Луїс Кастільйо-Брісеньйо — молодий диригент з Коста-Рики, який влітку 2025 року тріумфував на Міжнародному конкурсі диригентів у Роттердамі, отримавши Гранпрі та кілька спеціальних відзнак. Сьогодні він стрімко будує міжнародну кар’єру, співпрацюючи з провідними європейськими та американськими оркестрами. Водночас Луїс цікавиться українською культурою, вивчає мову та має особливий зв’язок з Україною, що дає підстави сподіватися побачити його незабаром за пультом одного з наших оркестрів. Про специфіку роботи диригента, своє творче становлення і те, як Україна стала важливою частиною життя костариканця — у нашій розмові.
Перш за все, які твої враження від України? Чи є щось, що тебе тут дивує, чи навпаки, помітив щось спільне між Україною та Латинською Америкою?
Я обожнюю Україну. Моя дівчина — українка, і я тут уже вдруге — перший раз приїздив у 2021-му. Мені дуже подобаються тутешні люди. З ними цікаво: спочатку вони здаються трохи стриманими, але потім відкриваються і стають теплими й щирими. У цьому плані я бачу багато спільного з Латинською Америкою, з тією ж Коста-Рикою. Люди дуже турботливі, завжди хочуть допомогти, цінують сім’ю. А ще я просто в захваті від української кухні, спробував дуже багато страв.
Поговорімо про твій музичний шлях. Наскільки я знаю, ти почав вчитися музики дуже рано і вмієш досконало грати на флейті, скрипці, фортепіано, ще й диригуєш. Як вдалось опанувати таку кількість усього?
У мене вся сім’я — музиканти. Я вже п’яте покоління, тож музика була вдома завжди. У чотири роки я почав вчитися грати на скрипці, грав досить довго, вчився в консерваторії в Коста-Риці, але в якийсь момент зрозумів, що хочу перейти на флейту. Сказав про це батькам, вони поставилисял з розумінням. На флейті я грав у Національному дитячому оркестрі Коста-Рики, а також як сольний виконавець і загалом планував пов’язати з цим життя. Але тут я почав брати уроки у одного професора, якого знайшов у Коста-Риці. Він, до речі, народився в Харкові (йдеться про Владислава Сойфера — прим. авт.). Свого часу він вчився у студента Берґа та Веберна — тобто це музикант просто топового рівня. Ми почали з базових речей: теорія гармонії, контрапункт, трохи фортепіано. І він побачив у мені потенціал. Сказав: «Ти станеш або диригентом, або композитором. Тому нам треба серйозно взятися за фортепіано».
Мені тоді було вже 15 років — для піаніста це досить пізно. Але заняття йшли добре, зрештою, я повністю сконцентрувався на фортепіано і через це закинув флейту. Тоді я вже мав на меті стати диригентом. Ось так ці інструменти й з’явилися в моєму житті. А далі я вступив до університету у Цюриху (ZHdK). Навчався там саме як піаніст — це моя перша і головна спеціальність. А вже потім зайнявся диригуванням.
Виходить, ти довірився слову свого вчителя, що станеш диригентом? І мета бути в цій професії з’явилася ще до того, як ти спробував керувати оркестром?
Справді, про це я навіть не задумувався.. Я просто обожнюю вчитися. Мені подобається занурюватися в партитури, детально вивчати їх. Це було ще тоді, коли я грав на флейті й на фортепіано, і лишається зі мною й зараз. Тому на той момент диригування для мене не було історією про те, щоб «вийти й махати паличкою перед оркестром». Це було радше про «розібрати партитуру, вивчити її якнайкраще». Виходить, для мене ця професія почалася з пристрасті до навчання і до самої музики. Щоправда, з диригуванням є один нюанс: ти ніколи не знаєш, чи вийде у тебе, поки не станеш перед живим оркестром. Мені пощастило — коли я вперше вийшов до музикантів, усе пройшло добре.
Розкажи детальніше про свій переїзд в Європу. Ти приїхав туди виключно заради навчання? Чи не було думки здобувати музичну освіту вдома?
