Лаконічний логотип із характерним «дідом» на обкладинках нотних збірок добре знає кожен, хто хоч кілька років навчався у музичній школі. Засноване 1966 року як головний осередок нотодруку країни, Державне спеціалізоване видавництво «Музична Україна» акумулювало працю кількох поколінь композиторів, дослідників та педагогів, сформувавши каталог із понад 5300 видань.
У 2025 році обов’язки директорки видавництва перебрала Катерина Соболева-Зоркіна. Вона очолила підприємство у складний період: зміна органу управління, відсутність системних державних закупівель для мистецьких шкіл та робота в умовах повномасштабної війни перетворили щоденну діяльність на суцільний антикризовий менеджмент. Про збереження унікального архіву в підвалах на вулиці Євгена Чикаленка, вилучення радянського ідеологічного пласту з класичних підручників, закулісся роботи видавництва у сучасних умовах — у розмові з Катериною Соболевою-Зоркіною.
У якому фінансово-господарському, юридичному та кадровому стані перебувало видавництво «Музична Україна», коли Ви приступили до виконання обов’язків керівника? Які першочергові кризові рішення вам довелося ухвалити?
«Музична Україна» була утворена 1966 року шляхом злиття декількох видавництв і редакцій. Нашим прямим «предком» було видавництво «Мистецтво», також ми перебрали на себе компоненти нотовидання від видавництва «Радянська школа» та української редакції видавництва «Радянський композитор».
«Музична Україна» засновувалася як спеціалізоване нотне видавництво, що закривало потребу у підручниках для музичних шкіл, «дорослих» нотах — інструментальних збірках, оркестрових партитурах, а також музикознавчій літературі. У фокусі уваги видавництва були українські композитори й музикознавці, але під його брендом вийшло багато творів великих композиторів світу.
Весь час свого існування «Музична Україна» була державним видавництвом. Після відновлення Незалежності вона була перереєстрована відповідно до законодавства й отримала статус державного підприємства, державного спеціалізованого видавництва. У цьому статусі ми залишаємося до сьогодні — Державне підприємство «Державне спеціалізоване видавництво “Музична Україна”». Уповноваженим органом управління «Музичної України» з 2024 року є Фонд державного майна України; до того ми були підпорядковані Державному комітету телебачення і радіомовлення України.
До 1991 року уся діяльність видавництва була побудована на державному замовленні. «Музична Україна» була потужним підприємством, з великим штатом і багатотисячними накладами. Напевно, не знайдеться відомого українського композитора, який у той чи інший час, так чи інакше не долучився б до роботи «Музичної України». Після 1991 року державні замовлення припинилися. Відтоді видавництво працює в ринкових умовах.
Я очолила видавництво «Музична Україна» у 2025 році у ролі виконувачки обов’язків директора. Нині моя робота полягає у вирішенні низки питань: підтримання співпраці з існуючими партнерами і пошук нових, залучення коштів на видання, розширення кола реалізаторів нашої продукції. Одними з перших кроків також була юридична нормалізація діяльності видавництва, що було пов’язано зі зміною уповноваженого органу управління.
На Вашу думку, що виявилося головним гальмом для розвитку видавництва у попередні роки?
Відсутність системної підтримки і державного замовлення. Працюючи в ринкових умовах, «Музична Україна» мусить сама шукати фінансування і шляхи реалізації видавничих проєктів. Ми брали участь у різноманітних державних програмах, таких як «Українська книга» та Громадський бюджет міста Києва (бюджет участі). Але «Українську книгу» згорнули у 2017 році, реалізацію Громадського бюджету Києва призупинили у 2022-му. Нині видавництво існує за рахунок виконання замовлень (переважно приватних, але маємо гарну історію співпраці з Українським інститутом) та реалізації нотної продукції. У нас залишилося ще достатньо видань 90-х років, наприклад, так званих «метеликів» — 4-6-сторінкових листівок, що містять лише один твір. По мірі можливості додруковуємо популярні видання, такі як, наприклад, лінійка «Фортепіано» Б. О. Милича — відома ще з 1970-х років хрестоматія педагогічного репертуару для музичних шкіл.
Видавництво регулярно подається та отримує гранти Українського культурного фонду. Від 2018 року ми реалізували 6 проєктів, зараз працюємо над сьомим. Ми цінуємо цю унікальну можливість, яка, за відсутності програм поповнення бібліотечних фондів мистецьких навчальних закладів, дозволяє нам реалізовувати свою місію — видавати і поширювати ноти серед тих, хто на них потребує.
