.  

    Ґрунт (електрифікований супровід) 

    наближає до промислових, міських реалій. 

    Матеріали – метал, відточене каміння, різного типу сплави, синтетика. При роботі з ними створюють особливий спектр низьких вібрацій: дрижання, удари в нутрощах, земний резонанс, внутрішній дріб. 

    Остинатна пульсація на низьких частотах в “O Ignis Spiritus” нагадує ритмічну прогресію, яка утворюється при повертанні колеса у русі рукою людини. 

    Інструментальний награш-соло в першому треці – на межі звуків шотландської волинки, кримсько-татарских інструментальних мотивів. На межі чогось громіздкого, на межі голосіння. Інструментально-дуетна згода. 

    Початкове биття серця «O Tu Suavissima Virga» пропеллером на фоні  розгортається до бурбону – протяжного, витриманого звуку родом з автентичних глибин співацької традиції.   

    Форма хвилі завжди крещендуюча. Відкрита та амбітна. Але внутрішньо – стійка.

    Г  у  л     д л я    Г і л ь д е ґ а р д и.

    Для мене альбом Heinali & Andriana-Yaroslava Saienko “Гільдеґарда” (Hildegard) – це довершене виконання, виваженість рівня і повне прийняття двох полюсів, вільце духовного і ґрунтовного. Зведення високих та низьких частот на рівень якісного діалогу.  

    Воля, сила, наповнення, цінність атмосфери і навколишнього.
    При цьому – тендітне та уважне ставлення до цінністі внутрішнього.

    Але 

    до кінця не відпускає присутність відсутності        

    Поле чи море? 

    Пола середина.

      Вона може бути інтерпретована

    Або ні
    (такі часи)

    Особисто в собі я зловила жагу до імпровізації та накладання. Та зловила за хвоста постмодерн.   

    За інсайдерською інформацією від професіоналів DJ-справи та просто поціновувачів електронної музики серед моїх знайомих, цей альбом може зацікавити людей, які діґають щось в сторону:

    • trance загалом
    • hypno trance
    • dark ambient
    • ambient загалом
    • hypno tehno
    • dark techno
    • deep-dark techno 

    загалом

    e t c. . .

       Загалом


    Це може стати цінним матеріалом для поціновувачів експериментувати та не обмежувати себе жанровими визначеннями, а просто знаходити гарні, якісні і влучні звучання.

    Також це може стати чудовим матеріалом для практики усвідомленого прослуховування (ПУПів). 

    Для переусвідомлення, заземлення, молитви і медитації, поїздки в метро та прогулянки в магазин, вечірніх скитань у пошуках натхнення і ранкових роздумів перед виходом із дому. 

    Придбати вініл або цифрову версію можна на Bandcamp

    Складова оцінки

    Якість

    2.9

    Багатогранність перспективи

    3

  • DOMINORA – FOREST

    DOMINORA – FOREST

    dominora

    Dominora – forest

    07.06.2025

    Лейбл

    OneRPM

    Дебютний ембіент-альбом молодої української композиторки Домініки Рисюк

  • Heinali & Adriana-Yaroslava Saienko – Hildegard

    Heinali & Adriana-Yaroslava Saienko – Hildegard

    heinali saienko hildegard

    Heinali & Adriana-Yaroslava Saienko – Hildegard

    31.05

    Лейбл

    Unsound Kraków