У Цюрих я приїхав у 2016 році, щоб вивчати фортепіано, мені тоді було 19. Оскільки я серйозно почав займатися цим аж у 15 років, потрібен був час, щоб підтягнути рівень до університетського. А в Цюриху мені знову ж таки дуже пощастило — в університеті одна з найкращих диригентських шкіл у світі, у них дуже сильна програма. Я вчився на піаніста, але постійно крутився біля диригентів, дивився, що вони роблять. Розумів: «Ага, треба робити ось так і ось так. Треба їздити на майстеркласи, і взагалі — варто починати, поки молодий». В університеті була змога брати суміжні курси, тож я записався на диригування й так отримав перші кілька уроків. Тоді я трохи спробував це на смак, хоча професійно диригування ще не вивчав.
Говорячи про систему музичної освіти у Коста-Риці – вона справді чудова. Нам в цьому плані дуже пощастило: у країні немає армії, бо вона нам просто не потрібна. Усі звільнені після розпуску армії гроші держава пустила на культуру, медицину та освіту. Та все ж Європа є центром класичної музики, тому я завжди хотів вчитися в Німеччині, Австрії або Швейцарії.
Ти кажеш, що завжди любив аналізувати й учитися. Як ця аналітична частина тебе впливає на диригування? Чи не заважає вона емоціям під час виступу? Чи, навпаки, завдяки належній підготовці почуваєшся вільніше за пультом?
Думаю, вона більше впливає на те, який я диригент у плані підготовки. Але коли я вже виходжу за пульт… Я ж усе-таки з Латинської Америки, з Коста-Рики. Тому я максимально вільний, можу бути дуже гучним і емоційним. Як на мене, добре, коли поєднується і те, й інше. Вдома вся моя підготовка — це чиста аналітика. Я дуже багато аналізую і завжди вчу партитуру напам’ять. Але коли вже виходиш на подіум, залишається тільки свобода. Головне — спіймати зв’язок із музикантами і, зрештою, насолодитись тим, що робиш.
А в чому саме полягає аналітична підготовка? Розкажи детальніше про свій алгоритм роботи над партитурою.
Перший крок – купити партитуру. Далі – я піаніст – але мені здається, незалежно від цього, диригент все одно має хоч якось уміти награти її на фортепіано. Це дуже допомагає — пропустити музику через власні руки, самому її програти. Якщо ж ні — тоді доводиться просто уявляти все в голові.
Я ж сідаю за фортепіано і програю весь твір від початку до кінця. Коли це щось дуже складне, як-от Штраус чи Вагнер, йде трохи повільніше. Але я однаково проходжу твір повністю. Мені важливо розібрати кожну гармонію, кожен інструмент, кожен голос у партитурі. Після цього з’являється якась картинка, розуміння того, що собою являє твір.
Звісно, після першого разу я не знаходжу відповідей на всі свої запитання. У певний момент відкладаю партитуру і просто ходжу й роздумую над нею. Можу не торкатися її два-три дні – якийсь час мені треба просто покрутити все в голові. Йду по вулиці — думаю, лягаю спати — теж думаю. Потім повертаюся, програю все знову, але вже на свіжу голову.
І от коли я вже більш-менш упевнений в тому, що там відбувається, я роблю гармонічний аналіз. Прямо прописую всю гармонію в партитурі. Потім розбираю форму, теж усе розписую. І якраз у цей момент починаю вчити твір напам’ять. Спочатку запам’ятовую форму, далі накладаю інструменти, динаміку… і все, текст у голові.
І тільки після цього, коли вже все вивчено, я можу спробувати трохи подиригувати руками. Наприклад, якщо є якась складна фермата, яку треба технічно спробувати. Але загалом я практикую це мінімально, хіба що за пару днів до виходу до оркестру. Для мене більша частина роботи — ментальна. Якщо ти все усвідомив головою, тіло потім саме зробить це без проблем. Мені обов’язково треба знати партитуру напам’ять, щоб диригувати. Мій професор казав: «Якщо не знаєш партитури — нема чого лізти за пульт».
До речі, одна річ, якої я ніколи не роблю — не пишу в партитурі жодних поміток. Я завжди вважав, що якщо ти щось пишеш у нотах, значить, ти цього просто не знаєш. Тобі потрібна шпаргалка. У такому разі краще посидіти над партитурою ще і довчити її. Адже наша мета — дізнатися про твір стільки ж, скільки знав сам композитор.