Якою наразі є ситуація з матеріально-технічною базою видавництва та приміщенням на вулиці Євгена Чикаленка у Києві? Чи вдалося зберегти та систематизувати унікальний архів нотних матриць і друкованих видань минулих десятиліть?
Технологічний прогрес вніс свої корективи у матеріально-технічні потреби видавництва. Типографський друк поступився місцем сучасному офсетному й цифровому друкові, лінотипи з нотними рядками замінили PDF-файли. Сьогодні технологічний ланцюг створення нотного видання виглядає так: комп’ютерний набір нот — верстка нот — друк нот. «Музична Україна» не має власної типографії, ми співпрацюємо з кількома поліграфічними підприємствами, високу якість і фінансову гуманність яких ми надзвичайно цінуємо.
З незмінного — «Музична Україна», як і раніше, базується на вулиці Чикаленка в Києві. Ми орендуємо офісне та підвальне приміщення, куди під час війни перенесли більшість видань минулих років і книжки інших видавництв, які зберігаються у нашій бібліотеці. У перспективі плануємо оцифрувати і викласти у відкритому доступі власні видання минулих років — у бібліотеці зберігається близько 1000 нотних книжок, які мають високу мистецьку цінність, у тому числі такі, що збереглися в єдиному екземплярі. Продовжуємо сучасне перевидання найпопулярніших нот «Музичної України»: у межах цього проєкту вже вийшли «12 маленьких прелюдій» Баха, «Вибрані вальси» Штрауса, готуємо повне видання етюдів Черні op. 299 — усі 4 зошити, та «Вправи для скрипки» Шрадика.
Як побудована Ваша поточна співпраця із органом управління та Міністерством культури? Чи є на державному рівні розуміння стратегічної цінності єдиного спеціалізованого нотовидавництва?
Наразі ми ніяк не співпрацюємо з Міністерством культури. Наше видавництво ніби знаходиться осторонь від кожної з культурних галузей, до яких ми дотичні. Ми видавництво — але через те, що нотне, на нас часто не поширюються програми і проєкти, орієнтовані на книжкові видавництва. Ми забезпечуємо потреби галузі культури — але не включені до жодної програми, де могли б застосувати свій досвід і експертизу. Заради справедливості додам, що і таких програм наразі немає. Наприклад, на відміну від навчальних закладів Міністерства освіти і науки, мистецькі навчальні заклади не мають державних програм забезпечення підручниками. Як правило, управління культури різних рівнів, а подекуди безпосередньо музичні школи й бібліотеки самі підбирають видання, які їм потрібні, і здійснюють закупівлю — виходять на тендер або шукають спеціалізовані магазини і видавництва. Бюджет фінансує ці закупівлі, але їх організацією займаються самі заклади.
«Бульбашка» академічної музики дуже вузька у порівнянні з популярною музикою, не кажучи вже про інші види мистецтва. Слухання академічної музики потребує підготовки, певних знань, натренованого апарату сприйняття. Це було важко у перші роки Незалежності, це надзвичайно важко нині, в епоху кліпового мислення і соціальних мереж. В реаліях Україні це накладається ще на умови повномасштабного вторгнення росії. Тому, очевидно, стратегічну цінність нашого видавництва найкраще розуміємо ми самі. І намагаємося діяти так, щоб наша «бульбашка» зростала і зміцнювалася.
У якому стані перебуває штат фахівців видавництва — нотонабірників, музичних редакторів, текстологів? Чи існує проблема втрати фахової школи нотовидання в Україні та як ви залучаєте нові кадри?
Технологічний процес створення нотних видань сьогодні не потребує великого штату. Основні професії, які для цього потрібні, — це набірник нот, музичний редактор, літературний редактор, верстальник. У нас невеликий штат висококваліфікованих працівників, адже фахівці нотних видавництв мають володіти рідкісними навичками, а тих, хто робить це на високому професійному рівні, одиниці. На великі проєкти ми залучаємо на договірній основі спеціалістів високого класу — музикознавців, фахівців з нотного набору, музикантів, художників, професійних музичних та літературних редакторів, звукорежисерів. Але я не дуже боюся, що нотовидання буде втрачене. Воно існуватиме і розвиватиметься, поки існує попит на ноти. А він, на мою думку, буде завжди, бо музика — вічна.
