У новому сезоні подкасту “Без експертів” авторки Роксоляна Кіт та Христина Макух поєднали у розмові фахівців з різних сфер, але з подібним досвідом. Так, протягом останнього місяця вийшли розмови з кураторкою візуальних проєктів Катею Тейлор та музичним куратором Олександром Чорним, менеджеркою Kyiv Contemporary Music Days Марією Титовою та співзасновницею музичної спільноти Дарою Вінарською тощо. Таким чином у розмові виявляються неочікувані відкриття, цікаві спостереження та спільні проблеми.
Ми підготували розшифровку останнього епізоду — це розмова кураторки, засновниці агенції “Ухо” Саші Андрусик та освітянина, віцепрезидента з питань освіти Київської школи економіки (KSE) Єгора Стадного. У най йдеться про умови створення сталих проєктів, стратегування та передумови для реформ державних інституцій.
Теорія Vs. Практика
Єгор Стадний: Мій професійний шлях багато в чому визначило навчання у Києво-Могилянській академії на гуманітарному факультеті. Будучи студентом старших курсів, я помічав, як вкладаються в роботу викладачі. Це дуже сильно захоплювало та надихало. Після завершення університету для мене було дуже ясним, що я хочу викладати і займатися наукою. Але постало питання: а як заробляти гроші? Воно, на жаль, іде паралельно в нашій країні для багатьох подібних сфер і професій. З цього питання вже постала аналітика, якою я теж цікавився і починав займатися, а з неї — публічна політика. Не скажу, що воно приносило захмарні гроші, але для життя достатньо. Так я опинився у сфері, де я і зараз, а далі відбувалася лиш зміна рівнів. Тобто десь я працював над тим, як виглядає освіта в конкретних школах, в конкретних університетах чи країнах. Потім дуже випадково я потрапив в уряд, а потім уже в університет.
Мені завжди комфортно працювати, коли я відчуваю під собою ґрунт. У мене є синдром самозванця, і мені важливо мати певну опору. Я впевнений, що керувати процесами можу тільки тоді, коли сам маю практику, тому мені важливо не полишати викладання. Те саме з дослідженнями. Якщо дизайнувати інфраструктуру для науковців, я маю відчувати потреби дослідника і прогалини системи на власній шкурі. На собі відчуваєш — відчуваєш, як воно й іншим.
Саша Андрусик: У Могилянці є кілька спеціальностей на гуманітарному факультеті, моя — філософія. Але я значно швидше попрощалася з академічною сферою — саме тоді, коли я могла би вже думати про дисертацію і розвивати свою тему: я займалася пізньою францисканською схоластикою і теорією контингентності. Натомість я вийшла заміж і поїхала в Італію.
Повернувшись за кілька років в Україну (мені було 25 чи 26 років), я почала шукати варіанти, куди можна прилаштувати свої знання. Допомогла вигадливість — я переконана, що це дуже важлива навичка для всіх студентів, особливо гуманітарного спрямування. Вигадливість та уява — це те, що дарує випускнику шляхи для розвитку. І в якийсь момент досить швидко вигадалося «Ухо».
Освіта Vs. Практика
Саша Андрусик: Головна особливість моєї діяльності полягає в тому, що я працюю зі специфічною музикою — сучасною класичною музикою. В Україні немає жодного факультету в жодній академії, який займався би підготовкою музикантів до її виконання. А це необхідно, адже ця специфічна мова вимагає певних технічних навичок. Звісно, можна готуватися самому: радитися з композиторами, відвідувати майстеркласи. Але це складний процес, який не дає величезної технічної переваги.
Спочатку ми займалися виключно концертами і серіями концертів. Наше перше завдання полягало в тому, щоби просто привезти людей, які мають знання і виконують сучасну музику на рівні, який нас цікавить. Тому попервах ми везли сюди всіх, кого могли, орієнтуючись на власні смаки, і застосовуючи peer review — ми завжди орієнтувалися на думки інших фахівців про тих музикантів, яких ми запрошували.