Такий підхід справді дає результати — як-от твоя перемога на конкурсі в Роттердамі. Тоді було дуже цікаво спостерігати за перебігом змагань, адже в кожному турі фіналу диригенти мали працювати з абсолютно іншим жанром та епохою (Фінал Міжнародного конкурсу диригентів у Роттердамі (ICCR) вважається одним із найскладніших через свій унікальний формат. Шість фіналістів за короткий проміжок часу мають пройти п’ять профільних турів, продемонструвавши свою універсальність. На кожен тур диригенту дається дві репетиції та концерт. Випробування розділені за жанрами: класична музика XVIII–XIX століть на історичних інструментах, сучасна музика, proms (програма для концерту просто неба), опера та симфонічна програма Грандфіналу — прим. авт.). Як воно відчувалось — миттєво перескакувати від музики XVIII століття до опери та сучасних партитур? Чи був якийсь тур, в стилі якого ти почуваєшся найбільш комфортно?
Цікаве питання, але відповісти не так легко. Я обожнюю оперу. Оскільки я вчився у Відні на оперного концертмейстера, вона мені дуже близька. Працювати з вокалістами я справді люблю, щоправда, досвіду в опері поки що маю не так багато, як хотілося б. Але оперний тур на конкурсі приніс мені величезне задоволення. Мені подобається, що там треба вчити ще й текст – я вивчаю його напам’ять. Коли знаєш слова, з’являється неймовірна свобода, і ти зовсім по-іншому контактуєш із музикантами.
А під час туру класичної музики нам випала можливість попрацювати з неймовірним оркестром XVIII століття. Я обожнюю історичні інструменти, коли займався флейтою, то звертався і до барокової. Сучасний тур був цікавим, бо ми працювали з надзвичайним ансамблем із Відня. Вони просто неймовірно грають, здатні виконати взагалі будь-що (йдеться про Klangforum Wien – прим. авт.). Open-air тур був особливим, бо ми самі підбирали програму концерту, тож мені вдалося виконати коста-риканську музику. Словом, кожен етап конкурсу був по-своєму прекрасним.
Очевидно, що після перемоги в Роттердамі перед тобою відкрилося значно більше дверей і професійних можливостей. Одна з них — асистування. У тебе вже є чималий досвід роботи асистентом у різних диригентів. Це досить специфічна роль: іноді треба побути «додатковими вухами» в залі, а іноді — несподівано самому стати за пульт. Чого особисто тебе навчив цей досвід?
Для молодого диригента побути асистентом — надзвичайно важливо. По-перше, ти маєш можливість із безпечної відстані побачити, що працює, а що ні. По-друге — і це головне — ти одразу потрапляєш у професійне середовище. Якщо тебе беруть асистентом, це означає, що тобі довіряють, що між тобою та головним диригентом є хороший контакт. А навчитися чогось цінного можна абсолютно в кожного.
Мені дуже пощастило асистувати таким майстрам, як Деніел Гардінг, Густаво Дудамель, Барбара Ганніґан та Едвард Гарднер. Завжди неймовірно цікаво спостерігати за тим, як вони диригують і як проводять репетиції. Але, мабуть, найцінніше — це бачити, як вони спілкуються з оркестром. Тільки тоді починаєш розуміти, чому музиканти їх так сильно люблять. Ці люди дивовижні не просто тому, що мають купу знань. Величезну роль відіграє суто людський фактор: як вони ставляться до оркестру, як реагують на проблеми, що виникають під час репетицій. Це дуже важлива школа.
Іноді доводиться раптово підміняти диригента, тож треба завжди бути напоготові й швидко вчити купу партитур. А ще ти вчишся знаходити рішення «на льоту». Ти сидиш у залі, чуєш, що щось звучить не так, і маєш миттєво зрозуміти, чому не вийшло і як це виправити. У перерві можна запропонувати своє рішення диригенту. І якщо між вами хороший контакт, виходить чудовий діалог, який молодому диригенту дає колосальний досвід.
А яка твоя найулюбленіша частина у всьому процесі диригування?