Проєкт «Микола Лисенко. Перезавантаження» став знаковою подією в культурному житті країни. Які головні виклики виникли під час підготовки двотомника та координації роботи з УКФ, Суспільним Мовленням та Національною філармонією?
Це надзвичайний і дуже важливий для нашого видавництва проєкт. Його ідея належить моєму поперединкові, композитору Богдану Кривопусту, який очолював «Музичну Україну» понад 20 років. Богдан Леонідович сформулював та опрацював ідею, розробив архітектуру і стратегію проєкту, підготував його перший етап — видання фортепіанних творів композитора. Коли я прийшла у видавництво, заявка проєкту «Микола Лисенко. Перезавантаження» якраз розглядалася Українським культурним фондом. І вона була задовільнена. Це був мій перший великий проєкт, реалізований на посаді керівниці видавництва.
«Микола Лисенко. Перезавантаження» — складний мультимедійний проєкт. У ньому багато різних компонентів. Дослідницький — потрібно знайти максимум інформації, знайти й опрацювати всі можливі ноти. Микола Лисенко — основоположник української композиторської школи, але його спадщина досі не до кінця систематизована. Цінність видань проєкту «Микола Лисенко. Перезавантаження» у тому, що ми зібрали усі твори, до яких можемо дотягнутися, під однією обкладинкою. Частина творів Лисенка втрачена, про деякі твори ми знаємо лише зі згадок про них, ноти не збереглися. Але все, що існує в бібліотеках, музеях, архівах – ми збираємо, аналізуємо і видаємо. Так, у фортепіанному двотомнику ми зібрали 70 творів; у вокальному двотомнику, який у ці часи проходить останні процедури в типографії, – 124 мистецькі пісні, до яких ми додали 17 оперних арій, перекладених для голосу з фортепіано.
Далі — технічний етап: потрібно набрати ноти, здійснити їх редакцію і корекцію, надрукувати наклад. Набрані твори відслуховуємо, виконуємо, даємо на вичитку нашим партнерам-музикантам. Після цього потрібно зверстати ноти, підготувати оригінал-макет. Видання проєкту «Микола Лисенко. Перезавантаження» виходять накладом у 1000 примірників. Весь наклад ми передаємо у музичні коледжі, мистецькі академії, спеціалізовані бібліотеки. Частину накладу отримують Національна спілка композиторів України та Національна всеукраїнська музична спілка – для передачі в регіональні осередки; Українським інститут – для презентації за кордоном.
Мультимедійний компонент — це те, що робить проєкт сучасним. Адже ноти проєкту «Микола Лисенко. Перезавантаження» звучать. Це була ідея Богдана Кривопуста — щоб кожен твір супроводжувався записом виконання, послухати яке можна за QR-кодом просто в нотах. А де є більше еталонних записів, ніж в архівах Українського радіо? Я дуже радію, що ця ідея зацікавила Національну суспільну телерадіокомпанію України, і ми уклали Меморандум про взаємодію і партнерство у межах проєкту «Микола Лисенко. Перезавантаження».
Але навіть попри багатство архівів Українського радіо є твори Лисенка, які досі не мали професійного аудіозапису. У 2025 році ми записали 30 фортепіанних творів, зараз — 36 вокальних. Тут нашим партнером є Національна філармонія України: ми зробили запис у Колонній залі імені Лисенка. З нами співпрацює один з найкращих звукорежисерів України Андрій Мокрицький.
Фінальним акордом мультимедійного компоненту стане концерт-презентація, на якому звучать твори, підготовлені для звукозапису. Презентація видання «Микола Лисенко. Вокальні твори» відбудеться 8 жовтня 2026 року у Колонній залі Національної філармонії України. У програмі — маловідомі та нещодавно віднайдені вокальні твори Миколи Лисенка у виконанні команди музикантів, що брала участь у звукозаписі.
Повернення яких ще постатей української класичної музичної спадщини перебуває у вашому портфелі на найближчу перспективу? Чи планується подібне «перезавантаження» для спадщини Бориса Лятошинського, Василя Барвівського або Левка Ревуцького?
В осяжній перспективі ми плануємо видавати у форматі «перезавантаження» тільки твори Миколи Лисенка. Сьогодні видання спадщини багатьох композиторів не є простою справою, адже на їхні твори поширюється дія авторського права, яке ми безумовно визнаємо. Але завжди готові співпрацювати з правонаступниками, якщо вони матимуть бажання видати твори українських композиторів у форматі «перезавантаження».