Згодом ми зрозуміли, що хочемо створити власний ансамбль. По-перше, якщо хочеш робити щось на місці — мають бути саме місцеві музиканти, а по-друге, для великого репертуару постійно всіх везти — занадто дорого для маленької незалежної структури. Тут зійшлися дві ідеї: була людина з необхідною кваліфікацією, яка хотіла займатися ансамблем (Луїджі Гаджеро, диригент), і ми, які мали для цього класних музикантів.
Ми влаштували великий конкурс: понад 150 учасників на 17 місць в ансамблі. Від початку ми розуміли це як школу. Репетиційний процес був надзвичайно ретельним: перед кожним концертом ми проводили по 40–60 годин репетицій замість стандартних 8–10. Ідея Луїджі полягала в тому, що технічного вміння грати твір недостатньо — треба говорити про інтерпретацію. Це була така лабораторія з аналізу музичного тексту, але дуже практична.
Загалом трек-рекорд ансамблю перевищив 1000 репетиційних годин. Хоча склад передбачав від 17 до 30 людей, за п’ять років через цю школу пройшло набагато більше музикантів. Зараз ансамбль активно не існує — пауза почалася ще до вторгнення, а підтримувати такий дорогий проєкт під час війни майже неможливо. Музиканти розсіяні від фронту до західних концертних сцен. Проте кістяк нової музики в якийсь момент почали складати саме люди з цього ансамблю, які почали займатися власними кар’єрами та проєктами, вже маючи необхідний інструментарій.
Системно про музичну освіту в Україні сьогодні думають поодинокі ініціативи — наприклад, Verе Music Fund чи Центр музики молодих Саші Чорного. Є ймовірність, що спільні зусилля колись спрацюють і сучасна музика здобуде стабільну інфраструктуру для свого розвитку в Україні, але поки що це відбувається поза межами державної системи.
Гнучкість Vs. Cтратегія
Саша Андрусик: Стратегії у нас не було. Ретроспективно це виглядає так, ніби ми 15 років тому придумали план. Але насправді ми просто реагували на зміни. Починаєш працювати в цій системі (чи то у її відсутності) і починаєш бачити, чого їй бракує. Раптом виявляється, що бракує майже всього. Тоді поступово починаєш це заповнювати. Історія «Уха» — саме про це. У мене великі питання, чи можна нас взагалі називати інституцією, адже ми постійно змінювалися. Спочатку ми займалися лише фестивалем, потім концертними серіями, згодом переорієнтувалися на ансамбль, а далі почали працювати з аудіовізуальними проєктами та музичним театром. Потім почали багато працювати з Павільйоном Культури, а зараз ми орієнтуємося передусім на лейбл та архів «Уха». Це ніби різні «обличчя» однієї організації, які вигулькують час від часу.
У музиці і не тільки все дуже сильно зав’язано на ресурсах. Працюєш із тим, що є на місці: якщо в місті є п’ятеро дуже класних музикантів і вони грають на певних інструментах, то ти будеш писати музику для цих п’ятьох. Відповідно, це буде визначати склад, з яким ти працюєш.
Пам’ятаю, як ми ставили оперу Стефано Джервазоні «Олімп», написану для Страсбурзького ансамблю перкусій. Ми знали про це, але не усвідомлювали масштабу проблеми для нас, доки не отримали зрештою партитуру. Виявилося, що нам потрібно понад 60 перкусійних інструментів, з яких в Україні на той момент було лише 18. Все орендувати було неможливо — довелося купити частину інструментів, тому ми вилетіли з усіх можливих бюджетів. Ми купили кавбели та кілька октав кроталей, при тому, що до цього на весь Київ була лише одна октава. І це стимулювало композиторів, адже ці інструменти починають потрапляти в твір просто тому, що вони фізично доступні.
У музиці є автор, інтерпретатор і є приладдя — інструменти з якими вони працюють. Але це стосується й будь-яких інших мистецьких галузей: ви завжди працюєте із тим, що у вас є, і чим більше у вас всього є, тим більше це розширює ваш арсенал.