Вчитися. Я обожнюю сам процес роботи над партитурою. Найбільша радість — це коли ти довго сидиш над текстом, шукаєш логіку і раптом усвідомлюєш: «Ого, так ось який тут задум!» Сам момент цього осяяння — щось неймовірне. Хоча я розумію, що можу й помилятися. У музиці великих композиторів — Бетховена, Моцарта, Малера — стільки глибини й досі нерозгаданих таємниць.. І, звісно, особливе задоволення — потім вийти й відтворити все це з оркестром.
Якщо почитати твої інтерв’ю чи зазирнути в соцмережі, здається, що ти постійно перебуваєш в такій собі атмосфері музики, книг і природи. Але ж професія диригента – це жорсткий менеджмент, нескінченні перельоти й побутова рутина. Як тобі вдається балансувати між цим?
Справді, подорожувати доводиться багато, деколи навіть занадто. Але ж саме це дає можливість знайомитися з різними оркестрами. Як я даю з цим раду? Я обожнюю книги, тому вони завжди зі мною, незалежно від того, у дорозі я чи ні. Я читаю постійно, адже потрібно стільки всього дізнатися — цьому просто немає кінця. Коли я вдома, то зазвичай читаю по три книги одночасно. А коли приїжджаю в якесь нове місце, завжди намагаюся щось почитати про його історію. Ще дуже люблю гуляти. Не можу постійно сидіти в готелі. Якщо поруч є річка чи гарний парк — обов’язково йду на прогулянку, щоб бути ближче до природи. Зрештою, усе зводиться до того, щоб знайти правильний баланс: побути у внутрішньому спокої, тиші, наодинці з собою чи з моєю коханою дівчиною — і вже потім вирушати на гастролі… Звісно, впіймати таку рівновагу непросто, але цілком реально.
До речі про книги, маєш улюблену? Якась одна книга, яку ти б порадив прочитати кожному?
Це складне питання..
Тоді про улюбленого композитора не питатиму.
Тут якраз легко — Бах. А от із книгою непросто. Бо вартісних книг занадто багато. Напевно, я б назвав «Державу» Платона. У ній порушено стільки тем, що кожен знайде щось для себе. Нещодавно я також перечитав Мольєра, його комедії, і був просто в захваті. Якісь п’єси сильніші, якісь слабші, але сам процес захоплює. Мольєра зараз не так часто читають, його теж раджу.
Коли диригуєш, скажімо, Брамса, Брукнера чи іншу європейську музику, чи відчуваєш, що твій латиноамериканський темперамент якось змінює її?
Думаю, що так. Національність — це величезна частина моєї особистості, а вона завжди проявляється в диригуванні. Я не вважаю, що це погано. Просто мій Брукнер буде відрізнятися від того, як його зіграє німець. Але тут є й інша сторона, вкрай важливий момент: я не німець, і саме тому, якщо я беруся за німецького композитора, я маю присвятити цьому купу часу. І це питання не тижня чи місяця — потрібні роки, щоб зрозуміти, чим дихав цей автор, які його особливості. Мені дуже пощастило, що я живу у Відні — в такому важливому музичному центрі. Буває, йду в супермаркет і проходжу повз будинок, де колись жив Моцарт. До того ж ти просто зобов’язаний розмовляти мовою тих композиторів, яких виконуєш. Тому мені й потрібно знати стільки мов. Наприклад, якщо ти диригуєш французьку музику, мова має колосальне значення. Я прагну максимально глибоко зрозуміти: а що взагалі означало бути французом у середині XIX століття? Що означало бути німцем за часів Баха? Яка тоді була політична ситуація? Що вони їли? Який хліб купували? Це ж зовсім інший світ, не такий, як у Коста-Риці. І все це, зрештою, відчувається в музиці. Тож моя особистість накладає відбиток на Брукнера, він виходить іншим. Проте це має бути «продуманий», усвідомлений Брукнер, виконаний на найвищому рівні.
А чи мав ти нагоду познайомитися з музикою українських композиторів?
Я знаю музику деяких із них, хоча ще жодного разу не диригував українські твори. Зараз ми з моєю дівчиною — вона флейтистка — дуже зацікавилися Третьою камерною симфонією Станковича. Думаю, обов’язково зіграємо її найближчим часом. Я відкриваю для себе українську музику з великим азартом і дуже сподіваюся незабаром приїхати попрацювати сюди, в Україну.
Фото: Theresa Pewal, ICCR.