Чи планується відновлення випуску педагогічного репертуару для початкових, середніх мистецьких шкіл та вищих навчальних закладів, адже саме там існує гострий дефіцит україномовних та якісно відредагованих видань?
Частково це вже робиться. Згадані мною хрестоматії педагогічного репертуару «Фортепіано», а також збірник для підготовчого класу «Маленькому піаністу», які упорядкував Борис Милич, є такими виданнями. Це дуже якісні з методологічної і репертуарної точки зору підручники. Вони вийшли у 70-х роках минулого століття, по них вчилися ми, наші мами, наші бабусі, зараз вчаться наші діти. Педагоги цінують ці книжки, але ми неодноразово стикалися з реакцією користувачів на те, що вони морально застарілі. До останнього часу вони містили репертуар, недоречний в незалежній Україні. Ми вичистили їх — прибрали російські, білоруські народні пісні, радянських композиторів, які не мають українського коріння.
При цьому маємо гарні нові популярні авторські видання хрестоматійного типу — це «Хочу грати на роялі» Наталії Гріднєвої, «Скрипкова абетка» Андрія Павлова, «Казкова країна Віолончель» Наталії Фещак і Золтана Алмаші.
Разом з тим досі маємо наклад, виданий у 90-х роках, — це хрестоматії «Баян», «Етюди для бандури», деякі інші. Дуже не вистачає скрипки. Ровесник «Фортепіано» Милича — «Скрипка» упорядника Костянтина Тахтаджієва. Декілька років тому у планах зробити його повне перевидання, але відмовилися від цієї ідеї через ідеологічну застарілість контенту. Їх теж можна було б вичистити, але тоді від збірника майже нічого не залишається…
Я мрію, щоб «Музична Україна» спільно з кращими українськими педагогами-методистами видала нові, сучасні хрестоматії педагогічного репертуару для учнів мистецьких шкіл, які б прийшли на заміну Миличу, Тахтаджієву — добротним збіркам, але вже таким, що належать минулому; які містили б актуальний репертуар з акцентом на українське; які б базувалися на сучасних методиках. Вірю, що це вдасться, бо цього нині Україні дуже не вистачає.
Презентація першого видання проєкту «Микола Лисенко. Перезавантаження» – «Микола Лисенко. Твори для фортепіано» у жовтні 2025 року
Чому протягом тривалого часу «Музична Україна» практично припинила видавати нові твори живих українських композиторів? Як ви плануєте долати цей дефіцит?
Це сталося через зміну моделі роботи видавництва. За радянських часів видання творів сучасних композиторів було частиною державного замовлення. Нині, коли «Музична Україна» існує переважно за рахунок видавничих проєктів і реалізації продукції, ми не маємо власного ресурсу на те, щоб випускати такі видання. Вони можливі лише за умов зовнішнього фінансування. З іншого боку, молоде покоління композиторів самостійно набирає і часто поширює свої твори, вони можуть не потребувати такої ланки, як видавництво. Ще один важливий аспект пов’язаний з авторським правом: не всі нащадки композиторів дозволяють друкувати їхні твори без відповідних виплат.
Багато провідних вітчизняних авторів співпрацюють із західними видавництвами як-от Schott, Donemus чи Universal. Що вітчизняне державне видавництво може запропонувати композиторам сьогодні, аби заохотити їх до співпраці?
«Музична Україна» — єдине державне спеціалізоване нотне видавництво з 60-річною історією, міцним брендом і найвищою планкою якості. Левова частка наших замовників — і з величезними багатокомпонентними виданнями, і з невеликими збірками — приходять до нас, бо бажають, щоб їхні ноти були видані саме у «Музичній Україні». Це наша царина, тут ми найкращі, тут ми можемо все.
Чи розглядається можливість створення Художньо-експертної ради при видавництві для відбору та рекомендації до друку нових творів молодих українських композиторів за умови обмеженості ресурсів на це?
