З моменту премʼєри рокопери “Ісус Христос — суперзірка” минуло вже 55 років — за цей час твір став класикою. Вперше побачивши світ у 1970 році у вигляді альбому, “Ісус Христос — суперзірка” швидко завоював любов слухачів, про що свідчать і продажі альбому, і успіх подальших постановок в Америці. Твір породив безліч дискусій, отримав славу скандального, а водночас став культовим серед молоді. До наших терен дійшов значно пізніше — через радянську ідеологію, і популярності набув завдяки офіційному релізу, що вийшов напочатку 1990-х. Можливо, в Україні рокопера не настільки влетіла у суспільне життя як в США, втім прослуховування платівки стало частиною колективного досвіду цілого покоління.
Автори Тім Райс та Ендрю Ллойд Веббер, звертаючись до останніх днів життя Ісуса, не намагалися по-своєму тлумачити релігійні тексти — вони створили образ Христа, суголосний їхній сучасності. Це людина великої популярності серед натовпу, що водночас відчуває тягар відповідальності за свої рішення та тиск від необхідності відповідати створеному публічному образу.
Такий образ Ісуса був суголосний своєму часу, втім у сучасному українському контексті виглядає так, що доля провідників суспільства користується меншим інтересом. Чи дається взнаки вшита в нашу ідентичність схильність до анархізму і не бажання коритися, чи вплив ідей про стійкість суспільства та силу горизонтальних звʼязків, коли залежить від кожного, чи бульбашковість в організації суспільних звʼязків, де кожен сам собі зірка. Хай там як, та мені було складно співвіднести основні колізії рокопери із власним досвідом, тож сприймала цей твір виключно як творіння минулих часів, яке демонструє вправність і талант його авторів.
Динамічність і статика
“Ісус Христос — суперзірка” виділяється дуже інтенсивною музичною драматургією: сильні контрасти між номерами, яскраві характеристики персонажів з використанням лейтмотивів, стислість і загостреність конфліктів. І ця насиченість виявлялася не лише у композиції твору, а й при виконанні. Оркестр звучав часом похапливо, не даючи можливості видихнути між сценами, летючи вперед і вперед. Тому деякі контрасти змазувалися, а глядач не мав часу досмакувати почуте. На додачу до цього звукорежисери добряче підзвучили музикантів, тож у поєднанні з голосним звучанням, хевіметал, який сам по собі звучить агресивно, відчувався як акустичне випробування для публіки. Наче рівень співпереживань глядача залежить від швидкості і гучності виконання, а не від актуальності й сенсовності.
На противагу стрімкому музичному руху, візуально вистава виглядала статично і рівно: мінімалістична сценографія передбачала лиш конструкцію, яка створювала додатковий рельєф, тож вся увага була прикута до співаків. Але співаки почувалися: або досить скуто — як хор, котрий синхронно повторював десятки разів ті самі рухи, або зосереджували увагу на виконанні справді складних вокальних партій.
Альбом чи вистава?
Від початку «Ісуса — суперзірки» альбом і вистава є рівнозначними медіумами для взаємодії твору з публікою. Альбом збурював уяву та концентрував увагу на авторському тексті Райса–Веббера, тоді як вистава користувалася більшою різноманітністю засобів для глибшого занурення публіки у світ рокопери. Який би медіум пасував для київської постановки?
До вистави залучили добрих співаків. Данило Коток, виконуючи партію Ісуса, виявляв неабияку силу голосу та володіння різними відтінками тембру. Та дивувало грубе протиріччя між тим, що чуєш і бачиш — у кульмунаційній арії в Гетсиманському саду голос Котка досягав межової емоційності, такого надриву, що часом пробирало до мурах. Водночас сценічні рухи співака у цей момент вінчалися зриванням із себе піджака. Дивно, адже чуючи такий голос, уявляєш людину, доведену до межі тиском та внутрішньою гризотою — а бачиш співака, який вправно виконує свою роботу. То чи треба йому театр, чи звукозаписувальної студії було б достатньо для того, аби вловити максимум образу Данилового Ісуса?
З тим же стикнулася виконавиця партії Марії Магдалини Анна Фрагіна, голос котрої звучав щемко та ніжно, але візуально нічого не додавало образу Марії цікавих деталей.
Після американської премʼєри рокопери дехто з теологів зауважив, що суперзіркою є не Ісус, а Юда. А в київській постановці і поготів, адже голос Максима Онанка звучить достатньо сильно, а його рухи вільні та зухвалі, як і належить роксцені. У режисерському рішенні Віталія Пальчикова Юда має двійника — танцівницю, котра зʼявляється у моменти гніву, вияву заздрості чи слабкості персонажа. Це відтак спрощує його сценічне життя: у цих сценах Юда можливо і хороший, а у цих точно поганий, і виконавиця ролі Адуі має промаркувати ці сцени, аби глядач не заплутався.
Найбільш яскравим виявився Ірод у втіленні Зіновія Карача. Чудове володіння голосом у поєднанні з легкістю танців та природністю кожного жесту створили складний суперечливий образ. Чи це володар-добряк, котрий легко ставиться до життя та жартома звертається до кожного, просто не розуміє величі моменту? Чи упоєний задоволеннями сибарит, котрий зумисне іронізує з Ісуса, знищуючи його словами? І завдяки потужному потоку енергії образ Ірода врізається у памʼять надовго.
Крім образу Ірода, що вартувало ще побачити — це костюми, котрі відрізнялися простотою та яскравістю і вдало характеризували персонажів.
Отож вистава “Ісус Христос — суперзірка” стала простором для ностальгії для любителів цієї рокопери. Хоча її актуальність у нинішніх умовах не виглядає беззаперечно, та це було цікаво слухати і місцями приємно бачити.
Фото: Маруся Мазур та Вадим Гнідаш