Ресурси Vs. Ідеї
Єгор Стадний: Я давно задумався над такою нестиковкою. Дивлячись на деякі приватні садочки і школи, розумієш, що вони в багатьох процесах банально ефективніші й корисніші для дітей. Наш улюблений садочок, у який ходила моя донька, проіснував 15 років і закрився, бо не витягнув оренду. Водночас дивлячись на комунальні садочки навколо (які ми оминули через різні нюанси), бачиш у них і приміщення, і майданчики. Виходить, що в одному місці є крута команда, а в іншому — вся інфраструктура. Якби ми мали правила, які могли б пустити команди на цю державну інфраструктуру — ефект був би набагато кращим.
Це спостерігається багато де. Наприклад, є незалежні простори, які намагаються популяризувати читання. А з іншого боку ідеш по Києву і бачиш чергову комунальну бібліотеку — все ніби нормально, квіточки на підвіконні, але зазираєш всередину — а там нікого немає.
Роксолана Кіт: Бібліотека для бібліотекарів. Але зараз Міністерство культури намагається це врегулювати шляхом призначення керівників на посади, наприклад, як Вадима Яценка призначили у Хор Вірьовки. Хоча це рішення викликає дискусії.
Саша Андрусик: У мене до практики призначень питання навіть не через прозорість процедур, а через ефективність. З усього досвіду, що я бачу, ситуація, в якій інституції просто призначають якогось керівника, — не працює. Колективи, які роками обирали одного очільника, утворюють взаємокорумповану систему — не завжди в економічному сенсі — це просто такий тип стосунків, який дуже складно міняти. І це не залежить від твого авторського чи менеджерського потенціалу. Можливо, це досить парадоксальна думка, але я вважаю, що більш життєздатною виявляється ситуація, коли керівником стає якийсь «андердог» зсередини команди.
Незалежність Vs. Системність
Роксолана Кіт: Багато культурних діячів, та й не тільки культурних, ініціюють розмови про зміни, — але чи дійсно вони мають вплив, діючи з низових або незалежних ініціатив, які не є в державному секторі?
Саша Андрусик: Я думаю, що реальний вплив з’являється лише тоді, коли ти потрапляєш всередину системи. Я не бачу інших шляхів. Час від часу з’являються різні ініціативи — наприклад, після Революції Гідності була історія зі Стратегією культури 2025 року, яка була дуже експертною. Але її недостатньо просто написати — потрібно, щоб її хтось почув і втілив. Поки практика така, що тебе чують, коли ти вже всередині системи, маєш певні ресурси та вплив.
Якщо працювати системно, можливо, то в такий спосіб щось зміниться. Адже проблема насправді дуже базова — фінансова інфраструктура наших організацій є максимально радянською. Люди чомусь не усвідомлюють, що неможливо створити сучасний продукт на суперрадянській інфраструктурі. Менеджмент не виробляє культуру сам по собі — він може їй допомагати і створювати умови. Натомість ми намагаємося зробити якийсь космічний стрибок, відштовхуючись від речей 1960–70-х років, які ніколи не реформувалися.
Сталість Vs. Відкритість
Саша Андрусик: Класична історія про університет: якщо ви можете самі підготувати своїх викладачів зі свого студенства — ви лишаєтеся університетом, якщо ні — це проблема.
Єгор Стадний: Хоча часом це погано, коли виходить такий імбрідінг.
Саша Андрусик: Він не має бути повним, але це так влаштовано. У цьому полягає найбільше питання, наприклад, до Могилянки. Вона не підготувала або навіть витіснила свої кадри — тому питання, чи лишається вона університетом у цьому сенсі, залишається відкритим. Хоча з іншого боку, інколи університет не може оновлювати себе всередині, зате створює інші заклади й відгалуження — наприклад, KSE.
Єгор Стадний: Часом це можуть бути навіть вигнанці, яких свого часу не сприйняли.
Саша Андрусик: Так, це взагалі класичний випадок. Я днями була у Ферарі, а до цього — в Падуї, і наново перечитала історію Падуанського університету. Він же був заснований вигнанцями з Болонського університету — студентами й викладачами, яких не влаштовувала консервативність Болонії. Але мені дуже цікавий саме кейс Могилянки: це потужна школа, яка свого часу дала неймовірно багато, але зараз, на мою думку, вона стагнує, і цікаво, як це розвиватиметься далі.