Сьогодні у цьому немає потреби. Нині відносно легко підготувати оригінал-макет, а поліграфічні послуги доступні всім, тож будь-хто, маючи ресурс, може видати свої твори без відбору та оцінки. Можливо, нам просто щастить, але у «Музичній Україні» не виходять видання недостатньої мистецької якості. Усі наші замовники приносять класний матеріал, з яким приємно працювати. Як от збірник «Диктанти-малюки» викладачки, завідувачки музично-теоретичним відділом Київської ДМШ №15 Ольги Карєлкіної. Авторка створила робочий зошит для індивідуального розвитку майстерності написання диктантів, з яким потрібно працювати через QR-код. Вона пропонує одразу декілька форм роботи — це диктанти з пропущеними нотами, з дописуванням нот до заданого ритму, з дописуванням ритмічного рисунка до мелодії тощо. Підручник щойно вийшов, але вже користується великою популярністю.
Як видавництво планує вирішувати питання виплати роялті та захисту авторських прав у добу цифрового піратства та неконтрольованого обміну PDF-файлами серед музикантів?
У цьому питанні ми діємо виключно в межах закону. Усі видавничі проєкти, зроблені коштом замовників, залишаються повністю в їх власності, «Музична Україна» не має права і не використовує без дозволу матеріали таких проєктів. Якщо збірки потребують передачі авторського права — підписуємо відповідні ліцензійні угоди і здійснюємо виплати; як правило, це акордні виплати за відчуження авторського права на визначений термін або у межах конкретного видання. Ми не можемо зупинити вільний обмін нотами і не бачимо сенсу це робити. Але практика показує, що ні роздруківки, ні планшети поки що не замінюють старої доброї нотної книжки, яку ставлять на пюпітр і гортають сторінки.
Чи плануються грантові програми або відкриті конкурси від видавництва для молодих композиторів із можливістю публікації їхніх перших великих опусів?
Таких конкурсів доволі багато — це і ЛОТи УКФ, і гранти від Vere Music Fund, і великі міжнародні проєкти рівня «Креативної Європи». Ми б із радістю стали частиною таких проєктів.
Якими є Ваші кроки щодо виходу на міжнародний ринок? Чи планується укладання субвидавничих угод із закордонними дистриб’юторами для популяризації українського репертуару за кордоном?
Декілька видань «Музичної України» нині виходять у Польщі. Це переважно дитячі видання: «Маленькому піаністу», «Скрипкова абетка», «Хочу грати на роялі». Нині завершується процедура делегування права на видання одного з творів композитора Миколи Сільванського у збірці південнокорейського видавництва Samho Music.
Зараз у світі спостерігається сплеск інтересу до української музики. Як «Музична Україна» співпрацює із закордонними оркестрами, диригентами та українською діаспорою, які шукають якісні партитури?
До «Музичної України» безпосередньо запитів не було. Але існують багато безкоштовних ресурсів з українською музикою — онлайн-бібліотека української музики Національної спілки композиторів України, сайт «Ноти українських композиторів» або електронна бібліотека Львівського органного залу Ukrainian Scores.
Яким Ви бачите видавництво «Музична Україна» через три роки і що стане для вас головним показником того, що реформа інституції відбулася успішно?
В умовах війни і пов’язаних з нею ризиків горизонт планування обмежений. Плюс умови розвитку сьогодні диктує ринок. Коло наших користувачів зараз дуже вузьке. Багато хто виїхав за кордон, все менше дітей приходять у музичні школи, все менше молодих людей вирішують пов’язати своє майбутнє з музикою.
Яким я бачу видавництво через три роки? Після перемоги України додому повернулися всі, хто виїхав: діти, музиканти. До мистецьких навчальних закладів пішли всі, хто цього бажає, молодь повʼязує свою професію з музикою, концертні зали переповнені. Всім потрібні ноти. А історична пам’ять говорить, що ноти — це «Музична Україна». Зростання попиту на нашу продукцію підштовхне видавництво до активнішого розвитку.
А сьогодні я радію, що попри всі складнощі «Музична Україна» продовжує працювати, реалізоувати великі проєкти. Ми робимо дійсно круті видання найвищої якості. І ми залишаємося №1 на цьому ринку.
***
Катерина Соболева-Зоркіна — музикознавиця, медійниця. Довгий час працювала у газеті «День». У 2000-х роках як комунікаційниця обіймала ключові посади в неурядовому секторі в Асоціації благодійників України. Згодом перейшла у сферу технологій та інновацій, працювала з платформою відкритих інновацій Reactor.ua. Весь цей час протягом 30 років вона набирала ноти і від 2003 року співпрацювала з «Музичною Україною». Від 2025 року очолила це видавництво.
Фото надані Катериною Соболевою-Зоркіною