Єгор Стадний: Не одне покоління випускників уже думало над цим. Але саму Могилянку треба сприймати як організацію, створену з нуля, попри міф і наратив про 1615 рік. Її створювали люди збоку, які просто не бачили можливості нічого змінити у старих структурах: вихідці з Червоного університету, Інституту філософії та Спілки письменників. Це чудовий приклад того, як створювали заклад геть по-новому — і вельми успішно. Звісно, кожен може мати свою точку зору, але мені здається, що розквіт Могилянки був саме в нульові.
Саша Андрусик: Але завжди існував могилянський наратив про те, що «колись було краще». Коли я вже вчилася в нульових, то казали, що ні, це вже «не та Могилянка», бо справжня була в 90-х. Але зараз виглядає так, що все-таки нульові були її розквітом.
Єгор Стадний: Мені здається, що Помаранчева революція стала для Могилянки ведмежою послугою. Вона принесла величезну популярність, але через це втратилася та сама «гіківість». Студентство Могилянки зазвичай було дуже неформальним, навряд чи такі люди почувалися б комфортно в інших середовищах. І сама Могилянка виглядала трохи нетипово в багатьох аспектах. Але тест на зміну поколінь — коли наступне покоління може дати свіжий подих і не дихати в старі міхи — досі не пройдено. Якщо ця зміна поколінь відбувається і приносить не просто збереження статусу-кво, а й подальший розвиток, тоді організація має сталість. Якщо ж вона пуповиною пришита до батьків-засновників, то якими б вони не були прогресивними й ефективними колись — швидко все зійде на пси.
Роксолана Кіт: А що трапляється з батьками-засновниками? Вони ж теж так свого часу прийшли зі сторони і розуміли, як важливо робити інакше? Чи це питання влади?
Саша Андрусик: Та це питання всього, в тому числі й віку. Наприклад, я — «мати-засновниця», але думаю про це час від часу: колись ця організація просто застаріє, і це нормально. Проте в мене зовсім інший масштаб — моя сфера відповідальності не співмірна з університетом.
Коли ж ти працюєш у системній історії, там все важить: і вік, і швидкість. Якщо ти працюєш в академії, ти маєш пам’ятати про це й уміти реплікувати процес — створювати й готувати нові «машинки», які летітимуть із потрібною швидкістю. Це надзвичайно важливо.
У якийсь момент Могилянка не змогла цього втримати. З мого факультету, наприклад, майже всі найкращі випускники роз’їхалися — в Україні на момент мого випуску майже нікого не лишилося. Частина, звісно, залишилася (серед них і ті, хто досі мріє щось там реформувати), але більшість поїхала й створила інші програми. Дехто, до речі, лишився в академії, і це теж цікаво. Могилянка чудово вміла закохати в сам навчальний процес, але от утримати цих людей — не змогла.
Єгор Стадний: А це ефект «білих ворон». Тобто ти виходиш у реальний світ в Україні — і хочеться бігом назад на Контрактову, бо, потрапивши в офіс, розумієш, що там геть інші стосунки та правила. Саме тому частина людей обирає виїзд за кордон ще й тому, що там середовище трошки подібне до того, що було на Контрактовій.
Але, повертаючись до питання батьків-засновників… Я іноді ловлю себе на думці, що мислю старіше, ніж я є. Друзі мене інколи називають дідом. Тому я намагаюсь інколи помітити і протилежне: людей, які за віком старші за мене, але мислять як молоді. Для мене лакмусовий папірець тут — наскільки людина думає про далеке майбутнє, наскільки її хвилює те, якою буде країна через 10–15 років.
Проєкт «Музичні інституції Києва» — децентралізація культурного діалогу» має дві частини. Перша — спецсезон, який був записаний в Києві і складається з 7 епізодів, опублікованих на YouTube та на стрімінгових сервісах. Друга — офлайн резиденція гостів епізоду в Бучачі 22–24 серпня та публічні зустрічі з молоддю та жителями міста 23 серпня. Публічна резиденція в Бучачі реалізована ГО «Молодіжний портал Бучача» разом із подкастом «Без Експертів».
Проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
Партнери: ГО «Бучач-Арт», Арт-Двір Бучач.